Борис Грінченко (1863–1910) – український письменник і вчений, критик, мовознавець, перекладач, драматург, публіцист, освітній і громадський діяч.
Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області).
Батько – Дмитро Якович, був нащадком козака, вибився у штабс-ротмістри і вийшов у відставку. Він дуже пишався своїм потомственим дворянством, шанував книги, мав чималу бібліотеку, знав українську мову, але в родині всі говорили виключно російською. Адже мати майбутнього письменника – Поліксенія Миколаївна, була за походженням росіянкою, донькою полковника Літарєва.
Мати не володіла українською мовою і вивчила її тільки пізніше, щоб читати твори свого сина.
В «Автобіографії» Борис Грінченко писав: «Навчившися писати й читати щось років п’яти, із запалом читав усе, що потрапляло до рук. Першими вчителями літературними, після кількох дитячих книжок, були Вальтер Скотт, Байрон, Альфред де Віньї, Еркман — Шатріан, Гюго, Гоголь, Пушкін, Некрасов, Кольцов. Забившися в гущавину лісову… упивався чарівним малюванням улюблених авторів, забуваючи за ними сумну дійсність».
Хлопець і сам пробував писати вірші російською мовою, «видавав» рукописний журнал, читачами якого були його молодші сестри Ганна, Аполлінарія, Любов та менший брат Петро. Пізніше під впливом Шевченкового «Кобзаря» він став писати переважно українською мовою.
У 1874 році Бориса віддали до Харківської реальної школи, яка давала основи різних наук і право навчатися в майбутньому у вищому інженерному закладі. Але 1879 року за поширення забороненої літератури його виключили зі школи й заарештували.
Кілька місяців, проведених у в’язниці, підірвали здоров’я юнака, і в наступні роки спричинили розвиток тяжкої хвороби – туберкульозу. Батьку вдалося визволити сина з в’язниці, взявши його на поруки. Борис рік проживав на хуторі Кути, де займався самоосвітою і вивчав німецьку та французьку мови. Згодом він досконало оволодів чеською та польською мовами, розумів норвезьку та італійську.
На початку 1881 року Грінченко знову повернувся до Харкова, влаштувався писарчуком в казенній палаті, заробляв на прожиття приватними уроками, переписуванням та шевством, навчившись цієї справи від чоботаря, в якого за 4 карбованці на місяць займав куток. З кількома товаришами намагався заснувати видавництво народних книжок. Видав дві книжечки для народного читання – «Бідний вовк» та «Два товариші» і першу свою науково-популярну брошуру – «Про грім та блискавку».
Його твори почали з’являтися на сторінках журналу «Світ». Того ж року Б. Грінченко екстерном при Харківському університеті склав іспит на народного вчителя. Відтоді розпочалася його педагогічна діяльність, яку він проводив разом з Марією Миколаївною Гладиліною, яка у 1884 році стала його дружиною і незамінним помічником у всіх його літературних та видавничих справах.
У 1887 році молоде подружжя Грінченків приїздило до с. Олексїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області), куди їх було запрошено вчителювати.
Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка в селі Олексіївці має всеукраїнське значення. Саме там він сформувався як письменник, науковець-фольклорист і мовознавець. У цей час його різножанрові прозові та поетичні твори, публіцистичні есе, фольклорні розвідки, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П.Вартовий, Василь Чайченко, Б.Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкувалися в журналах та альманахах.
У 1894 році Грінченко разом із сім’єю переїхав до Чернігівської губернії. Саме там він працював у земстві. На кошти меценатів започаткував видавництво книжок українською мовою. Але за приналежність до антиурядового гуртка його скоро звільнили з посади – письменник приймав активну участь у діяльності таємної організації «Братство Тарасовців», яка своїм основним завданням ставила боротьбу за національне визволення українського народу.
Лише згодом, за протекцією друзів, письменник зміг влаштуватися до Чернігівського музею українських старожитностей Василя Тарновського. Разом із дружиною він впорядкував безцінні експонати музею й у 1900 році уклав «Каталог музея украинских древностей». Водночас за його сприяння було видано понад 50 книжок українською мовою накладом 200 тисяч примірників – неймовірний тираж на ті часи. Тоді ж Борис Грінченко приготував до видання тритомник українського фольклору.
У 1904 році письменник став одним з лідерів новоствореної Української демократичної партії й очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську радикальну партію. У 1906 році став співробітником газети «Громадська думка» та редактором журналу «Нова Громада», «Народні вчителі і вкраїнська школа». З 1906 по 1909 р. – очолював київську «Просвіту». Створив ряд шкільних підручників, серед яких – «Українська граматика» та «Рідне слово».
