Степан Васильченко (1879–1932) – український письменник, драматург і педагог.
Степан Васильченко (справжнє прізвище – Панасенко) народився 27 грудня 1878 р. (8 січня 1879 р.), у місті Ічня, нині – Чернігівської області в родині багатодітного безземельного селянина-шевця.
Велика родина Панасенків жила хоч і бідно, але дружно. У сім’ї любили книжку, пісню, гумор. Довгими зимовими вечорами у старій хаті допізна блимав вогник: батько зі старшими синами сідав за роботу, а малеча – слухати казки.
У своїй «Автобіографії» Васильченко згадував: «Баба пряде вал, мати шиє, дід кошики плете, батько латає чоботи, менші школярі – за книжками. Я теж не гуляю – колишу маленького Андрійка та котка йому співаю. Між роботою баба казки розповідає, батько – байки, дід жартує з школярами, прядка гуде, молоток стукає, цвіркун у запічку цвірчить – в хаті аж гуде. Мати співати любить, як тільки примовкнуть – почне пісні, школярі підтягнуть – знову в хаті аж луна йде».
Восьмирічним хлопцем Степан уже допомагав батькам у полі, а в 1888 році – його записали до Ічнянської п’ятирічної школи. Батько цінував в людях грамоту і хотів дати своїм дітям освіту.
У школі під впливом прочитаних біографій письменників у хлопця з'явилося бажання й самому стати письменником, тож він і почав свої перші літературні вправи російським віршем – наслідуванням Кольцова.
«Далі, – засвідчує сам письменник, – почалися впливи Кобзаря і Гоголя. Впливи ці були, хоч поза школою, але настільки бурхливі, стихійні, що швидко і назавжди перемогли впливи російські. Отже, впливи народної української пісні, Шевченка, Гоголя – це основні, здається, впливи, під якими я сформувався як український письменник».
У 1888 році після закінчення школи Панасенка як кращого учня залишили на два роки стипендіатом для підготовки до іспитів в учительську семінарію. При школі діяла прекрасна фундаментальна бібліотека. І ці два роки він витратив виключно на читання літератури.
18 червня 1898 року С. Панасенко закінчив Коростишівську учительську семінарію зі званням учителя початкового училища і правами, «той должности присвоенными». У листопаді цього ж року він був направлений у село Потоки Канівського повіту Київської губернії в однокласну міністерську школу, де у старому шкільному будинку під солом'яною стріхою пропрацював чотири роки. Потім – був переведений до Богуслава.
Учителював на Київщині, зокрема 1903 року у селі Карапишах та на Полтавщині.
Роки вчителювання (1898–1904) збігаються з роками ідейно-творчого становлення Васильченка. Він згадував: «Часто після вечірньої праці, коли з школи порозходяться мої гості, я зачинявся в кімнаті, витягував свої зшитки, і писав, писав, гортав сторінку за сторінкою, аж поки не заглядав у вікно світанок... Папір, здається, горів під рукою...».
Першим твором С. Васильченка був його таємний щоденник «Записки учителя» (1898 – 1904), куди він заносив «свої учительські жалі та кривди» – своєрідні зарисовки сюжетів майбутніх новел. 19 грудня 1903 р. (1 січня 1904 р.) він вперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».
У 1904 році Васильченко вступив у Глухівський учительський інститут, але у 1907 р. – залишив його і поїхав учителювати на Донбас в шахтарське селище Щербинівку (нині – м. Торецьк Донецької області). Та не встиг він придивитись, як слід, до нового життя, як його за сфабрикованим фактом: «розбійний напад (експропріація)» разом ще з двома вчителями заарештували і ув’язнили у Бахмутській тюрмі. Аж через півтора року військовий суд Катеринослава визнав їхню непричетність до справи і повністю виправдав.
Наприкінці 1908 року, пролежавши кілька тижнів у бахмутській лікарні, Васильченко повернувся до Ічні, де заробляв на життя приватними уроками, писав оповідання та новели, які почали з'являтися у періодичній пресі, переважно – у Київській щоденній українській газеті «Рада» під псевдонімом Степан Васильченко.
Талант письменника зацікавив видавця «Ради» Є. Чикаленка. Відомо, що він запросив його в Київ завідувачем відділу театральної хроніки і Васильченко обіймав цю посаду з осені 1910 по 1914 рік.
У 1911 році вийшла його перша невеличка збірка творів під назвою «Ескізи». Друга збірка – «Оповідання», була готова до друку в 1914 році у видавництві «Вік». Але почалася імперіалістична війна, посилились цензурні репресії, «Раду» було закрито, книжку Васильченка – конфісковано (вона вийшла у 1915 році), а його самого в чині командира саперної роти мобілізовано на передові позиції Західного фронту. Тільки у 1917 році після лікування хвороби серця в святошинському госпіталі під Києвом, він був демобілізований.
Улітку 1920 року з Першою мандрівною капелою Дніпросоюзу письменник здійснив велике гастрольне турне містами і селами Лівобережної України. Відомо, що він був літописцем колективу, на базі якого згодом утворилась хорова капела «Думка». З 1921 року – працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, а пізніше, до 1928 р. – вчителем школи імені Івана Франка, поєднуючи педагогічно-виховну діяльність із творчою.
