Сергій Параджанов (1924 – 1990) – всесвітньо відомий український і вірменський кінорежисер, сценарист і композитор.
Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 року у Тбілісі в родині антиквара і був третьою дитиною в сім'ї. Після закінчення середньої школи – вступив в Інститут залізничного транспорту, але провчився у ньому лише один рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».
У 1942—1945 роках він навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії, провів близько 600 концертів у військових шпиталях. У 1945 році – перевівся до Московської консерваторії і паралельно у 1946 році вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), який закінчив у 1951 році.
Сергій Параджанов працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко», асистентом режисера на стрічці «Максимко». Після закінчення ВДІКу був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.
З Україною у Параджанова пов'язана значна частина творчої біографії. Саме тут він створив фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі – 1957 року), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).
Міжнародне визнання прийшло до митця після екранізації у 1964 році повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Прем'єра фільму відбулася 4 вересня 1965-го року в київському кінотеатрі «Україна». Цей фільм був удостоєний спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966).
17 березня 1973 р. Параджанов був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». «У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше як три судимості. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили. Блатної мови я не знаю, чифір не п’ю, наколок нема. Вони мене зневажали, думали – я підсадна качка, вивчаю життя зони, щоби зняти фільм. Але, хвала Богові, повірили. Багато хто сповідується», – писав режисер із табору.
Попри жахливі умови утримання і хвороби Параджанов відкрив у колонії... школу живопису. Режисер просив, щоб його співкамерники малювали все, що їм цікаво і що турбувало. Із в'язниці Параджанов привіз альбом із сотнями портретів та замальовок і вісім сценаріїв фільмів.
Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню відомого французького письменника Луї Арагона до тогочасного керівника СРСР – Л. І. Брежнєва про звільнення режисера, яке підписали також Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, 30 грудня 1977 року Параджанов був звільнений з-під ув’язнення. Що ж до звинувачення в українському націоналізмі режисер відповів так: «Я не український націоналіст, я геній».
Після звільнення Параджанов оселився у м. Тбілісі, бо йому заборонили жити в Україні. Він став працювати на кіностудії «Грузія-фільм», де спільно з Д. Абашидзе поставив «Легенду про Сурамську фортецю», а також – короткометражні фільми «Акоп Овнатанян» (1967) і «Арабески на тему Піросмані» (1985).
Стрічка 1988 року «Ашик-Керіб» за мотивами казки Михайла Лермонтова була присвячена російському актору і кінорежисерові – Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця. Офіційно Радянський Союз не дозволив фільмові брати участь у міжнародних конкурсах, але на Мюнхенському кінофестивалі він був номінований на кращу режисуру та отримав приз за художнє оформлення. Відомо, що цю стрічку показали на Венеціанському кінофестивалі, журі якого просило висунути Параджанова на «Оскар».
Від останнього фільму Параджанова – «Сповіді» – залишилася тільки одна сцена. Параджанов встиг побувати на знімальному майданчику лише один день, оскільки він вже був хворий на рак. Своє останнє інтерв'ю в 1988 році режисер давав українською мовою. Після розповіді про київську прем'єру фільму «Ашик-Керіб» він сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».
У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де помер через три дні. Митця поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.
9 січня 2024 року повідомили, що Національна комісія з реабілітації за поданням Українського інституту національної пам'яті 20 грудня 2023 року реабілітувала Параджанова через 50 років після політично вмотивованого вироку митцеві від влади СРСР.
Фільмографія Параджанова нараховує 17 картин, відомо про 8 написаних ним сценаріїв. Він виступав як художник-постановник і композитор у фільмі «Колір граната» (1970), художник по костюмах у стрічці «Ашик-Керіб» (1988).
Сергій Параджанов мріяв зняти фільм «Марія» за твором Тараса Шевченка і «Intermezzo» – за новелою Михайла Коцюбинського. Кінооператор і сценарист Юрій Іллєнко стверджував: «Непоставлених фільмів у Параджанова більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час арешту зникло сімнадцять сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих можновладцями. І ще близько сотні були винесені ним з ув'язнення, але вони існували лише… в його голові».
