Володимир Івасюк (1949–1979) – український композитор, музикант, поет.
Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року у містечку Кіцмань Чернівецької області в родині педагогів Михайла Івасюка і Софії Карякіної.
Його батько до народження сина відбув шість років у ГУЛАГу за те, що нелегально перейшов румунсько-радянський кордон. Коли почалася Друга світова війна, він не захотів воювати у румунському війську, а мріяв навчатися у радянському університеті. Натомість потрапив до в’язниці за підозрою у шпигунстві, був звільнений у 1946 році, повернувся до Кіцманя, працював викладачем у місцевій десятирічці й сільгосптехнікумі.
Водночас Михайло Івасюк вивчав французьку філологію у Чернівецькому університеті, який закінчив у 1949 році. Згодом захистив кандидатську дисертацію, став відомим письменником, літературознавцем, фольклористом, педагогом та громадсько-культурним діячем, знав 6 іноземних мов.
Маленький Володимир зростав жвавим й допитливим хлопчиною. У п’ять років йому купили скрипку і він пішов вчитися за класом «скрипка» до місцевої дитячої музичної школи, ініціатором створення якої був його батько. А коли Володі виповнилося 11 років – у домі з’явився невеликий кабінетний рояль. Саме тоді ж майбутній композитор і почав складати свої перші пісні.
У 1963 році, після закінчення 6 класу Володя за порадою викладачів музики вступив до Київської музичної школи для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчався в ній лише упродовж першої чверті. Через хворобу батьки забрали його назад до містечка Кіцмань. Саме там він продовжив навчання у середній та музичній школах за класом фортепіано.
Восени 1964 року Володя створив у школі дівочий ансамбль «Буковинка», писав для нього свої перші пісні, здобув перемогу на обласних конкурсах. Вчився на «відмінно» – йшов на золоту медаль, але трапилася неприємна подія.
Одного дня, за кілька місяців до випускного він прогулювався з друзями парком. Хтось із хлопців закинув картуз на гіпсовий бюст Леніна, який там стояв. Коли полізли знімати, бюст впав і розбився. Усіх забрали в міліцію на 15 діб, а на Володю завели справу. У 1966 році йому видали атестат з четвірками по історії СРСР, суспільствознавству та поведінці.
Саме того ж року Володимир Івасюк разом із сім'єю переїхав до Чернівців і подав документи до Чернівецького медичного інституту. На таке рішення вплинули порада батьків і враження від розповідей тата про лікаря Олександра Шульдера, який у гулагівському бараці врятував його життя. Успішно склавши вступні іспити, Володимир Івасюк був зарахований у студенти. Але хтось повідомив у ректорат про його «кіцманську справу». Наступного дня юнака звинуватили, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитали наказ про відрахування.
В. Івасюк пішов працювати на завод «Легмаш». Там йому доручили керувати заводським хором, який через півроку став лауреатом обласного конкурсу. Під псевдонімом Весняний Івасюк надіслав на обласний пісенний конкурс, присвячений 50-річчю Жовтневої революції, пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки» й здобув першу премію. А через рік, отримавши від заводу схвальну характеристику, знову вступив до медичного університету. Саме там він став учасником самодіяльного ансамблю пісні й танцю «Трембіта» – грав на скрипці. У 1972 році перевівся до Львівського медичного інституту, який закінчив у 1973 р. Паралельно розпочав студії на підготовчому відділенні консерваторії, а з вересня 1974 р. – вже навчався на композиторському факультеті. У листопаді 1978 року – здобув перемогу на всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві – був нагороджений дипломами II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара».
У квітні 1979 року був членом журі I Республіканського конкурсу артистів естради у Хмельницькому. Виїхав до Львова в ніч з 23 на 24 квітня. 24 квітня 1979 року за телефонним викликом вийшов з дому і більше не повернувся. Сестра Івасюка свідчить, що він сів в авто, де сиділо двоє невідомих їй чоловіків. 18 травня повішене тіло Володимира Івасюка випадково знайшли в Брюховицькому лісі під Львовом. Точна дата, коли це сталося, невідома. 22 травня відбувся похорон поета-пісняра на Личаківському цвинтарі.