У 1902 році Б. Грінченку запропонували взяти участь у створенні словника української мови і його сім’я переїхала до Києва. Грінченко так говорив про очікувану роботу й те, якою вона виявилася насправді: «Думав я, що се справді буде редактування, однак зараз же виявилося, що се буде складання нового словаря з того матеріалу, який дала „Киевская старина” та зі свого ...». Разом із Марією Загірною він здійснив титанічну працю, яка стала рубіжною в українському словникарстві. «Словарь української мови» у 4 томах вийшов з друку у 1907–1909 роках. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Івана Котляревського і – до початку XX століття. Видання було відзначене Російською Імператорською Академією Наук і удостоєне другої премії М. І. Костомарова. На словнику Б. Грінченка ґрунтувався український правопис, прийнятий у 20-их роках ХХ століття, з певними змінами він чинний і тепер.
Під час перебування у Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. У 1905–1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства «Просвіта».
На початку 1906 року у єдиної дочки Грінченків – Насті розвинулася важка форма туберкульозу. У 1908 році вона померла, а невдовзі помер і її маленький син, онук письменника. Грінченко дуже тяжко переживав горе і теж почав хворіти. У вересні 1909 року разом з дружиною він виїхав на лікування до Італії.
Місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком – Борис Грінченко помер 6 травня 1910 року. Тіло письменника було перевезено на батьківщину й поховане 9 травня у Києві на Байковому кладовищі. Кілька тисяч людей проводжали домовину письменника.
На смерть видатного науковця і письменника відгукнулася українська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченкові, з’явилися і в багатьох зарубіжних виданнях – в Італії, Франції, США, Австралії та Бразилії.
У художній літературі ім’я Б. Грінченка (Василя Чайченка) з’явилося 1881 року. Він відомий як поет-лірик, автор 6 книг поезій: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» ч. І-II (1895), «Писання Б. Грінченка» т. І (1903), більше 50 оповідань про вчителів, школу, дітей, людей з народу, чотири великі повісті: «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті», «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901).
Більшість цих творів були написані на основі автобіографічного матеріалу та власного педагогічного досвіду. А ще Грінченко є автором кількох п’єс та багатьох статей – етнографічних, історичних, мовознавчих, педагогічних, публіцистичних. Він виступав також як перекладач творів з російської та зарубіжної класики, редагував різноманітні видання, проводив значну видавничу діяльність.
Письменник саможертовно зрікався насолоди вільної творчості в ім’я громадянського обов’язку перед рідним краєм. Він писав: «Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці, часом любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської».
У 1892 році Грінченко опублікував статтю «Галицькі вірші», в якій висловив ідею єдиної літературної української мови й виступив за її чистоту. Відомі також праці Б. Грінченка з питань мовознавства: «Огляд української лексикографії», «Три питання нашого правопису» та інші. Праці «Литература украинского фольклора. 1777-1900. Опыт библиографического указателя» (1901) та фольклорних збірок для народного читання: «Живі струни» (1895), «Книга казок віршем» (1896), «Думи кобзарські» (1897), «Колоски» (1898), «Веселий оповідач» (1898) – поставили Б. Грінченка у ряд найвизначніших фольклористів.
І. Франко так охарактеризував літературно-громадську діяльність письменника: «…він належав до «неспокійних, вихроватих» натур, котрі «кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук».
На честь Бориса Грінченка назване село Грінченкове в Охтирському районі Сумської області. Його іменем названо вулиці у Львові, Києві, Харкові та інших містах України. Також на честь письменника були названі Київський столичний університет імені Бориса Грінченка, кілька загальноосвітніх шкіл і гімназія в Умані.
Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка щороку відзначає Премією імені Бориса Грінченка учених, просвітян, громадських і політичних діячів, які зробили значний внесок у розбудову незалежної України, утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам'яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу, просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім'я України.
22 серпня 2011 року в Києві було відкрито пам'ятник письменнику, а 4 липня 2012 року Верховною Радою України було ухвалено Постанову «Про відзначення 150-річчя з дня народження Бориса Грінченка».
У селі Олексіївка Перевальського району розташований «Меморіальний музей Б. Д. Грінченка».
Біографічно-літературний портал «Грінченко онлайн» містить результати досліджень про життя та творчість Бориса Дмитровича, а також – найповнішу в інтернеті бібліотеку його творів, унікальність якої полягає в наявності хронологічного категоризатора за періодами художньої діяльності автора.
Оповідання «Украла», «Без хліба» та «Сам собі пан» введені до програми з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 19.12.2023