Нестор Махно (1888–1934) – український політичний і військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України і тактик ведення партизанського руху, анархіст і керівник селянського повстанського руху в Україні 1918–1921 рр.
Народився в селі Гуляйполі в сім'ї селян на території нинішньої Запорізької області 7 листопада 1888 року. Батько – Іван Міхненко – працював кучером у пана, мама – Євдокія Міхненко (уроджена Передерія) займалася вихованням п'ятьох синів, серед яких Нестор був наймолодшим.
Батько помер, коли Нестору ще не виповнилося й року. Згадуючи про своє дитинство, Нестор писав: «На 8-му році мати віддала мене в двокласну Гуляйпільську початкову школу. Навчався я добре, шкільні премудрості давались мені легко. Зимою навчався, а літом наймався до багатих хуторян пасти вівці або телята. Під час молотьби ганяв у поміщиків в арбах волів, одержуючи за це по 25 копійок в день». Згодом хлопець працював у малярній майстерні, в купецькій лавці.
У 1906 році Нестор Махно став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», яка діяла на тогочасній Катеринославщині. З 14 жовтня 1906 року у складі групи – брав участь у терористичних актах та «експропріаціях» багатіїв. 26 серпня 1908 року його було заарештовано за вбивство чиновника військової управи. Сесією Одеського військового окружного суду від 22 березня 1910 року разом з іншими анархістами був засуджений до страти через повішення, але вирок замінили безстроковою каторгою. У 1911 році Махно був переведений до каторжного відділення Бутирської в'язниці у Москві, де він познайомився з відомими анархістськими активістами – Петром Аршиновим та Григорієм Котовським. Аршинов зайнявся ідеологічною підготовкою та освітою Махна. Малограмотний селянин не лише досконало вивчив праці відомих революціонерів та політиків, а й зайнявся математикою, словесністю, історією і французькою мовою. Будучи активним учасником тюремних протестів, він шість разів потрапляв у карцер, захворів на туберкульоз легень.
Після Лютневої революції 1917 року Махно, як і багато інших політв'язнів, був амністований і повернувся до Гуляйполя. Саме там він одразу ж взяв активну участь у громадському житті, очолив місцеву анархістську групу. У червні з ініціативи Махна на підприємствах Гуляйполя було встановлено робочий контроль. У липні за підтримки прихильників Махно розігнав колишній склад земства, провів нові вибори, став головою земства та одночасно оголосив себе комісаром Гуляйпільського району.
У 1917 році під час боротьби із корниловщиною, санкціонованою О. Керенським, Н. Махно створив у Гуляйполі Комітет захисту революції, організувавши з членів анархістської організації бойову дружину – «Чорна гвардія».
У липні 1918 року «Чорна гвардія» розпочала повстання проти австро-німецької окупації і уряду гетьмана П.Скоропадського. Партизанський загін діяв як мобільна ударна група.
У грудні 1918 р. Махно вступив у перемовини із представниками Директорії, але врешті виступив проти неї разом з Червоною Армією.
15 лютого 1919 р. формування Н. Махно були включені до складу 1-ї бригади 3-ї дивізії РСЧА під командуванням П. Дибенка.
15 травня 1919 р. на зборах польових командирів Махно затвердив рішення про розгортання Першої Української Повстанської дивізії імені Батька Махна.
5 серпня 1919 р. Махно видав наказ по «Повстанській армії України», в якому проголошував її створення і наказував вступати до неї всім охочим.
31 серпня 1919 року всі частини повстанців переформовувалися у «Революційну повстанську армію України (махновців)».
На 1 грудня 1919 року повстанська армія Махна складалася з піхотних і кінних полків, більшість з частин були сформовані відповідно до червоноармійських штатів. Основним родом військ була піхота, яка була посаджена на тачанки, що у рейдах по денікінських тилах довела свою незамінність. Брички і підводи, запряжені 3-4 конями, стали засобом пересування піхоти, лазаретів, постачання і робили повстанців надзвичайно мобільними. Вишикувавши в один або два ряди, тачанки з піхотою рухалися швидкою риссю разом з кіннотою, здійснюючи добові переходи в 60-70, а іноді й у 90–100 верст. Третім родом військ Махна була артилерія. Усього армія мала 103 тис. багнетів, 20 тис. шабель, 1435 кулеметів, 84 гармати.
