Марко Вовчок (1833–1907) – українська та російська письменниця, перекладачка, критик, редактор, видавець.
Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 10 (22) грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій російській дворянській сім’ї.
Згідно з деякими історичними даними, родина Вілінських була українсько-польського походження, хоча сама письменниця в одній зі статей називала своє походження російсько-польсько-литовським, оскільки мала бабусю «по матері – полькою та литвинкою», а діда «по матері – уродженцем Московської губернії».
Батько мав білоруське коріння, але помер тоді, коли Марії виповнилося 6 років.
Мати вийшла заміж удруге за колишнього військового, який влаштовував у маєтку гульбища зі своїми друзяками, пропивав і програвав в карти сімейні гроші, цінності та землю, знущався над дітьми і дружиною. Бувало, що, напившись до білої гарячки, ганявся із сокирою за ними й трощив меблі. Щоб захистити дітей від жаху, які вони відчували майже щодня, мати віддала їх своїм близьким родичам, а згодом і сама пішла від осоружного чоловіка.
Деякий час Марія жила в Орлі у рідної тітки – Катерини Мордовиної, на правах «бідної родички» з притулком у кутку за ширмою. Фактично вона мусила бути за няньку для дітей тітки. Тоді мати віддала дочку в приватний пансіон у Харкові. На канікулах дівчина поверталася в маєток тітки й мала змогу у її салоні спілкуватися з відомими письменниками й фольклористами, які його часто відвідували. Саме там Марія познайомилася з українським фольклористом і етнографом Опанасом Марковичем – на той час він відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і був старшим за дівчину на 11 років. У 1850 році сімнадцятилітня Марія вийшла за нього заміж. Проживаючи в 1851–1858 роках з чоловіком у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, й супроводжуючи його в етнографічних експедиціях, Марія Олександрівна досконало вивчила побутове життя, звичаї, культуру і мову українського народу.
У 1957 році в Санкт-Петербурзі вийшла друком перша україномовна збірка, яка містила 11 творів Марії Вілінської під назвою «Народні оповідання». Існує версія, що псевдонім «Марко Вовчок» придумав для письменниці її перший видавець – Пантелеймон Куліш. У її щоденнику є свідоцтво про те, що вона свій псевдонім не любила і називала його «прізвиськом». Книжка «Народні оповідання» одразу стала надзвичайно популярною серед української інтелігенції й привернула увагу до творчості письменниці російської літературної громадськості.
У січні 1859 року Вілінська разом з Марковичем переїхала до Петербурга, друкувала у Москві свої перші оповідання російською мовою у збірці «Рассказы из народного русского быта», входила у коло українських письменників та культурних діячів, зокрема колишніх кирило-мефодіївців: Пантелеймона Куліша, Василя Білозерського, Миколи Костомарова і Тараса Шевченка.
У спілкуванні Марія, як стверджували її знайомі-сучасники, була небалакучою, «вовчкуватою». Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, згадувала про неї: «…Була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». Можливо, ця «вада» характеру письменниці була наслідком її гіркого дитинства. Попри це, а, може, й завдяки, вона зачаровувала таких російських літераторів як Іван Тургенєв, Микола Некрасов, Олексій Плещеєв, Олексій Писемський, польського поета і філософа – Едварда Желіговського-Сову.
Пантелеймон Куліш покохав Марію і розлучився зі своєю дружиною. Він називав її «мовчущим божеством», порівнював її душу з крутим берегом, на якому ростуть незрушні сосни і до якого йому так і не вдалося причалити. Тургенєв називав її «нерозгаданим сфінксом». За нею зітхали видатні тогочасні діячі – Микола Костомаров, Микола Некрасов і навіть Лев Толстой. Тарас Шевченко присвятив їй свій вірш «Марку Вовчку» зі зворушливими зверненнями: «Моя ти зоренько святая» та «Моя ти доне!».