Український поет Іван Драч засвідчив: «Параджанов – рідкісний людський тип, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи грузинському кінематографу. Це людина, яка належить світу, світовій культурі… Скільки б і як би ми не жили – ніколи нам не забути цю дивовижну, цю яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя, для мистецтва».
Параджанов прославив українське кіно. Йому надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за шедевр – «Тіні забутих предків».У 2010 році сербський режисер Емір Кустуріца назвав цей фільм – найкращою картиною у світі.
Фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова став візитівкою українського поетичного кіно. Картина отримала 39 міжнародних нагород та 24 гран-прі на кінофестивалях, увійшла до Книги рекордів Гіннесса й стала класикою світового кіно того часу. А 2004-й рік був проголошений організацією ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова.
«Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм», – так розповідав про себе Сергій Параджанов. А ще він часто говорив: «Україна – це моя батьківщина, це моя друга батьківщина. Там я створив свій перший шедевр «Тіні забутих предків», там я став генієм, там у мене народився син. Україна мені подарувала все, і Україна мене погубила».
Для зйомок фільму «Тіні забутих предків» режисер вирішив пофарбувати скелясті гори в Карпатах у синій колір. Закінчивши роботу, знімальна група поїхала, а скелі ще довго залишалися синіми.
Першою дружиною Параджанова була татарська дівчина – Ніяр Сераева, яка працювала продавцем у взуттєвому відділі ЦУМу, – він одружився на ній ще студентом, під час навчання у ВДІКу. Ця історія закінчилася трагічно: Ніяр вбили рідні брати за шлюб з іновірцем. Параджанов важко пережив смерть коханої, згодом намагався не згадувати про це. Другий шлюб був зі Світланою Щербатюк, дочкою дипломата. Їй було 17, йому – 31. Вони одружилися в 1955 році, у них народився син Сурен, але в 1962 р. – шлюб розпався. Відомо, що через роки Параджанов пропонував колишній дружині знову побратися й підтримував з нею і сином теплі, тісні стосунки.
Під час ув’язнення, щоб не зійти з розуму, Параджанов багато малював, робив колажі зі сміття і ручкою видавлював срібні «талери» з кришечок від кефірних пляшок. Загалом у тюрмі він зробив близько 800 робіт. Через роки, один з цих «талерів», відлитий в сріблі, став призом кінопремії «Амаркорд», заснованої Фелліні і Гуерро, а інший – вірменської кінопремії «Золотий абрикос».
Параджанову у тюрму регулярно приходили міжнародні депеші від знаменитого італійського кінорежисера – Федеріко Фелліні. Зміст депеш в основному був таким: «Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся».
Син Сурен відіграв важливу роль у звільненні батька з в'язниці – саме він передав копію сфабрикованого вироку Параджанова представникам міжнародної організації Аmnesty International.
У Параджанова залишилося більше двадцяти невідзнятих сценаріїв. Після фільму «Тіні забутих предків» він хотів знімати картину «Київські фрески» про події Другої світової війни, сценарій якої був написаний разом із письменником Павлом Загребельним, але зйомки йому не дозволили – фільм закрили відразу після акторських проб за причиною «містично-суб'єктивного ставлення до сучасної дійсності». Від «Київських фресок» збереглися лише 15-хвилинні кінопроби та документи-вказівки для знімальної групи. У 1988 році на кінофестивалі в Мюнхені світова кінематографічна преса визнала ці проби-етюди «новаторським відкриттям» і «блискучим досвідом кіноавангарду».
Друзі Параджанова згадують, що сотні ідей режисер забрав із собою у могилу. Багато сценаріїв він підготував у в’язниці, але вони раптово «зникли» і так і не побачили світ.
Крім численних премій і гран-прі на міжнародних кінофестивалях у 21 країні світу, Параджанов отримав звання народного артиста УРСР (1990, посмертно), став лауреатом державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), отримав титул Національна легенда України (2024, посмертно).
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 16.12.2024