Людям на похорон забороняли приходити – робітникам та службовцям погрожували звільненням з роботи, студентам – виключенням з вишів. Але попрощатися з Івасюком прийшло дуже багато народу. Таксисти, коли чули від пасажирів, що вони їдуть на похорон Івасюка, не брали від них грошей, а музиканти у день похорону не грали у ресторанах. Першим виступив на могилі Івасюка поет Ростислав Братунь. Він сказав: «То не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні і не автора музики лише до спектаклю "Прапороносці". Ми ховаємо композитора, гордість України, автора «Червоної рути», яку співає увесь світ!». Через місяць Братуня зняли з голови обласної Спілки письменників і посади головного редактора журналу «Жовтень». Його перестали друкувати і він залишився безробітним на 17 років, до кінця свого життя.
Версій смерті В. Івасюка багато. Офіційні структури нав’язували висновок про самогубство, але найбільш імовірна версія, що його вбили з наказу КДБ. 10 років поспіль ім’я Володимира Івасюка влада намагалася замовчувати, проте інтерес до його творчості ніколи не вщухав, а із здобуттям незалежності України піднявся на гребінь нової хвилі. Колишній прокурор Львівської області Роман Федик у лютому 2015 року заявив, що Володимир Івасюк був убитий «співробітниками КДБ» за незгоду працювати на цю структуру.
Володимир Івасюк – один з основоположників української естрадної музики. Загалом він написав 107 пісень, 53 інструментальні твори та музику до кількох вистав, почав складати тексти пісень у музичному обрамленні з 11 років. Першою була «Колискова для Оксанки», яку він написав для своєї молодшої сестрички. Сам автор вважав, що першим його серйозним пісенним твором була пісня «Я піду в далекі гори». Будучи студентом-третьокурсником, він написав її після того, як здійснив разом з друзями підйом на Говерлу.
«Володя завжди наголошував, що пісня має бути оптимістичною, нести людям радість і надію, щось світле і чисте», – згадує сестра Галина.
А в листі до батька Володимир зізнавався: «Кожен мій твір, татку, породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро… Максим Горький назвав українську народну пісню апофеозом краси, а ми, крім Миколи Лисенка, не дали світові імені, яке б стало в одному ряду з Глінкою, Моцартом, Верді, Шубертом. Де наші опери, симфонії, цикли пісень світового значення? Гадаю, що місце Шуберта української пісні вакантне. Його треба зайняти. Тому, хто відважиться на це, доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати гіркоту розчарувань. Але ж яка благородна, висока мета для таланту!». Саме тому й народжувались пісні Івасюка барвистими, яскравими, щирими й глибокими за змістом.
13 вересня 1970 року перший виступ Володимира Івасюка з піснею «Червона рута» на театральній площі Чернівців став історичним. Саме тоді він вперше виконав її разом зі співачкою Оленою Кузнєцовою під акомпанемент ансамблю «Карпати».
«Ті, чия юність припала на другу половину шістдесятих років, добре пам’ятають, як весняним вихором, стрімким птахом вилетіла в широкий світ пісня Володимира Івасюка «Червона рута» – згадує співак Василь Зінкевич. А дослідник біографії митця – Іван Лепша, писав, що той виступ зібрав на майдані тисячний натовп, на площі та сусідніх вулицях припинився автомобільний рух. Пісню «Червона рута», яка транслювалася у прямому ефірі, вже наступного дня співала вся Україна. Вона стала символом не тільки української естради, а й національним символом України як калина і тополя, Дніпро і Карпати і, безперечно, душі її автора.