У вересні 1920 року відбувся початок переговорів щодо спільних дій Червоної Армії та Махна проти Врангеля у Криму. 2 жовтня 1920 р. у Старобільську Нестор Махно від імені голови ради Революційної повстанської армії України (махновців) підписав з урядом Радянської України угоду про союз та співробітництво. У ніч на 8 листопада 1920 року махновці у складі 6-ї армії форсували Сиваш. Ця подія призвела до виходу військ Південного фронту в тил перекопським укріпленням і сприяла успіху усієї Кримської операції. 15 листопада махновські війська разом з більшовиками зайняли Євпаторію. А вже 25 листопада 1920 року центральне управління надзвичайних комісій України направило всім губчека телеграму з вимогою арешту махновців. 26 листопада видано наказ арміям Південного фронту від командуючого збройними силами України і Криму Фрунзе вважати Махна і махновців «ворогами радянської республіки і революції». 5 грудня надійшла директива арміям Південного фронту ліквідувати «махновщину» в найкоротший термін. 6 грудня поступив наказ командуючим арміями Південного фронту про визнання Реввійськрадою Республіки «ліквідацію махновщини і бандитизму задачею державної ваги».
У листопаді 1920 року розпочалися широкомасштабні бойові дії частин Червоної армії проти загонів Махна. 28 серпня 1921 р. Махно, отримавши тяжке поранення в обличчя, з 77 бійцями, які вціліли в його бойовому загоні, перейшов кордон з Румунією.
У квітні 1925 року він переїхав до Парижа, жив у Венсені, працював теслярем та робітником сцени паризької «Опера Гарньє» та в кіностудії Пате. Підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда».
Помер 25 липня 1934 року у Парижі від сухот. Урну з прахом Махна замуровано в стіні комунарів під номером 6685 у 87 відділі цвинтаря Пер-Лашез.
В історії України Нестор Махно відіграв неоднозначну роль, а дискусії про цю особистість не припиняються й досі. Його повстанські загони діяли проти австро-німецьких військ та армії гетьмана Скоропадського (1918), Директорії УНР, армії генерала Денікіна (1919) та Врангеля (1920). У віці 29 років він очолив самопроголошену «республіку вільних хліборобів» («Вільний район) на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Луганської і Донецької областей України з населенням близько семи мільйонів осіб, та створив повстанську армію – махновщину (у вільному перекладі «махнівський рух») – масовий рух українського селянства за встановлення анархічного комунізму у країні в період з 1918 до 1921 року. Він розігнав старе земство, очолив нове та оголосив себе комісаром Гуляйпільського району, сформував загін Чорна гвардія, який знову зайнявся експропріаціями.
У листопаді 1919 року він за своїм особистим наказом скасував радянські податки й декрети про націоналізацію землі. Замість радгоспів Махно заохочував селян на власний розсуд об’єднуватись або обробляти землю самотужки, вільно обмінюючись продуктами своєї праці. Нічого подібного запропонувати українським селянам тоді не міг ніхто – ні більшовики, ні білі, ні керманичі Української Народної Республіки.
Свою політичну програму Махно підкріплював щедрими «подарунками» селянам. Тільки в 1920-му році в Старобільську Махно роздав селянам більше 30 тисяч пудів зерна з радянських складів. Цілий тиждень дороги з міста були забиті підводами, на яких селяни вивозили його подарунки: хліб, мануфактуру, сільськогосподарський реманент. За допомогу повстанцям Махно платив одразу і щедро – золотою монетою. Цей аргумент безвідмовно діяв навіть там, куди влада й авторитет Махна не досягали. Наприклад, робітники Луганського патронного заводу (а Луганськ у той час контролювала радянська влада) продавали махновцям набої сотнями тисяч.