Під час довготривалого перебування за кордоном (1859–1867) у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії Марко Вовчок розірвала шлюб з Опанасом Марковичем. У неї склалися дружні стосунки з вченим-хіміком Дмитром Менделєєвим, композитором Олександром Бородіним, вченим-фізіологом Іваном Сечєновим. За сприяння Івана Тургенєва Марко Вовчок познайомилася з відомими письменниками – Жулем Верном та Олександром Герценом, брала участь у популяризації та підготовці матеріалів політично-викривального характеру для першої російської революційної газети «Колокол», яка видавалася А. І. Герценом і Н. П. Огарьовим в еміграції. У європейський період своєї творчості письменниця писала оповідання та казки французькою мовою, друкуючи їх в паризькому «Журналі виховання й розваги», не полишала працювати і над різножанровими україномовними творами.
У 1867 році, повернувшись до Петербурга Марко Вовчок зблизилася з поетом М. Некрасовим, письменником М. Салтиковим-Щедріним, публіцистом Г. Єлисеєвим – видавцями журналу «Отечественные записки», і до 1872 року вела у ньому рубрику зарубіжної літератури, а також публікувала свої російськомовні твори й переклади російською європейських класиків з французької, англійської, німецької, польської мови, й зокрема, п’ятнадцять романів Жуля Верна. Крім того, одночасно видавала журнал, у якому піднімалися питання жіночої емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел цього видання, а в 1872 – п'ять. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – написала письменниця.
У 1872 році сталася доволі неприємна подія – 19 літераторів визнали Марка Вовчка винною у плагіаті. Справа в тому, що до перекладів казок Андерсена вона долучила молодих перекладачок із провінції, бо була дуже завантажена іншою літературною роботою, але переведені ними тексти, навіть не читаючи їх, підписувала своїм іменем. Після цього скандалу письменниця назавжди покинула Петербург і на якийсь час переїхала жити до знайомих в глушину Тверської губернії.
У 1878 році вона вдруге вийшла заміж. Її чоловіком став значно молодший за неї молодий офіцер Михайло Лобач-Жученко – приятель сина Богдана, якого часто переводили по службі з одного місця до іншого і наступні 29 років Марко Вовчок мешкала в різних місцевостях Російської імперії, де доводилося служити її чоловіку. Вона продовжувала писати твори російською мовою й редагувати журнал «Переводы лучших иностранных писателей». Померла Марко Вовчок у віці 73 років – 28 липня (10 серпня) 1907 року від раку мозку і була похована у кавказькому містечку Нальчику, де на той час мешкало подружжя. Іван Франко відгукнувся на смерть письменниці такими словами: «Зломала ся велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства. Умерла Марія Маркович, по другому мужу Лобач… невблагана смерть скосила сю велику силу».
Марко Вовчок була надзвичайною жінкою і неймовірною постаттю не тільки в історії української чи російської культури – її харизма та творчість мала вплив на багатьох відомих європейських науковців та літераторів, а літературна спадщина складає близько двохсот книг та ста перекладів творів іноземних авторів. Наприкінці 50-х років ХІХ століття вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею. Будучи російськомовною, досконало володіла українською, знала майже 10 іноземних мов: французьку, англійську, польську, чеську, німецьку та інші. Основна тематика творчості Вовчок – трагізм життя селянства за часів кріпаччини.
У деяких дослідників творчості Марка Вовчка існує думка, що свої українські твори вона писала у співавторстві з першим чоловіком – відомим фольклористом та етнографом Опанасом Марковичем. Зокрема, це «Народні оповідання», повісті «Інститутка», «Невільничка», «Кармелюк», соціально-побутова казка «Дев'ять братів і десята сестриця Галя» та ряд інших. Як доказ наведено той факт, що після розлучення з Опанасом Марковичем, Марко Вовчок перестала писати українською мовою. З 1867 по 1872 рік – у Петербурзький період творчості, і пізніше, коли жила на Кавказі, вона працювала виключно як перекладач і російський прозаїк. Марко Вовчок є автором романів «Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия», повістей «Теплое гнездышко», «В глуши», «Отдых в деревне» тощо.