Свою роботу над створенням пісні «Червона рута» Івасюк розпочав у 1967 році, прочитавши працю «Коломийки», яку видав у 1906 році український етнограф і фольклорист – Володимир Гнатюк. Батько Володимира Івасюка у книжці «Монолог перед обличчям сина», зазначав: «Для вісімнадцятирічного композитора, закоханого в рідний фольклор, чутливого до всього нового, образ Червоної рути був хвилюючою знахідкою. Ця квітка не давала йому спокою майже три роки. У пошуках деталізації прочитаного у «Коломийках» він багато мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття».
Знаменита пісня початково була замислена як балада, бо саме в цьому жанрі можна було розповісти стародавню грецьку легенду про міфічну квітку, яка в гуцульському варіанті захопила юного поета і композитора. Зрештою, після трирічних пошуків і вагань, «Червона рута» визріла у формі простої куплетної пісні з чітким лаконізмом, простотою і щирістю народної пісні. У розмові з журналістом Василем Бабухом Івасюк розповів про такий випадок: «Якось на вулиці я почув свою пісню – «Червону руту». Її співали солдати. Це було так несподівано, що мимоволі сам рушив за строєм. Одверто кажучи, стало трохи сумно. Чому? Мабуть, від того, що пісня уже належала не мені. Знаєте, це почуття важко передати словами. Щоправда, відразу подумав: хіба можна тримати птаха у клітці? Йому потрібен простір. Для польоту».
У 1989 році після 10-річного замовчування творчості Володимира Івасюка був започаткований щорічний молодіжний фестиваль української музики, який назвали «Червона рута». Він відкрив світу сучасну українську молодіжну культуру, привернув увагу до України як незалежної демократичної держави. Нове звучання надала цій пісні Революція Гідності 2013-2014 років. У виконанні мільйонів людей, що вийшли на площі міст та столиці України на підтримку вільного та демократичного існування у власній державі, пісня «Червона Рута» стала своєрідним гімном тих історичних подій.
У 1971 році в гірських околицях Яремчі був знятий перший український мюзикл «Червона рута», в якому брали участь молоді співаки: Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». У фільмі прозвучало багато пісень Івасюка, а також пісні Левка Дутківського й Мирослава Скорика. Ця стрічка мала шалений успіх. Якось під час інтерв’ю Івасюка запитали, для кого із виконавців він пише свої пісні: «Я просто пишу пісню. Але інколи вже на самому початку відчуваю, хто буде її виконувати. Найчастіше це – Софія Ротару», – відповів він. Сама ж співачка говорила так: «Я вихована на народних піснях. А тут раптом потягнуло на естраду. Я боялася, три роки чогось чекала. І ось він з’явився, мій композитор Володимир Івасюк із «Червоною рутою». У своїх естрадних піснях він зберіг народний колорит... І тоді я наважилася. У піснях Івасюка, здається, я знайшла себе, свою інтонацію…».
Завдяки цьому творчому тандему пісні Івасюка полетіли за межі Союзу. Саме у виконанні Ротару пісня «Водограй» перемогла на всесоюзному конкурсі «Пісня-72», а згодом – на міжнародному «Сопот-74». Пізніше пісня «У долі своя весна» перемогла на «Сопоті-77». У 1974 році вийшла платівка-гігант із дванадцятьма піснями В. Івасюка у виконанні Ротару. Він не мав права на випуск такої платівки, це право мали лише члени Спілки композиторів СРСР. Тим не менш упродовж 1977–1978 років платівку перевидавали аж вісім разів, бо вона мала нечуваний успіх. Це був перший і єдиний україномовний концептуальний диск.
Людей різного віку, а особливо молодь, в піснях Володимира Івасюка приваблювали щирість висловлених почуттів і сучасні ритми, нерозривний зв’язок з природою й фольклорними музичними традиціями, танцювальний характер мелодії. Більшість пісень, які увійшли до прижиттєвої збірки «Пісні», що вийшла друком у київському видавництві «Музична Україна» в 1977 році, – про кохання, природу, молодість, творчість. Але в доробку митця є пісні і високого громадянського звучання. Це і «Балада про мальви», і «Балада про Віктора Хару».
