Олесь Гончар (1918 – 1995) – український та радянський письменник, прозаїк, літературний критик, політик, громадський діяч.
Олесь Терентійович Гончар (ім’я при народженні – Олександр Терентійович Біличенко) народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка Катеринославської губернії (нині Дніпровська область) у родині Тетяни та Терентія Біличенків.
1921 року, коли Сашку було близько 3-х років, мати померла, і її брат – дядько Гаврило, відвіз хлопчика до бабусі та дідуся по материнській лінії в слободу Суху Полтавської області.
Батько хлопчика не цікавився життям сина й скоро одружився вдруге.
Бабуся Пріся замінила Сашку і матір, і батька. Через неписьменність вона не могла навчити внука читання і письма, але її казки та бувальщини будили дитячу фантазію. Вона все робила для того, аби хлопчик став освіченою людиною. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді – поетичні видіння набожної жінки», – ділився згодом спогадами про бабусю Олесь Гончар. «Без неї, певно, я не став би письменником… її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її».
У 1927 році дядько Гаврило відвів восьмирічного Сашка до місцевої школи й записав його по дівочому прізвищу матері – Гончар. У класі уже був учень з ім’ям Сашко, то учителька стала звати Олександра Гончара Олесем.
Після семирічки, з 1933 по 1937 рік майбутній письменник навчався в Харківському технікумі журналістики імені Миколи Островського. Потім рік працював учителем у селі Мануйлівка, публікував свої перші оповідання в «Літературній газеті», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик».
1938 року став студентом філологічного факультету Харківського державного університету. У червні 1941 пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. (Згодом його долю він описав у романі «Людина і зброя»). На війні Олесь Гончар був тричі поранений, влітку 1942 року потрапив у полон, у 1943 утік звідти й закінчив воювати у 1945 в званні старшого сержанта мінометної батареї, пройшовши через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. За бойові заслуги його нагородили Орденом Червоної Зірки, орденом Слави, трьома медалями «За відвагу».
Підсумком 1945 – 1948 років стало закінчення з відзнакою Дніпропетровського університету, запрошення в аспірантуру Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка і переїзд до Києва, вступ до лав Спілки письменників УРСР, публікація трилогії «Прапороносці» («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). З 1952 по 1959 рік Олесь Гончар працює заступником голови правління Спілки письменників Української РСР, у 1959 – 1971 роках – головою правління, а з 1971 по 1986 рік – секретарем правління Спілки письменників СРСР. Від 1973 року він є головою Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.
У жовтні 1990 року, під час «Студентської революції на граніті», Олесь Гончар на знак солідарності з протестувальниками написав заяву про вихід з лав КПРС і підтримав вимоги молоді про перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі. Письменник також був одним із тих, хто долучився до створення Народного Руху України. На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року саме він проголошував результати волевиявлення українців жити в незалежній Україні.
Олесь Гончар помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.
Писати й друкуватися у часописах Олесь Гончар почав рано, ще навчаючись у семирічці, продовжував і в студентські роки. У творчому здобутку письменника налічується 11 романів, 8 повістей, 7 книг нарисів, 8 збірок новел та оповідань, збірка поезій. Останнє видання – книжка нарисів «Чим живемо: На шляхах до українського Відродження», що вийшла друком у 1991 році. Найбільш плідними для творчості стали післявоєнні та 60-ті роки. Кожне видання О. Гончара стає подією в літературі. Вони відзначаються багатотемністю, глибиною розкриття характерів героїв та народного життя, гуманізмом.
