Андрей Шептицький (1865–1944) – видатний український релігійний діяч, єпископ Української греко-католицької церкви, митрополит Галицький та архієпископ Львівський – предстоятель Української греко-католицької церкви, визначний український меценат та громадський діяч.
Повне ім’я Андрея Шептицького, одержане ним при хрещені за латинським обрядом у костелі Святої Трійці родового містечка Брухналя, – Роман Марія Александер. Згодом за свою діяльність величався як Український Мойсей, Духовний будівничий, Лідер української нації, Великий митрополит. Андрей Шептицький – це чернече ім'я, під яким релігійний діяч увійшов в історію.
Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичах Яворівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині – Яворівського району Львівської области, Україна).
Він походив зі стародавнього русинського (українського) роду Шептицьких, який отримав австрійський графський титул, зазнав спольщення у XIX столітті, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Батько – граф Іван (Ян) Кантій Реміґіан Шептицький, мати – графиня Софія. У сім’ї було семеро дітей. Роман – третя дитина. У своїх спогадах про дитячі роки Романа мати зазначала, що він, маючи близько 8 років, принципово відмовився від брехні, зробивши це, на її погляд, цілком свідомо, а не інстинктивно. До того ж на той час він, за її словами, вже добре відчував, що таке страждання та жертва любові для ближнього.
Початкову освіту Роман Шептицький здобув удома. Потім він закінчив гімназію у Кракові. Вступив на службу в австро-угорську армію 1 жовтня 1883 року, але через слабке здоров'я через кілька місяців залишив її і став студентом юридичного факультету Вроцлавського університету. У 1888 році – отримав ступінь доктора права. Саме того ж року прийняв чернецтво з ім'ям Андрей, вступивши до ордену Святого Василія (базиліан). Вірогідно, що на таке рішення вплинули враження з дитинства: «Тато нам, дітям, часто пояснював і згадував наших предків, портрети яких висіли в його робітні. З портретів вбилися в моїй пам’яті три: єпископа Варлаама і митрополитів Атанасія і Лева. Усі вони були ченцями-василіянами», – пригадував сам Андрей Шептицький.
11 серпня 1892 року він склав вічні обіти у Кристинопольському монастирі. 3 вересня 1892 р. єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священника. У 1894 році, після навчання в єзуїтській семінарії у Кракові, Шептицький отримав ступінь доктора теології. 20 червня 1896 року – він став ігуменом монастиря Святого Онуфрія у Львові. З 1898 по 1899 рр. – викладав богослов’я у Кристинопольському монастирі. А у 1899 році імператор Франц Йосип I призначив його єпископом Станіславським.
17 грудня 1900 року відбувся офіційний церковний акт посвячення Шептицького на найвищу посаду в церкві – митрополит Галицький, архієпископ Львівський та єпископ Кам'янець-Подільський. У 1906 році Митрополит організував перше паломництво галичан до Святої землі. Відомо, що у паломництві взяли участь 500 осіб.
Під час Першої світової війни, коли Львів був зайнятий російськими військами, Шептицький залишився у місті зі своїми парафіянами. 19 вересня 1914 року – був заарештований російською військовою владою за антиросійські проповіді, перебував у засланні у Києві, Новгороді, Курську, а потім – у почесному ув'язненні у Спасо-Євфимієвському монастирі в Суздалі. Згодом – звільнився після Лютневої революції і 29–31 травня 1917 року скликав Перший та установчий Собор Російської греко-католицької церкви (РГКЦ). Наприкінці 1917 р. – повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. Після закінчення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорщини – підтримував ідею незалежної Західної України, за що він був заарештований польською владою.
Після Жовтневої революції у 1918 році Шептицький виступав з промовами щодо захисту права кожної нації на самовизначення. Відомо, що він не боявся політичних репресій та пророкував Україні успішне майбутнє. У березні 1939 р. Митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України. У 1941 р. – очолив Українську Національну Раду, а в 1944 р. – Всеукраїнську Національну Раду. Він ставив питання про об’єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.
