Остап Вишня (1889–1956) – український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття.
Остап Вишня (Павло Губенко) народився 1 (13) листопада 1889 року на хуторі Чечва біля села Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині – Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім’ї відставного солдата Михайла Кіндратовича Губенка та його дружини – Параскеви Олександрівни.
Батько працював на поміщика, а мати поралась коло дітей – їх було 17, та по домашньому господарству.
Павло ріс шостою, допитливою й мрійливою дитиною, рано навчився читати і пішов до початкової школи, коли йому ще не виповнилося 6 років.
Пізніше закінчив двокласну школу у Зінькові, мріяв стати вчителем, але через брак коштів його відправили до Київської військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним. Відомо, що він закінчив її у 1907 році і працював фельдшером спочатку в армії, а потім – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць.
Ризикуючи своїм життям, особисто працював у поїздах, переповнених тифозними хворими, допомагав їм чим міг, а ще – смішними анекдотами, які сам складав і майстерно розповідав.
Працюючи в лікарні, старанно займався самоосвітою, склав екстерном іспит за гімназію і в 1917 році став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Але революція 1917 року і початок громадянської війни не дозволили йому продовжити здобувати освіту.
У 1919 році Павло Губенко завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР, яка була розміщена в м. Кам’янці-Подільському. Саме тоді, 2 листопада 1919 року у газеті «Народна воля» за підписом «П. Грунський» він надрукував свій перший сатиричний твір – «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон/ Матеріалом для конституції бути не може)».
Навесні 1920 року Губенко приїхав до Києва, де його заарештували «за активну громадянську діяльність у період УНР». Наступного року, не виявивши «компромату» ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, Павла Губенка випустили із в’язниці.
У квітні 1921 року він почав працювати в республіканській газеті «Вісті ВУЦВК»), а ще через кілька місяців – відповідальним секретарем «Селянської правди». 22 липня 1921 року у цій газеті під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з’явився підпис «Остап Вишня». З того часу розпочався період активної творчості і систематичних виступів письменника у радянській пресі.
Відомо, що він брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні перших номерів журналу «Червоний Перець». У 1922 році Остап Вишня написав близько 80 усмішок і фейлетонів, в 1923 р. – понад 270. У 1924 році видав 9 збірок своїх творів, а в 1929 році – 28. У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку «Українізуємось». Згодом, за три роки вона була перевидана 5 разів.
23 грудня 1933 р. Остапа Вишню знову заарештували – у сфабрикованій проти нього справі його звинуватили в контрреволюційній діяльності й тероризмі – замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації – і 23 лютого 1934 року «судова трійка» за статтею 54–8 карного кодексу СРСР визначила йому міру покарання – розстріл. Але 3 березня рішенням колегії ОДПУ вирок замінили десятирічним ув’язненням. Письменник відбував цей строк в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта.
У 1935 році «видатного злочинця» Вишню перевели в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти, у 1937 році – в час масових розстрілів політв’язнів у концтаборах – відправили за 800 кілометрів в мороз пішим етапом назад до Чіб’ю для додаткового «слідства». Відомо, що у дорозі Вишня захворів на запалення легенів і в непритомному стані його залишили на якомусь пересильному пункті. Саме це врятувало письменника від розстрілу, бо поки він боровся зі смертельною недугою, період єжовських розстрілів політв’язнів минув. У таборі Вишня був на різних роботах: якийсь час працював фельдшером, плановиком, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк»..
З грудня 1943 р. письменник вийшов на волю. У наступному році він повернувся до літературної роботи, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», яка обійшла усі фронти і часто звучала по радіо. У постаті діда Свирида – головного героя твору, письменник показав кращі риси народного характеру.
Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня багато уваги приділяв перекладам творів із російської та світової класики – Миколи Гоголя, Антона Чехова, Олександра Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О.Генрі, Бранислава Нушича, Ярослава Гашека, Яна Неруди. Крім того, він також був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України та інших громадських організацій республіки, учасником численних зустрічей із читачами.
У 1955 році судовими органами СРСР Остап Вишня був реабілітований. Через рік, 28 вересня 1956 року, письменник помер від серцевого нападу.
Йому випала доля гумориста-мученика – аж до самої смерті, і навіть після десятилітньої каторги він не переставав «усміхатись». У одному з передсмертних записів у своєму щоденнику він занотував: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!» І далі, як підсумок свого життя і праці: «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити… Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!».
Остап Вишня вважається засновником нового жанру в українській літературі – усмішки. Він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» більш українське від «фейлетону». Його гумористичні твори були надзвичайно популярними серед народу. Задля того, щоб читати Вишню, багато неписьменних селян прагнули ліквідувати свою неграмотність, а русифіковані робітники та службовці вчились читати українською мовою.
Письменник Микола Хвильовий у липні 1930 року писав: «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…». Значна частина газетних «усмішок» письменника видавалась окремими збірками великими тиражами по декілька разів. Тільки за 1928 рік вийшло 25 збірок «Вишневих усмішок», а 1928 року було видано чотиритомне видання вибраних усмішок. Загалом ще за життя письменника світ побачило понад 100 збірок його творів. Лише до початку 1930 року тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів – нечуваної для тих часів цифри.
Провідною темою усієї творчості письменника було розвінчання вад людини і суспільства. Його усмішкам притаманні такі ознаки, як лаконізм, дотепність, іронічність. Він майстерно володів літературною і народною мовою, міським жаргоном. Комізм Вишні був не комізмом ситуацій, а комізмом слова, грою слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру.
Він був проникливим психологом, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов. Ліризм та одухотвореність української природи найбільш виразно зображено Остапом Вишнею у збірці «Мисливські усмішки».
Творчість гумориста надихалась такими великими поняттями, як народ і людина. Він писав у своєму щоденнику: «Треба любити людину. Більш ніж самого себе. Любити, між іншим, це дуже тяжка робота… Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!». І люди, український народ відповідали йому взаємністю.
Поет Максим Рильський так згадував про Остапа Вишню: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглися, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і того грому боялись усі плазуни й негідники». А сам письменник у своєму щоденнику 15 травня 1949 року зазначав: «Який би я був щасливий, якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!». Ще пізніше у згаданому щоденнику він залишив і такий запис: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: «Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, честь належати до свого народу».
Іменем Остапа Вишні названі вулиці у багатьох населених пунктах України, у тому числі – у Києві, Миколаєві, Дніпрі, Луганську, Полтаві, Харкові, Сумах, Хмельницькому, Одесі, Чернігові, Бердянську та інших.
На батьківщині письменника в Груні Охтирського району Сумської області в кінці 1982 року було відкрито Літературно-меморіальний музей Остапа Вишні.
Літературно-меморіальний музей Остапа Вишні працює також у селі Кринки Олешківського району Херсонської області.
У 1991 році режисер Ярослав Ланчак створив документальний фільм «Із житія Остапа Вишні».
29 жовтня 2014 року була введена в обіг ювілейна монета серії «Видатні особистості України» номіналом 2 гривні, присвячена 125-річчю від дня народження Остапа Вишні.
Такі твори Остапа Вишні, як «Перший диктант», «Як ми учились», «Мисливські усмішки» введені у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 19.12.2023