Один із визначних творів письменника – роман «Людина і зброя» (1960), що був написаний на автобіографічній основі, вийшов в світ за три роки після «Перекопу» і узагальнив начальний етап розквіту теми війни. Вся трагічність цього роману спрямована на утвердження думки про те, що людина і зброя – це несумісні явища; що війна знищує ті багатства, які відтворює людство. Блискуча новела «Модри Камень» (твір введений до програми з української літератури середньої школи) теж має автобіографічну основу. Олесь Гончар був бійцем однієї з частин радянської армії, що у 1945 році звільняла Чехословаччину від фашистів. Два дні його частина перебувала в словацькому селі Гринаві (зараз передмістя міста Пезинок), де Олесь Гончар познайомився зі словацькою дівчиною Юлією. Між ними спалахнуло кохання, якому війна не дала розгорітися. Але воно назавжди залишилося в пам'яті та серці письменника.
Письменник дуже відповідально відносився до своєї літературної діяльності, постійно удосконалював свої тексти, редагував навіть надруковані твори. Тому у другому, або третьому виданні того чи іншого твору можна бачити відмінності від початкового варіанту. Якщо фактично всі романи та повісті Гончара схвально сприймалися критикою, то доля одного із найвідоміших та найвизначніших творів – роману Собор», написаного у 1968 році, склалася драматично. Олесь Гончар поклав в основу сюжету твору реальні події та факти.
Відповідаючи на запитання, що його наштовхнуло на створення цієї книги, письменник сказав: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтування народною мораллю». Тільки гучне ім’я врятувало письменника від арешту, але твір було вилучено з літературного процесу майже на два десятиліття, незважаючи на те, що його видають за рубежем, виставляють на Нобелівську премію.
Після «Собору» письменник пише романи «Циклон», «Бригантина», «Берег любові», «Твоя зоря», низку повістей та новел. Але не забуває про ідею забороненого роману – берегти історичну та культурну спадщину. Для цього в 1987 році Олесь Гончар став одним із засновників Українського фонду культури. Це була перша неурядова благодійна організація в Україні.
Книги письменника перекладалися 67 мовами народів світу. Окремі твори виходили у сімдесяти шести країнах. У жовтні 1990 року на XXII Міжнародному науковому з’їзді Американської Асоціації для розвитку славістичних студій (у столиці США) відбулася окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав його «Всесвітнім інтелектуалом 1992/93 років».
У березні 1944 року Олесь Гончар записав: «Кажуть: життя коротке… А мені воно здається таким довгим! Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом, – і то я. І гину від спраги в холодногірській тюрмі 1942 року, теж я. А потім ті фронтові – страшні й чаруючі Альпи… І молода слава «Прапороносців»… І голгофа «Собору»… І госпітальна палата десь на Єнісеї, і асамблея ООН в Нью-Йорку та Сан-Франциско, і диво правічного секвоєвого лісу, і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли та місячні розбурхані ночі на Азові – все, все це увібрало одне-єдине людське життя…»
Олесь Гончар удостоєний багатьох державних нагород і літературних премій. Він Герой України (2005, посмертно), Герой Соціалістичної Праці (1978), кавалер трьох орденів Леніна (1960; 1967; 1978), ордена Жовтневої Революції (1971), двох орденів Трудового Червоного Прапора (1984; 1988), ордена Вітчизняної війни І ст. (1985), ордена Червоної Зірки (1945), ордена Слави ІІІ ст. (1945), ордена Дружби народів (1982). Творчість письменника також відзначена Сталінськими преміями ІІ ступеня (1948 та 1949), Ленінською премією (1964), Державною премією СРСР (1982), Республіканською премією імені Тараса Шевченка (1962).
На будинках, де жив і творив Олесь Гончар, встановлено меморіальні дошки. У Києві – пам’ятник на розі вулиць Михайла Коцюбинського та В'ячеслава Липинського. Ім’я письменника носять школи, вулиці і парки у багатьох містах України. У селі Сухому Кобеляцького району Полтавської області діє Державний літературно-меморіальний музей-садиба Олеся Гончара. Засновано державні академічні стипендії імені Олеся Гончара у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Дніпровському та Харківському національному університеті а також літературні премії імені Олеся Гончара, якими нагороджують за найкращі твори молодих авторів.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 13.06.2023