Юрій Андрухович (нар. 1960) – український поет, прозаїк, перекладач, есеїст.
Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську.
Середню освіту здобув у спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови та мріяв стати рок-зіркою або археологом.
Сам письменник про свої дитячі мрії й тяжіння до творчості згадує так: «Моє дитинство (і підлітковий період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи, вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п'яти років, а розмовляв із дев'яти місяців, отже, я був приречений на «володіння словом». Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене в тій країні не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати так звану журналістику до поліграфічного інституту».
У 1982 році він закінчив Український поліграфічний інститут у Львові за спеціальністю «Редакторство», працював газетярем, служив у війську.
У 1985 році став ініціатором створення літературного об’єднання «Бурлеск-Балаган-Буфонада» («Бу-Ба-Бу»). Долучивши до його формування В. Неборака та О. Ірванця, почав відроджувати карнавальний та комедійний стиль літератури. З початком діяльності об’єднання Андрухович дістав прізвисько «патріарха української літератури».
З кінця 80-х років він був активним діячем ліберально-демократичного Руху. У 1991 році закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті імені М. Горького в Москві.
З 1991 по 1995 рік – очолював відділ поезії часопису «Перевал», працював головним редактором літературного альманаху «Потяг 76». Упродовж кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті «День» (Київ).
У 1990-х роках разом з Ю. Іздриком видавав перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер», а також – був головним редактором літературного альманаху «Потяг 76».
У 1996 році Андрухович захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості поета Богдана-Ігоря Антонича.
Деякий час читав авторський спецкурс про те, що діється у сучасних літературах Центрально-Східної Європи для магістрантів Львівського університету, але бути вченим-літературознавцем не захотів, бо вважає, що: «замало знаю літературу, щоб бути літературознавцем. Я ж казав – для мене література є життям. А літературознавець – це професія. До того ж об'єктивно достатньо консервативна… З мене поганий ментор – у мене досі немає жодного учня. Я сам постійний учень. Я дуже остерігаюся знати про щось «як слід». Якщо комусь у літературі вже достеменно відомо «як слід», то слід замовляти вінок на могилу».
У 1989 році Андрухович був прийнятий до Спілки письменників України, але у 1991 р. за ідейними переконаннями вийшов з її складу і став ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також – її віце-президентом (1997-1999).
З 2005 року письменник співпрацює з польським експериментально-інструментальним гуртом «Karbido» – пише для них пісні й виступає з цим гуртом на сцені як соліст.
Коли в одному з інтерв’ю Андруховича запитали, яке значення для його творчості має музика, він відповів: «Музика є постійною складовою того, що я роблю. Навіть коли пишу текст, навіть коли прозовий, навіть коли статтю чи колонку, я пам’ятаю і дбаю про музикальність. Я перевіряю написане на звучання – чи досить музики, чи вона прослуховується. Іноді я йду за музикою і знаходжу якесь, на перший погляд, цілком ірраціональне рішення, якийсь абсурдний поворот, але згодом виявляється, що саме він надав усьому якогось додаткового й вищого виміру… Музика – це головна мова, через яку я сприймаю навколишній світ. Не знаю, наскільки це серйозно, але це дуже важливо для мене. Я зараз не можу писати без музичного тла. Моя музична колекція налічує декілька десятків дисків - від класики до етно та панку - все, що вдавалося привозити з подорожей, скопіювати в друзів…». Зараз Юрій Андрухович живе та займається творчістю в Івано-Франківську.
Юрій Андрухович говорить про своє ставлення до літературної діяльності так: «Я вже не відокремлюю життя від літератури. І тому відмовляюся ставитися до письменництва як до професії, це було б надто вузько, надто мало. Жити, як дихати, як писати, як любити, як кохати, як умирати – це такий комплекс, де вже нічого від нічого не відокремити».
Андрухович є одним із першопрохідців течії постмодернізму в українській літературі – критика називає її «станіславським феноменом» (Івано-Франківськ раніше називався Станіславом).