До передчасної смерті у 53-річному віці, що настала 11 серпня 1932 року, Степана Васильченка призвело загострення хвороби серця, яку він набув в окопах під час війни, а також – скрутне, напівголодне життя: нестабільність мізерної оплати учительської праці, зменшення накладу видань творів, а відповідно і гонорарів, відсутність свого впорядкованого житла. Письменника поховали у Києві на Байковому кладовищі.
Творчість Васильченка – одне з яскравих самобутніх явищ в українській літературі. Виступивши з оповіданнями, новелами, етюдами, повістями, а також драмами, комедіями, водевілями ще в передреволюційні роки, він зробив вагомий внесок у розвиток реалістичної прози та драматургії.
Творчий доробок письменника складає чотири томи творів. «Який чудовий, сильний, ніжний і бунтарський талант!» – у захваті говорив про С. Васильченка видатний поет Павло Тичина. «Талант мужності, талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині» – вторив йому Олесь Гончар. Вимогливе ставлення до своєї літературної праці примушувало Степана Васильченка по кілька разів переписувати деякі твори. Як він сам згадував, у нього «вистачало мужності скорочувати їх удвічі, а то й втричі, переробляти і переписувати».
Значна частина творчого доробку письменника присвячена молоді, про дітей і для дітей. Саме на них він покладав великі надії, бачив силу, що «оживить, підніме рідне слово на недосяжні високості». Професійний педагог, патріот і гуманіст, Степан Васильченко уособлював народного учителя, в якому поєдналися проникливий лірик, дотепний митець і досвідчений педагог-вихователь.
У змалюванні дитячих персонажів письменник виявляє багато теплоти і спостережливості, його маленькі герої – допитливі, наполегливі, життєрадісні, тому привабливі. Так, у новелі «Свекор» (1911) центральним персонажем є малий хлопчик Василько, який любить «старувати». Він настільки входить в роль дорослого, що не помічає жартів батьків і серйозно приймає їхню пропозицію одружитись. Уся новела – то жива сценка, овіяна своєрідною поезією родинного життя. Живий образ пустотливого хлопчика Семена виступає і в новелі «Басурмен» (1919). У ній тонко розкрито своєрідне поєднання фантастики і дійсності, характерне для уявлень дитини раннього віку. Маленьким героям Васильченка властиве здорове сприйняття життя, вони виявляють здатність до рішучих дій, наділені характерними рисами сільської дітвори.
До драматичних жанрів Васильченко звертався протягом усього творчого життя, власне, його літературна діяльність розпочалася п'єсою «Чарівниця», в основу якої було покладено мотиви народних баладних пісень про сестру, що згубила рідного брата за намовою коханого парубка. Автор не побачив свого твору-первістка ні в друці, ані на сцені. Ця драма в чотирьох діях була надрукована лише у 1959 році. Пізніше, здобувши заслужений успіх як новеліст, повістяр, він знову повертається до драматургії – пише оригінальні драми, комедії, інсценізує свої прозові твори, створює драматичні композиції.
Ще в дореволюційні роки Васильченко почав працювати над п'єсою про відомого ватажка селянської боротьби – Устима Кармелюка, чий образ увійшов в його свідомість ще з дитинства. Збереглося кілька редакцій п'єси «Кармелюк» – чотириактна драма (1918), одноактівка (1924), триактна п'єса (1927). У автобіографічному нарисі «Мій шлях» письменник розповів про те сильне враження, яке справили на нього почута від батька пісня «За Сибіром сонце сходить» та легенди й перекази про Кармелюка. Саме фольклорні твори й стали для драматурга основним джерелом при написанні п'єс про славетного народного героя.
Останнім великим творчим задумом письменника став роман-епопея «Широкий шлях», присвячений Тарасові Шевченку. Задум створити художній твір про геніального народного поета заволодів Васильченком ще на початку 20-х років XX ст. Десь з 1928 року він впритул підійшов до реалізації цього задуму. Збереглося кілька варіантів плану майбутнього твору у п'яти частинах. За одним з варіантів задумана повість з назвою «Доля» мала складатися з таких частин: «Бур'яни», «В рабстві», «Слава», «Неволя та недоля», «Живий монумент». Після осмислення заголовків усього твору письменник обрав назву «Широкий шлях», яка найбільше відповідала його задумові. Та, на жаль, він встиг остаточно завершити тільки першу частину, відому сьогодні під назвою «В бур'янах». Вона вперше була надрукована вже після смерті письменника, в 1938 році і стала одним із перших значних здобутків української історико-біографічної прози.
У Львові і Києві є вулиці імені Васильченка. Його ім'я було надано бібліотеці в Шевченківському районі міста. На фасаді будинку, де у 1925–1932 роках мешкав письменник, встановлено меморіальну дошку.
В Ічні Васильченку встановлено пам'ятник на майдані і меморіальну дошку на будинку, де він народився. Його ім'я надано центральній районній бібліотеці.
У місті Торецьку встановлена меморіальна дошка на місці, де діяла школа, в якій Степан Васильченко працював в 1905–1906 роках.
На будинку колишньої вчительської семінарії у м. Коростишів, де упродовж 1895–1898 років навчався письменник, було встановлено меморіальну дошку.
Уродженець Ічні Анатолій Дрофань написав про Васильченка історико-біографічний роман «Буремна тиша» (1984).
Твори С. Васильченка «Басурмен», «Свекор», «Широкий шлях» введені у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 20.12.2023