Микола Зеров (1890–1937) – український поет-неокласик, літературознавець, критик, перекладач.
Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків на Полтавщині в сім’ї Костянтина Іраклійовича Зерова, вчителя місцевої двокласної школи, згодом її директора, а з 1905 року – інспектора народних шкіл в Кролевці.
Батько походив із селян і цінував науку. Саме тому він зробив усе, щоб його діти здобули вищу освіту. А з п’яти синів Костянтина Зерова (було ще дві дочки) – троє стали відомими людьми. Крім Миколи – Дмитро, видатний ботанік, академік АН УРСР, Костянтин, гідробіолог, і Михайло, поет, що виступав під псевдонімом Михайло Орест.
Мати їхня, Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. У сім’ї в ужитку була російська мова, українська панувала на вулиці. Відомо, що Марія Яківна знала багато народних пісень і гарно їх співала. Із служницею всі розмовляли рідною мовою.
Микола Зеров навчився читати, коли йому було лише 4 роки. Початкову освіту здобув у Зіньківській міській школі. З 1900 по 1903 рік навчався в Охтирській гімназії.
Досягнувши тринадцятилітнього віку, сам приїхав до Києва і після співбесіди з Є. А. Безсмертним – директором Першої Олександрівської класичної гімназії, яка вважалась кращою з усіх гімназій міста, був зарахований до її учнів.
Закінчивши гімназію, з 1908 по 1914 рік навчався на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира в Києві, де став одним із провідних діячів київської української студентської громади.
1 серпня 1914 року М. Зерова призначили викладачем історії Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 до весни 1917 року – і жіночої гімназії. Після переїзду до Києва працював учителем у Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, де викладав латину.
З весни 1918-го Микола Зеров близько зійшовся з митцями та вченими, що гуртувалися навколо ректора Української Академії мистецтв – Георгія Нарбута. На зібраннях у помешканні цього видатного українського художника-графіка обговорювалися питання про розвиток української літератури, малярства, графіки, науки. З 1918 по 1920 рік Зеров викладав українознавство в Архітектурному інституті, працював редактором бібліографічного журналу «Книгар», брав активну участь в українському літературному житті, виступаючи зі статтями та доповідями як літературний критик.
У 1920 році у Миколи Зерова розпочався новий етап життя. 3 лютого 1920 року він одружився із Софією Лободою. 2 травня його обрали дійсним членом філологічної секції Українського наукового товариства. Вийшли друком підготовлені ним книжки – «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітними віхами тогочасного літературного життя. Влітку Зеров тяжко захворів на черевний тиф. Восени його запросили на роботу викладачем української літератури та історії Баришівської соціально-економічної школи. Три роки перебування в Баришівці були плідними для творчої праці і дали змогу родині Зерова більш-менш забезпечено перебути тяжкі голодні літа, що настали на той час в Україні.
У вересні 1923 року Зерова запросили на роботу професором української літератури до Київського інституту народної освіти. З 1 жовтня він читав там свої лекції, про які згодом ходитимуть легенди, почав виступати на літературних вечорах не тільки як оратор-полеміст, а і як поет. На початку літа 1924 року він прочитав цикл лекцій з історії нової української літератури на Житомирських губерніальних курсах учителів. А 3 липня в газеті «Більшовик» з’явилася злобна стаття О. Демчука «Десять лекцій по історії сучасної української літератури, або неокласичні гастролі Зерова в Житомирі», де професор був показаний жерцем «чистої краси», що є контрреволюційно-буржуазним формалізмом, і демонстрував «неокласичне неуцтво, буржуазну злобу до революційних літературних угруповань». Почалася відома літературна дискусія 1925–1928 років, у якій М. Зеров брав найактивнішу участь.
Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 р. дав прямі вказівки про політичну оцінку неокласиків. Постанова пленуму означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. У нього залишилася можливість виступати лише з історико-літературними дослідженнями та перекладами, на яких він і зосередився наприкінці 1920-х років.
1 вересня 1934 року професора Зерова було усунено від викладання в університеті, але залишено на кафедральній науковій роботі (тоді така була), яка «протривала» рівно два місяці. 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професор M. K. Зеров був остаточно звільнений з університету. У листопаді його спіткав ще один удар долі – помер від скарлатини його десятилітній син Костик. 25 грудня 1934 року Зеров виїхав до Москви. За короткий час – менше як чотири місяці – він утверджується в колі московських перекладачів та критиків як проникливий стиліст й розпочав роботу над перекладом латинської поезії: творів Горація, Авсонія, Клавдіана та інших російською мовою.
У ніч з 27 на 28 квітня 1935 року Зеров був заарештований і 20 травня відправлений до Києва на слідство за звинуваченням у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого – 4 лютого 1936 року без участі обвинувачених та захисту розглянув судову справу № 0019 – 1936, за якою Зеров був засуджений на 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією всього майна, що йому належало.
Наприкінці зими він був відправлений етапом на Соловки й прибув туди на початку червня 1936 року. За станом здоров’я Зеров не міг працювати на лісоповалі і тому був залучений до господарських робіт. Після закінчення роботи він міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленому заняттю – перекладати та писати літературознавчі статті.
Останній лист Микола Зеров написав дружині 19 вересня 1937 року. 9 жовтня 1937 року без будь-яких додаткових підстав та пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС Ленінградської області.
Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Вороний та інші неокласики були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу. Усіх було страчено 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у складі великого етапу, виведеного з Соловецьких островів.
Постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу Київського військового округу від 1-4 лютого 1936 року та постанову особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року було скасовано, а справу припинено «за відсутністю складу злочину».
За свідченням Дмитра Зерова – брата поета, Микола Костевич почав складати вірші рано, але то були пародії та жарти, написані російською мовою й присвячені різним подіям родинного життя (до сьогодні вони не збереглися).
З 1917 року він почав активно публікуватись у журналі «Книгарь» як постійний рецензент. З першими поетичними перекладами виступив 1918 року, а перший вірш був надрукований у 1923.
За його життя вийшло дві поетичні збірки: «Антологія римської поезії» – переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціяла і збірка поезій «Камена» (1924), яку із захопленням привітала більшість критиків. Були і негативні відгуки – вони мали декларативний характер з погрожувальною інтонацією. Як-от: «Ця «чиста» поезія, виключно словесна робота, не бувши потрібною ніколи, особливо не потрібна, до обурення зайва тепер, коли під напором епохально важливих, негайних до розв’язання проблем, поезія, як така, взята «на мушку». Сам Зеров про себе, як поета, висловлювався дуже скромно, талановитим себе не вважав і писав, щоб збагатити українську поетику новим синтаксисом, прагнув розвинути її до високого щабля, якого вона була варта. В одному з віршів проголошував, що у новій поезії повинна бути «Класична пластика, і контур строгий, / І логіки залізна течія – / Оце твоя, поезіє, дорога».
З 1927 року Микола Зеров уже не міг видавати свої вірші: неокласики остаточно були оголошені «ворогами», тому Зеров-поет став займатися тільки наукою та перекладами. У 60-ті роки, під час «хрущовської відлиги», уже смертельно хворий Максим Рильський наполягав, щоб видали зібрання творів Миколи Зерова – але тоді, уже готове до друку, воно так і не вийшло у світ. По-новому Зерова відкрили 1990 року, коли видавництво «Дніпро» випустило друком його «Твори: В 2 томах».
Працюючи в Київському університеті на посаді професора української літератури, він написав цикл лекцій про життя і творчість Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка, Амвросія Метлинського, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Якова Щоголіва, Анатоля Свидницького, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Максима Рильського та інших з величезною кількістю бібліографічних посилань на першоджерела. Більша частина з цього циклу – 35 лекцій, увійшли до збірника літературно-критичних статей «До джерел», що був виданий у 1926 році.
Микола Зеров друкував свої праці в журналах «Літературно-науковий вісник», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Зоря», «Глобус» та інших, паралельно готуючи збірки поезій, присвячені неокласицизму. Творча продуктивність М. Зерова вражає. Так, на сторінках одного лише літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Життя і революція» у розділі критики та літературознавства за один лише 1925 рік було уміщено 17 його публікацій. Серед них – відгуки на нову збірку поезій Павла Тичини «Вітер з України», на перевидання творів Марка Черемшини, на «Буйний хміль» Олександра Копиленка та на «Сотні тисяч сил» Олекси Слісаренка, рецензії на романи «Чорна рада» Пантелеймона Куліша та «Тарас Трясило» Володимира Сосюри. А ще варто згадати про епістолярний збірник «З листів Лесі Українки», статті про Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного, зміст яких свідчить про чудове знання автором творчої спадщини цих письменників.
Життєвий та творчий шлях Миколи Зерова обірвався рано, але він устиг видати фундаментальну працю «Українське письменство XIX ст.», «Нове українське письменство» (1924), книжку «Від Куліша до Винниченка. Нариси з новітнього українського письменства» (1929), а також статті: «Франко-поет», «Літературна позиція М. Старицького» та «Коцюбинський і Чехов». Написав монографії про Юрія Федьковича, Марка Черемшину, Якова Щоголева. Ці студії належать до найкращих у вітчизняній науці за багатством спостережень, точністю аналізу і всебічністю фахового висвітлення тем. З листів М. Зерова до дружини відомо, що перебуваючи в Соловках, він при найменшій можливості продовжував наукову і творчу працю – писав літературознавчі статті, закінчив переклад «Енеїди» Вергілія, рукопис якої, на жаль, досі не знайдено. Микола Зеров по праву є найвизначнішим класиком української критики і літературознавства. Він уславився і як блискучий сонетист, а сонет вважається найскладнішою і найвищою формою поезії.
Іменем Миколи Зерова названі вулиці, провулки, парки у Києві, Дніпрі, Львові, Вінниці, Рівному, Новомиргороді, Дубно, Полтаві, Зінькові.
У державному університеті Австралії, університеті Монаша, діє кафедра української мови, а також – центр українських досліджень імені Миколи Зерова.
У 2007 році на будинку в місті Зінькові, де народився Микола Зеров, встановлено меморіальну дошку братам Зеровим – Миколі та Дмитру.
На честь Миколи Зерова названо ліцей у Зінькові.
Документи про життя і творчість М. Зерова зберігаються в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України.
У 2011 році було створено документальний фільм «Соловецькі в'язні з України. Микола Зеров».
Твори М. Зерова введені у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 29.01.2024