У вересні 1944 року Андрей Шептицький тяжко захворів, і передчуваючи свою смерть, скликав до себе монахів, яким заповів не здаватися перед більшовицькою владою. «Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам», – це було останнє передбачення блаженного Митрополита Андрея Шептицького.
Помер Владика 1 листопада 1944 року, після ускладнення від грипу. За три дні перед тим перестав будь з ким розмовляти, був похований у підземеллі собору святого Юра.
За час свого служіння Шептицький значно розширив вплив українських уніатів, які стали відомі як Українська греко-католицька церква (УГКЦ) як на землях Галичини, так і за кордоном. Він здійснив реформу богословської освіти, яка надала можливість готувати високоосвічених священників, а також – увів у церковне богослужіння живу українську мову. Саме при Митрополиті Андреї Шептицькому, починаючи з 1900 року, в Україні, зокрема у Галичині, розпочався розвиток греко-католицької церкви.
Владика вважав, що Українська греко-католицька церква має шанси стати сполучною ланкою між Східною та Західною церквами, а отже, вбачав однією зі своїх місій – об’єднання усіх християн. Будучи членом Палати панів австрійського парламенту і депутатом Галицького сейму, він захищав та відстоював права українців у Австро-Угорщині. Завдяки його старанням Ватикан визнав УНР 1919 року.
Під час Другої світової війни Андрей Шептицький очолив Українську Національну Раду, негативно ставився до німецького окупаційного режиму та виступав за створення уряду Української держави,.відновив роботу Українського Червоного хреста – для допомоги пораненим, хворим та полоненим. Він був чи не єдиним українцем, що не боявся відкрито засуджувати Голокост і особисто врятував 150 євреїв, переважно дітей, від знищення німцями.
Завдяки вмінню вести бізнес, злагодженому менеджменту та розумному керівництву створеного ним українського страхового товариства «Дністер» (яке 1919 року було перетворено у земельний банк), що надавало послуги релігійним об’єднанням, Шептицькому вдалося зробити неймовірне – створити фінансові гілки у селах та районах Західної України. Митрополит Шептицький фінансував господарство, закуповував нову техніку для кооперативів, бо розумів, що економічний розвиток багато у чому залежить від продуктивності та швидкості праці.
Митрополит Шептицький прославився не лише за свій внесок у розвиток греко-католицької церкви в Україні, а й завдяки своїй меценатський роботі. Він пережив дві світові війни, міжвоєнний період, ув’язнення російською владою, та не полишав свій народ і допомагав йому підніматися на ноги після чергового падіння.
В історії Української греко-католицької церкви Митрополит Андрей був не просто визначною особистістю, він став її будівничим. Його архипастирська діяльність протягом перших 44 років ХХ ст. заклала фундаментальні засади, котрими до сьогодні керується українська греко-католицька спільнота – духовенство, монашество та миряни. Обстоюючи право вірян мати власних священників та церковну ієрархію в державах, де вони оселилися, українська ієрархія за кордоном вже упродовж століття займається духовною опікою і допомагає українцям зберігати власну культуру, мову і національну ідентичність.
Андрей Шептицький народився графом, був дуже багатим, але став монахом. Його батько – Іван Шептицький, походив із давнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого князя Данила Галицького (1201–1264) за особливі заслуги перед князівством.
Шептицький був просвітителем та меценатом. За своє життя він встиг багато зробити: відкрив Львівську греко-католицьку богословську академію, Богословське наукове товариство, український католицький інститут, відстоював ідею створення Українського університету у Львові. У 1905 році – заснував Український національний музей, віддавши йому свою багату приватну колекцію рідкісних ікон і 5 кімнат у Митрополичих палатах. У 1911 році – придбав для цього музею цілий будинок на сучасній вулиці Драгоманова.
Глава УГКЦ дуже добре розбирався у мистецтві, зокрема у іконописі. Це було зумовлено тим, що він сам мав талант до малювання. Малювати ікони Шептицького та його братів учила мати. Зібрані Митрополитом ікони згодом стали неабиякою мистецькою та християнською спадщиною українців. Національний музей у Львові отримав неймовірну літературну спадщину від Андрея Шептицького – понад 3 тисячі книг. Загалом його книжкова колекція нараховувала не менше 20 тисяч примірників. На жаль, після смерті Владики більшість книг була спалена.
