Андрій Малишко (1912–1970) – український поет, пісняр, перекладач, літературний критик, журналіст, редактор.
Андрій Малишко народився 1 (14) листопада 1912 року в містечку Обухів Київської губернії в сім’ї шевця.
У своїй автобіографії поет згадував: «Сім'я наша була велика – одинадцять дітей та батько з матір'ю, та старенька бабуся. Землі ж батько мав біля двох десятин – всіх не прогодуєш. Хочеш – не хочеш, доводилося займатися чоботарським ремеслом, а в посушливі роки ще весною він ішов з своїми сусідами на заробітки в далеку Таврію, в бориславські і каховські степи... Як живу, бачу свою матір – Ївгу Базилиху, її сині, задумливі і повні живого народного розуму, очі. Вечорами, сидячі за прядкою, вона співала тихенько і протяжне, і ці пісні врізалися мені в пам'ять на все життя. Знала вона їх багато і співала з глибоким почуттям… І глибока, досі незнана туга підступала до мого дитячого серця, сльози застилали очі. Тоді вже я сам, вже інакше, додумував кінець пісні: ні, козак не вбитий, а тільки ранений, а добрі люди вилікували його живою водою, і поїхав він до батька-матері… Той незабутній вогонь батьківської хати, де вперше почув я думи великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, – вигодували і випестили мене, дали мені душевний гарт і радість на все моє життя».
Малий Андрійко намагався допомагати батькам: виконував різні дрібні роботи по господарству у заможних господарів, маючи неабиякий талант до музики, грав на сільських весіллях на гармошці.
Відомо, що у 1920 році він пішов до першого класу Обухівської трудової школи. До цього часу від старших братів Василя та Петра хлопець навчився читати та рахувати, тож перші вірші, які почав складати, записував у зошит.
У 1927 році, після семирічки, навчався в медичному технікумі, але потяг до пісні, до поезії врешті-решт привів його на літературний факультет Київського інституту народної освіти (тепер – Київський університет ім. Т. Шевченка), де літературною студією на той час керував відомий поет Максим Рильський.
З 1932 по 1934 рік, після закінчення університету, Малишко вчителював в Овручі на Житомирщині, пізніше – працював у харківській газеті «Радянське село».
У 1934 році його призвали в армію. Після демобілізації, з 1936 по 1939 рік – завідував літературним відділом газети «Комсомолец Украины», а потім, до 1941 року працював відповідальним редактором журналу «Молодой большевик».
З початком війни і до 1944 року поет перебував на фронті спеціальним кореспондентом фронтових газет «Красная Армия», «За честь Батьківщини», а також – партизанської газети «За Радянську Україну», у якій друкували художні твори Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші відомі українські письменники і поети.
У 1944 році Малишко отримав контузію, підірвавшись на міні, як наслідок, був демобілізований.
У 1945–1947 роках поет працював відповідальним редактором журналу «Дніпро».
У 1947 році – перейшов на творчу роботу і хоч неодноразово піддавався осуду та критиці з боку владних структур за «націоналістичні витівки», продовжував бути членом редколегії журналу «Вітчизна», членом правління, президії та секретаріату Спілки письменників УРСР. 17 лютого 1970 року на 58-му році життя Андрій Малишко помер у клінічній лікарні «Феофанія». Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
Перші друковані вірші Андрія Малишка вийшли у світ в журналі «Глобус» у 1930 році, коли він був ще студентом.
Перша збірка поезій – «Батьківщина», просякнута революційною романтикою, вийшла в 1936 році. Наступні сім збірок, які були надруковані з 1938 по 1940 рік, а також поеми «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила», присвячені минулому українського народу, – свідчили про помітне зростання майстерності молодого поета. У роки війни з німецькими загарбниками Малишко підготував до друку і опублікував ще 7 збірок своїх віршів.
Цикл «Україно моя!», що складається з 5-ти поезій, вміщений в однойменній колективній фронтовій збірці, – був чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих любов'ю до рідної землі творів його побратимів-поетів.
Про силу їхнього впливу можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 року писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом – «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя!». (Стус називає поезію «Україно моя!» інакше – «Батьківщино моя!», бо при післявоєнних публікаціях цей вірш саме так перейменувала цензура).
Загалом за своє життя поет видав близько сорока збірок поезій. Найбільш видатний етап у творчості поета розпочався з 50-х років XX ст. Саме у цей період свого творчого життя поет-лірик Андрій Малишко, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, неминуче приходить до пісні.
Власне, більшість творів його інтимної лірики – це пісні, покладені або ще не покладені на музику. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», («Київський вальс»), «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» – «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) – «Вчителька» тощо. Мелодія приспіву з «Київського вальсу» (музика композитора Платона Майбороди) стала позивним сигналом Київського радіо.
Примітна історія створення «Пісні про рушник»: 1958 року композитор Платон Майборода працював над музикою до кінофільму «Літа молодії», де в епізоді герой картини частує свою подругу сніданком, дбайливо загорнутим матір’ю у вишиваний рушник. Режисер Олексій Мішурин запропонував замість звичайного побутового діалогу дати музично-узагальнений образ материнської любові, музичний символ материнського напутнього слова, який буде супроводжувати сина-юнака на його подальшому життєвому шляху. Ця ідея настільки сподобалася й була близькою для Майбороди та його друга Андрія Малишка, що за одну ніч вони створили глибоко національну пісню, яка стала народною під назвою – «Рідна мати моя».
Загалом з композитором Майбородою Малишко створив понад 30 пісень (перша – «Колгоспний вальс» (1949), 9 з них – для кінофільмів. Останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до смерті 17 лютого 1970 року, був славнозвісний вірш «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»). У ній А. П. Малишко говорить про рідну стежину, з якої у кожної людини починається шлях у життя, і стверджує, що їй немає кінця, бо людина смертна, а народ живе вічно. Цей вірш був покладений на музику теж Платоном Майбородою.
Андрій Малишко був нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом «Знак Пошани», а також – медалями.
У 1947 році – отримав Сталінську премію за збірку «Лірика» та поему «Прометей»,
у 1951 – Сталінську премію за збірку «За синім морем».
У 1964 році – став лауреатом Шевченківської премії за збірку «Далекі орбіти», 1969 – Державної премії СРСР за збірку «Дорога під яворами».
Іменем Андрія Малишка в 1971 році названо вулицю в Дніпровському районі Києва. Також є вулиці А. Малишка у Богуславі, Борисполі, Горлівці, Донецьку, Ковелі, Коломиї, Коростені, Луганську, Обухові, Смілі, Тернополі.
На могилі Андрія Малишка, на Байковому кладовищі у 1973 році було встановлено надгробний пам'ятник з мармуру роботи скульптора Галини Кальченко.
На фасаді будинку Роліту, де мешкав поет у 1954–70 роках, у 1973 році – встановлено бронзову меморіальну дошку.
У 1991 році в Обухові в будинку, де народився поет, було відкрито музей.
Про А. Малишка у 1983 році на кіностудії «Укртелефільм» знятий документальний фільм «Андрій Малишко».
У 1982 році – засновано літературно-мистецьку премію імені Андрія Малишка.
31 жовтня 2003 року Національний банк України випустив в обіг 2-гривневу пам'ятну монету, присвячену Андрію Малишку.
17 червня 2016 р. в Києві відкрито пам'ятник в парку ім. Андрія Малишка на вулиці Андрія Малишка у Дніпровському районі.
Твори Андрія Малишка увійшли у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 19.12.2023