Євген Гуцало (1937 – 1995) – український письменник: романіст, новеліст, повістяр, публіцист, есеїст, журналіст, поет і кіносценарист.
Євген Пилипович Гуцало народився 14 січня 1937 року в селі Старий Животів (тепер Новоживотів Оратівського району) Вінницької області в учительській родині.
Друга світова війна, тяжкі й голодні повоєнні роки завдали хлопчикові чимало страждань, але дитинство завжди залишається дитинством.
Бо, як згодом говорив сам письменник, «дитинство – найцікавіша пора, та пора, коли майбутнє життя – ще попереду, коли воно, здається, так багато обіцяє, коли воно ще не пізнане і його кортить пізнати, коли воно ще – нерозгадана загадка, лише обіцянка – дивного дива. І хай це вогненні воєнні роки, хай голодні післявоєнні – однак чарівливість дитинства не пропадає навіть за таких умов... . У мене й тепер буває дивне відчуття, наче я й по сьогодні зостався тією самою дитиною, яка вперше стала усвідомлювати себе в світі. Мабуть, дитинство – це справді і майбутня доля, і майбутнє життя».
Атмосфера родини сільської української інтелігенції, любов до читання, яка всіляко заохочувалася батьками, відбилася на подальшому життєвому та творчому шляху Євгена.
1950 року він закінчив школу на «відмінно», подав документи на факультет журналістики Київського університету, але не пройшов за конкурсом. Через рік він став студентом філологічного факультету Ніжинського педагогічного інституту, закінчив його у 1959 році і почав співпрацювати з газетами Вінниччини, Львівщини, Чернігівщини.
З 1961 року Євген Гуцало працює спочатку в редакції газети «Літературна Україна», пізніше – у видавництві «Радянський письменник», а потім переходить на творчу роботу.
Працьовитість Євгена Гуцала була вражаюча. У творчому доробку письменника 34 прозові збірки (куди увійшло близько 200 оповідань), 20 повістей, 4 романи, 5 поетичних збірок, 6 видань для дітей. 8 творів Євгена Гуцала були екранізовані. Йому судилося недовге життя. Письменник помер 4 липня 1995 року на 59 році життя. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Останніми творами, над якими він працював, були політичні публіцистичні статті, що увійшли у книгу «Ментальність орди». Вона вийшла друком 1996 року.
Колись письменник висловив своє заповітне бажання: зрівнятися у своїй творчості з «світлою інтуїцією природи». І зрівнявся. Дуже влучно сказав про це літературознавець, критик і письменник Анатолій Шевченко: «...Безмовна природа говорила його вустами, він був її повноважним представником серед людей. І передчасна смерть письменника – то не тільки наша, а й її, природи, непоправна втрата».
Євген Гуцало мріяв стати письменником з дитинства. Він згадував: «... Ще років у десять, власноруч збив неоковирного дерев'яного стола, поставив його біля хати у кущах бузку і, день у день, писав за тим столом вірші та оповідання. Потім ті твори відсилав до редакцій газет та журналів...» А в одному з інтерв’ю на запитання, як розпочиналось творче життя, відповів: «Починалось, очевидно, з ранньої, ще зовсім у дитячі роки, любові до літератури. Ця любов прокинулась – і з часом уже не згасала, а, здається, тільки дужчала, мабуть, формуючи сам лад душевних зацікавлень і саме єство… Мабуть, залюбленість у літературу і спричинилась до того, щоб самому взятися за перо. Це були вірші. Один із перших вмістила шкільна стінгазета, це був мій п'ятий чи шостий клас. Вірш називався «Червоний прапор»… Євген надсилав свої вірші й оповідання до дитячих газет та журналів, але жодного рядка не було надруковано. Та він все ж твердо вирішив стати письменником і домігся свого.
У студентські роки творчість цілком поглинає його. Гуцало згадував: «... Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку, писав у старому – ще князя Безбородька - саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане у Київ, але звідти одержував одні й ті самі відповіді, негативні, стандартні ...», бо ті твори не вкладалися в тісні рамки соцреалізму. Невдачі з публікацією творів тільки ще більше розпалювали молодого автора. У 1959 році Євген Гуцало, уже закінчуючи інститут, отримав кілька пропозицій щодо працевлаштування в періодичних виданнях Вінниччини, Львівщини та Чернігівщини. Він дописував туди публіцистику та деякі свої оповідання і новели з тогочасного життя.
Активно друкуватися почав з 1960 року. Уже перші систематичні публікації були помічені тогочасними літературними корифеями: Миколою Бажаном, Михайлом Стельмахом та Павлом Загребельним. Саме П. Загребельний запросив молодого автора до редакції «Літературної газети», яку очолював. Ще до виходу у світ першої книжки Є. Гуцала прийняли до Спілки письменників України, а першу збірку оповідань «Люди серед людей» (1962 рік) тепло привітала критика й літературна громадськість.
Деякий час Гуцало працював у видавництві «Радянський письменник», а потім повністю зосередився на творчій роботі. Щороку одна за одною виходять нові збірки оповідань, повістей, романів, а згодом – поезій. Ними зачитуються не тільки українські читачі – переклади творів письменника з'явилися в Росії, Польщі, Румунії, Болгарії, Німеччині. Тонка акварельна манера художнього письма, вироблена ще в ранніх оповіданнях, дитинна чистота і ясність погляду на світ, відкритість ліричного героя до прекрасного – усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, складали основу його художнього стилю.
Значну частину творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки були удостоєні Шевченківської премії. «Дитяча проза» митця – це завжди подорож у таємницю людської душі, щемкі зустрічі з чистими і нелукавими характерами, пошуки добра і справедливості. Літературознавець В. Дончик зазначає, що твори Євгена Гуцала спонукають до роздумів: «... про щастя людини, про те, що судити її й про неї можна, тільки добре зрозумівши її душу, знаючи, що там у ній, у глибині, про те, що в житті добро й зло не так чітко розмежовуються, буває й «добро» нелюдське, буває, і зло вбирається в приємні шати...». Саме ці думки та проблематика закладені в оповіданнях «Сім’я дикої качки», «Лось», «Олень Август», які введені у програму з української літератури для 5, 6 та 7 класів середньої школи. Збірка оповідань «У лелечому селі» (1969) стала однією з найкращих серед українських літературних книжок про і для дітей.
Літературна премія імені Юрія Яновського (1982) – за збірки оповідань «Орлами орано», «Що ми знаємо про любов», «Полювання з гончим псом» та «Оповідання з Тернівки».
Державна премія України імені Т. Г. Шевченка (1985) – за дитячі збірки «Саййора», «Пролетіли коні».
Міжнародна премія фундації О. і Т. Антоновичів (1995) – за роман-трилогію «Позичений чоловік».
Премія імені Івана Огієнка (1995) – за публіцистичну книгу «Ментальність орди» (посмертно).
Пам’ять про Євгена Гуцала увіковічена меморіальною дошкою у Києві на будинку N 3 по вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, де жив і працював письменник.
Його ім’ям названо вулиці у Києві, Вінниці, Чернігові.
Вінницьке земляцтво в Києві заснувало Всеукраїнську літературно-мистецьку премію імені Євгена Гуцала.
На честь Євгена Гуцала на Вінниччині, а також і в інших регіонах проводяться поетичні вечори, літературні зустрічі.
У Новогребельській школі діє кімната-музей Євгена Гуцала, а також встановлено меморіальну дошку письменникові.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 13.06.2023