Якщо в 1917-му р. загін анархо-комуністів Гуляйполя нараховував лише 80 осіб, то на початку 1919-го р. під керівництвом Махна була 50-тисячна армія, основу котрої складали українські селяни. Разом з ними у повстанській армії воювали також загони кубанських і донських козаків, сибірських партизанів, німецьких колоністів, грецький полк і навіть єврейська чота. Армія добровольців Махна нагадувала козацьке військо, яке господарювало в українському степу двома століттями раніше. На відміну від генералів модерних армій, Махно втілював яскравий типаж козацького отамана – військового лідера, чия влада спирається не на статут, а на особистий авторитет.
Однією із причин невдачі махновщини є той факт, що до грудня 1919 року її вразила епідемія висипного тифу, яка паралізувала махновські сили, дозволивши Білому руху на короткий час відвоювати Катеринослав, а Червоній Армії – вторгнутися до регіону.
Легендарний Нестор Махно є суперечливою постаттю. У підсумку, він виявився блискучим воєначальником, але поганим політиком і ще гіршим будівничим своєї анархічної «держави». Та поза тим, він завжди був відважним українцем, органічним продуктом української селянської стихії з усіма її наївними мріями і сподіваннями. Власне, саме тому Махно, не досягши жодної зі своїх політичних цілей і зазнавши історичної поразки, все ж таки залишився у народній пам’яті українців. Він подарував українським селянам маленьку перемогу: наляканій радянській владі довелося відкласти колективізацію до 1930-х років.
За національним складом махновці були на 90% українцями, хоча верхівка руху й використовувала російську мову. З іншого боку, Мирослав Ірчан, військовий кореспондент Січових стрільців, що відвідав розташування махновців, відзначав, що серед повстанців «постійно росла» неофіційна група українських патріотів.
20 вересня 1919-го р. у Жмеринці було укладено угоду про об’єднання петлюрівського та махновського рухів. Цікаво, що зі сторони Махна ця угода не була розірвана, незважаючи на зовнішні військово-політичні обставини.
За рейд на Маріуполь у березні 1919 року, що уповільнив наступ білих на Москву, комбриг Махно, за деякими відомостями, був нагороджений орденом Червоного Прапора за номером 4. З квітня 1919 року на Південному фронті він командував повстанською бригадою, що входила до складу 3-ї Української Червоної Армії.
Існував махновський рубель – грошові знаки, які випускались шляхом проставлення надпечаток на усіх банкнотах, захоплених Революційною повстанською армією України протягом листопада-грудня 1919–1920 років. Одні з них збільшували номінал купюр у 10 разів, на інших не змінювали. На них була розміщена назва Повстанської армії чи її підрозділу або тексти агітаційного й іншого характеру. Власних паперових грошових знаків махновці не випускали. Повноцінні купюри, нібито надруковані і випущені Повстанською армією, є підробкою.
Зненацька захоплені повстанцями солдати, що примусово були зігнані в білу чи червону армію, не хотіли воювати. Вони кидали зброю і видавали своїх командирів та комісарів, яких махновці безжально рубали. Решту полонених відпускали на всі чотири сторони. Проте більшовицькі загороджувальні частини їх ловили, озброювали і знову кидали в бій проти повстанців. Махно лютував: «Ну не рубати ж їх всіх під корінь!?». Врешті решт вихід було знайдено, полонених не тільки роззброювали, а й роздягали наголо. А оскільки у більшовиків запасів обмундирування не було, то тисячі голих червоноармійців місяцями сиділи по українських селах, чекаючи, поки привезуть уніформу.