Андрей Шептицький підтримував діяльність приватних шкіл, товариства «Просвіта», «Рідна школа», НТШ, об’єднання «Луг», «Пласт» тощо. Він віддав свої землі для створення там шкіл, зокрема у соборі Св. Юра організував Народну школу імені Грінченка для бідних дітей, подарував дитячій патріотичній організації «Пласт» свій маєток у Підлютому для літніх таборів, допомагав молодим художникам – призначав митцям стипендії на навчання у Європі, купляв їхні твори на аукціонах. Крім того, він заснував Народну лічницю, де могли безкоштовно лікуватися ті, хто не міг дозволити собі лікуватись за гроші. Перших пацієнтів така лічниця прийняла 10 квітня 1938 року.
Андрей Шептицький дбайливо відносився до дітей-сиріт, яких після Першої світової війни в Галичині залишилось понад 20 тисяч. З його благословення при монастирях створювалися сиротинці. Для їхнього утримання – віддав гроші, отримані як пожертву від Папи Бенедикта XV. Сестри, які працювали в сиротинцях, розповідали, що діти охоче писали Митрополиту листи, звертаючись до нього – «найдорожчий таточку».
У листопаді 1942 року Владика, виходячи з принципів християнських заповідей, написав пастирський лист «Не убий!», адресований насамперед полякам та українцям і закликав припинити ворожнечу між собою. У нього було особливе ставлення до явища патріотизму – він вважав, що воно нероздільно пов’язане з християнством, а отже, не повинно нести у собі жодного насильства. Він говорив: «Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю!».
Шептицький вільно володів більш, ніж десятьма іноземними мовами. Серед них – польська, англійська, французька, німецька, староєврейська та латинська мови.
Митрополит все життя стійко боровся з важкою хворобою – в дитинстві він перехворів на скарлатину. Хвороба дала серйозні ускладнення, які згодом призвели до ревматизму. Через те, що захворювання постійно прогресувало і прикувало Шептицького до інвалідного візка, у 1939 році він навіть отримав спеціальний дозвіл від Апостольської столиці – правити Службу Божу сидячи.
Владика мав зріст 2 метри 10 сантиметрів.
Митрополита Шептицького не раз висували на звання «Праведника народів світу» за те, що у страшні часи Голокосту він переховував євреїв від нацистів. Чоловікам та жінкам, з ініціативи владики, видавали фальшиві документи, аби ті могли втекти за кордон. 14 серпня 1944 року Шептицький організував таємне вивезення 2000 єврейських дітей. Їх переховували у криптах, у монастирських школах, сиротинцях Львова та на околицях міста.
У 1946 році, в період ліквідації радянською владою УГКЦ, сестру митрополита – Олену Вітер було заарештовано за участь в ОУН і засуджено загалом до 30 років позбавлення волі. Брата Климентія було заарештовано 1947 року, засуджено до 8 років позбавлення волі і він помер у Володимирській в'язниці.
Перший пам'ятник Митрополитові Андрею Шептицькому, ще за його життя, мав бути встановлений 1932 року на площі перед собором Святого Юра, але тодішня польська влада цього не дозволила зробити. У жовтні того ж року пам'ятник було встановлено на внутрішньому дворі (саді) львівської греко-католицької семінарії Святого Духа, що на вул. Коперніка, 38. Пам'ятник простояв до 1939 року, поки його не знищила нова радянська влада.
Андрей Шептицький був удостоєний Австрійського Імператорського Ордена Леопольда, який був заснований 8 січня 1808 року імператором Францом І, а також – Ордена Залізної Корони лангобардського королівства.
У листопаді 2013 року Антидифамаційна ліга (американська правозахисна суспільно-політична організація, що протистоїть антисемітизму та іншим формам нетерпимості стосовно євреїв) – нагородила Шептицького посмертно за «відвагу і героїзм у порятунку євреїв» під час Другої світової війни.
Шептицький також удостоєний нагороди імені Яна Карського «За відвагу при порятунку українських євреїв».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 16.12.2024