Особливе ж місце належить «Пісні про тебе» на вірші Ростислава Братуня. Неоніла Братунь, дружина поета, згадувала: «…якою радістю вони обидва світилися, послухавши остаточний варіант «Пісні про тебе». Братунь не міг натішитися мелодією, що ідеально передавала поетичну думку. Братунь тоді сказав Володі: «Ми колись розкриємо таємницю, що це пісня про Україну».
В останні роки свого життя Івасюк більше зосереджувався на написанні інструментальних речей – музики до театральної вистави, сюїти для хору, п’єси для скрипки, фортепіано і віолончелі. Одного разу за ніч він написав оркестрову партитуру для шістдесяти інструментів. Говорив, що естрадні пісні й музика для музичних фільмів – це ще не вершина його творчості. Богдан Стельмах згадує: «Я йому якось казав, що він цю пісню («Червону руту») не перевершить. Він скептично подивися на мене і відповів: «Побачимо». Вважав, що «Червона рута» – не вершина, що зробить ще кращі речі , і зробив багато рівного і високого». У 1975 році Володимир написав музику до спектаклю за романом Олеся Гончара «Прапороносці» і до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі. У 1978-му – став переможцем всесоюзного конкурсу молодих композиторів із «Сюїтою для камерного оркестру».
Михайло Івасюк у біографічній повісті про сина писав: «Музика наповнювала його життя неспокійним змістом», а сам митець казав:«Якщо вважаєш себе хоч трохи причетним до творчості, то шукай вперто, із пристрастю, радістю і болем нові теми, сюжети, образи, символи, свіжі інтонаційні фрази. Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою».
Про те, що Україна завжди була в серці Івасюка, свідчить його намір створити оперу «Дарина», тема якої торкається нашої давньої історії. І хоч в ній мали діяти князі й хани, але першорядна роль відводилась пісням, якими княгиня Дарина зачаровує татарського хана, й той відпускає полоненого князя на волю. У опері за задумом Івасюка мало звучати близько 40 пісень. Проте його педагог по консерваторії А. Кос-Анатольський розкритикував цей задум як занадто модерний. Володимир згодом повернувся до його реалізації, але не встиг здійснити.
1978 – Дипломант Всесоюзного огляду молодих композиторів.
1998 – Лауреат Республіканської комсомольської премії ім. Миколи Островського (посмертно).
1994 – Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (посмертно).
2009 – звання Герой України (посмертно).
Ім’я Володимира Івасюка присвоєно багатьом вулицям в різних населених пунктах України.
Практично на всіх будівлях, де мешкав, навчався, працював Івасюк, встановлено пам’ятні дошки.
На могилі митця на Личаківському кладовищі у Львові в 1990 році встановлена бронзова композиція – молодий Івасюк поряд із роялем.
У 2011 році в центрі Львова на проспекті Шевченка на честь цього видатного композитора був встановлений пам’ятник.
З 1989 року у Чернівцях проходить пісенний фестиваль «Червона рута».
4 березня 1999 року відбулося відкриття Меморіального музею Володимира Івасюка в Чернівцях.
З 2001 року в Івано-Франківську проходить обласний дитячий фестиваль-конкурс української естрадної пісні «Водограй», присвячений пам’яті поета і композитора Володимира Івасюка.
У 1988 році батько митця – Михайло Івасюк – опублікував біографічну повість «Монолог перед обличчям сина» та поетичний цикл «Елегії для сина».
У 2009 році – НБУ викарбував та ввів до обігу пам'ятну монету на честь Володимира Івасюка номіналом 2 гривні.
У 2009 році вийшла монографія «Володимир Івасюк: сила серця і таланту» Олега Василишина.
У 2023 році була заснована премія імені Володимира Івасюка.
Дискографія з піснями Івасюка нараховує майже 20 компакт-дисків.
Пісенні твори митця введені у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 16.04.2024