Про повагу до Нестора Івановича зі сторони його прибічників і навіть противників свідчить використання протягом багатьох десятиліть, навіть у спеціальній науковій літературі, стосовно нього стародавнього українського шанобливого звертання, широко поширеного у старі часи серед козаків і жителів степів – «батько». Обставини, в яких до Нестора Івановича вперше було вжито це звертання, були досить незвичайні, в них вперше яскраво проявився талант Нестора як чудового командира, здатного врятувати своїх людей, у здавалось би безвихідній ситуації. Цей випадок описав у своїх спогадах начштабу РПАУ (махновців) Віктор Білаш: «... Нас було тридцять шість чоловік, знаходячись в центрі лісу, ми не знали, як вийти з кільця (оточення) в поле. Що робити? Залишатися тут, чи понадіятись на прорив? Ми вагалися. Щусь, був прихильником померти в лісі, занепав духом. Протилежність йому був Махно. Він виступив з промовою і закликав щусевців піти за гуляйполійцями, які були прихильниками прориву. Щусевці піддалися його впливу і заявили: – відтепер будь нашим батьком, веди, куди знаєш. І Махно почав готувати прорив ...».
Живучи в Парижі, Махно приятелював із Самуїлом Шварцбардом – убивцею Симона Петлюри.
За даними з книги Миколи Герасименка «Батько Махно. Мемуари білогвардійця», першою дружиною Нестора Івановича була дівчина з єврейської родини – Соня. Другою – його землячка з Гуляйполя Анастасія Васецька. Через революційні події Махно залишив дружину вагітною. Вона народила сина, який прожив усього тиждень. Хтось сказав Анастасії, що її чоловік загинув у бою і вона вступила в шлюб повторно. Останньою дружиною Нестора Махна була вчителька Гуляйпільського початкового училища – Галина Кузьменко. Вони одружились у 1919 році і разом перейшли румунський кордон, тікаючи від більшовиків. Розлучилися в 1920-х роках. Під час Другої світової війни, після окупації Парижу німцями, Галина Кузьменко з донькою Оленою перебралися до Німеччини, де у 1945 р. їх заарештували НКВСівці. Галина Кузьменко отримала 10 років таборів ув'язнення в Мордовії. На 5 років висилки у Казахстан засуджена була і донька Олена. Після звільнення вони жили у Джамбулі Казахської РСР, де і померли.
Махно був українцем і говорив на «суржику», ще в юності під впливом російської революційної інтелігенції перейшов на російську мову, але до будь-якої національної ідеї ставився з повною байдужістю. Для нього існували лише пригнічені та гнобителі. Наприкінці життя у передмові до своїх спогадів «Русская революция на Украине» Нестор Махно написав: «Про одне лиш можу пошкодувати я, випускаючи цей нарис у світ: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь».
«Спогади» Нестора Махна – це три книжки мемуарів російською мовою, які почали виходити у Парижі. Перша книга була надрукована при житті автора у 1929 році, друга та третя – у 1936-1937 роках, після його смерті, за редакцією В. М. Воліна, відомого теоретика анархізму, голови Військово-революційної ради махновської армії в 1919 році. Одне з перших перевидань побачило світ у 1992 році у Москві.
Повстанська армія Махна стала легендою не тільки в Україні, але і далеко за її межами. Могила Нестора Івановича на кладовищі Пер-Лашез у Парижі є місцем паломництва для тих, хто захоплюється ідеями анархізму. У 1968 році, коли паризька молодь перейменовувала корпуси Сорбонни на честь Махна, один з рупорів студентського бунту Даніель Кон-Бендит заявив, що «Махновський рух – модель майбутнього ідеального суспільства».
25 жовтня 2013 року Національним банком України введено в обіг пам'ятну монету «Нестор Махно».
Вулиці, які названі іменем Нестора Махна є у його рідному Гуляйполі, Дніпрі, Решетилівці, Нікополі, Покровську, Кривому Розі, Костянтинівці та інших містах України.
22 грудня 2006 року у Дніпрі на фасаді готелю «Асторія», де в 1919 році знаходився штаб Нестора Махна, була встановлена меморіальна дошка.
24 серпня 2009 року в Гуляйполі урочисто відкрито пам'ятник Нестору Івановичу Махну.
25 липня 2009 року з нагоди 75-річчя від дня смерті Нестора Махна в Нікополі теж було встановлено пам'ятник Нестору Махну.
Про Нестора Махна написано багато художніх книг, складено чимало пісень, знято фільмів.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 07.02.2025