Творчий доробок письменника можна поділити на дві головні складові: поетичну і прозову. Вірші Юрій Ігорович почав публікувати у великих літературних журналах України з 1991 року. Перша збірка поезій – «Небо і площі», вийшла у 1985 році. Наступними були збірки «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004), «Листи в Україну» (2013).
У поезії Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого – вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку «духовної вертикалі буття», наснаги і неспокою, патетики з іронією. Чимало віршів поета покладені на музику такими гуртами, як «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Sіґал Sпожив Sпілка», «Знову за старе», з якими він співпрацює.
З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (1989), написані від враження служби автора в армії. Ця книжка привернула увагу читачів оригінальністю композиції, соковитістю мови, напруженістю творчого пошуку. Через два роки з’являється друком оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» з характерними для подальших прозових творів письменника рисами: містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреація» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) можна розглядати як трилогію – головним героєм кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень, що описуються у жанрово-стилістичний суміші: сповідь, «чорний реалізм», буфонада, трилер, готика, сатира.
У 2003 році виходить роман «Дванадцять обручів», у 2007 – автобіографічний роман у формі інтерв’ю «Таємниця. Замість роману». У 2011 році Юрій Андрухович випустив найбільшу свою прозову книгу – «Лексикон інтимних міст». Критики назвали її «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Романи «Коханці Юстиції» та «Радіо Ніч» побачили світ відповідно у 2017 і 2020 році. Есеїстика Андруховича базується на його частих подорожах до інших країн і складається у своєрідні «книги спостережень».
Андрухович – є автором перекладів українською мовою трагедій «Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Король Лір» Вільяма Шекспіра, «Розбитий глек» Гайнріха фон Кляйста, поезій Р.-М. Рильке, Б. Пастернака, О. Мандельштама, американської поезії 1950-60-х років та інших. Про свою перекладацьку роботу письменник говорить доволі стримано: «Мої переклади – це досить хаотична, не надто логічна, а головне – перервна, уривчаста субстанція. А книга мусить мати хоч якусь цілісність».Твори самого Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, білоруською, угорською, фінською, шведською, французькою, іспанською, чеською, словацькою, хорватською, сербською мовами.
У 1992 році режисер Андрій Дончик зняв за мотивами оповідань Юрія Андруховича кінофільм «Кисневий голод». 11 березня 2007 року у Молодому театрі у Києві відбулася прем’єра вистави «Нелегал Орфейський» за мотивами роману Юрія Андруховича «Перверзія». Автор брав участь у постановці п’єси і сам зіграв одну з ролей. У 2011 році польським Театром Танцю було поставлено п’єсу за мотивами роману Андруховича «Дванадцять обручів». Вистава поєднувала хореографію, музику та візуальні спецефекти. Головним мотивом було донести до глядача цінність миті, яку не можна відтворити чи повторити, моменту, без якого не було б минулого та не може народитися майбутнє.
Творчість Андруховича має значний вплив на сучасний літературний процес в Україні, з його ім'ям пов'язані перші факти зацікавленості сучасною українською літературою на Заході.
Літературна діяльність Ю. Андруховича, починаючи з 1993 року, відзначена чималою кількістю вітчизняних та зарубіжних нагород. Серед них:
1993 – лауреат премії Благовіст.
1996 – лауреат премії Рея Лапіки.
2001 – лауреат премії ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина).
2005 – лауреат премії миру імені Ремарка, Оснабрюк, Німеччина.
2006 – лауреат премії Книжкового ярмарку у Лейпцигу «За європейське взаєморозуміння».
2006 – лауреат Літературної премії Центральної Європи Angelus за роман «Дванадцять обручів» (пол. Dwanaście kręgów — перекладач Катажина Котинська).
2014 – лауреат Премії імені Ханни Арендт (Німеччина).
2016 – Медаль Гете.
2017 – лауреат Премії Вілениці (Словенія).
2022 – лауреат премії імені Генріха Гейне від міста Дюссельдорф.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 16.04.2024