А от Іван Франко, відстоюючи авторство україномовних творів письменниці писав: «В досить уже пізнім віцї вона вдруге вийшла замуж за поміщика Лобача. Остатнїй її твір, виданий по українськи, появився в „Кіевской Старинѣ“ 1892 р. пз. Чортова пригода. Сей твір, писаний гарною мовою, хоч і не такою поетично блискучою, як давнїйші оповіданя, грає одначе щиро-українським дотепом і гумором і творить зовсїм доладне закінченє її українського писаня. Її мова. при всїй своїй простотї й популярности вона дуже богата лєксиконом і незрівняно мелодійна… співуча, черпана з укр. народних пісень… Московський стиль її стоїть значно близше до стилю розмазаної письменницї Кохановської, нїж прим. до стилю Турґенєва. Значить, її російські оповіданя дають доказ, що по московськи вона вміла гірше, нїж по українськи. Се потверджують і ті немногі свідки, які доси сказали своє слово про неї. Появившися 1902 р. в редакції „Кіевской Старины“ вона просто здивувала співробітників сього журнала красою й чистотою своєї української мови».
Питання, якою мовою була написана знаменита повість «Маруся», що майже відразу здобула широку славу за кордоном і була перекладена кількома європейськими мовами, досі залишається відкритим, бо її оригінал втрачений. Вперше твір було надруковано у російському варіанті в 1871 році у журналі «Переводы лучших иностранных писателей», а роком пізніше – вже окремою книгою під заголовком «Марко Вовчок. Маруся. Переклад з малоросійської з малюнками Клодта та Башилова». Можливо, що підзаголовок було додано, аби опублікувати твір в журналі перекладної літератури та обійти цензурні складнощі. У той час друкувати твори українською мовою в Російській імперії через Валуєвський циркуляр 1863 року було заборонено. А можливо і так, що повість початково була написана російською, а її українська версія є пізнішим автоперекладом Марко Вовчок з російської. Теперішні україномовні версії «Марусі» – це переклади з російського видання 1871 року.
Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш пригнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в багатьох творах письменниці. Яскравий приклад – повість з початковою назвою «Панночка», над якою вона працювала з 1858 по 1859 рік. Прагнучи ще з більшим сарказмом підкреслити типові риси морально-духовного виродження і стан культури та освіти панів-кріпосників, письменниця змінила назву цього твору на «Інститутка». У 1860 році повість була надрукована російською мовою на сторінках журналу «Отечественные записки». Українською мовою твір вийшов в журналі «Основа» 1862 року з посвятою Т. Г. Шевченку.
Творчість Марка Вовчка збагатила українську та російську літературу жанрами соціально-проблемного та психологічного оповідання, соціальної повісті і зіграла значну роль для популяризації та визнання української літератури у Європі. За свідченням болгарського письменника Петка Тодорова її проза у 60–70-і роки XIX століття мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори письменниці ще за її життя, починаючи з 1859 року, з'явилися у перекладах в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських виданнях. А повість «Маруся» стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і була рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек.
Іменем Марка Вовчка названо вулиці у Києві, Львові, Рівному, Дніпрі, Сумах, Нальчику та у інших містах. У 1956 році в місті Нальчику, в будинку, де Марія Олександрівна прожила свої останні роки, було відкрито музей-бібліотеку імені Марка Вовчка, а у 1978 році його перетворили на будинок-музей письменниці.
В Україні створено музеї Марка Вовчка у Немирові Вінницької області і в Богуславі Київської області. З 2020 року у Богуславі щорічно проводиться літературний конкурс «Богуславська мініатюра», присвячений Марку Вовчку.
Вінницькою обласною краєзнавчою літературно-мистецькою громадською організацією «Велика рідня» у 2007 році була заснована літературно-мистецька премія імені Марка Вовчка. Нею нагороджуються не тільки подоляни, але й митці з інших регіонів України та зарубіжжя не за конкретний твір, а за загальну творчу діяльність у літературі та музиці.
У 2007 році на державному рівні в українських державних установах відзначали 100 років з дня смерті Марка Вовчка.
Повість «Інститутка» введена у навчальну програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 02.11.2023