Віктор Петров (1894–1969) – український письменник, філософ, філолог, літературний критик, соціальний антрополог, археолог, історик, культуролог; етнограф, доктор історичних та філологічних наук, поліглот, радянський розвідник.
Постать Віктора Платоновича Петрова (Домонтовича) – видатного науковця, письменника і радянського розвідника з 1930 року (у чому полягала його розвідницька місія, досі достовірно невідомо) – одна з найцікавіших та загадкових серед української радянської інтелектуальної еліти першої половини ХХ сторіччя.
Він народився 10 жовтня 1894 року у сім’ї священника в місті Катеринослав (нині Дніпро). Коли йому виповнилося 8 років, родина переїхала до Одеси, де батько дістав місце викладача Закону Божого в реальному училищі.
Відомо, що у 1920 році батька майбутнього письменника та вченого висвятили на єпископа Уманського, а помер він у 1922 за нез'ясованих обставин.
У 1913 році Віктор Петров закінчив навчання у Холмській чоловічій гімназії і вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, де виявив себе студентом з неабиякими здібностями.
У 1918 році він здобув срібну медаль за свою дипломну роботу («Н. М. Язиков, поет пушкінської плеяди. Життя і творчість»), і молодого науковця залишили в університеті до 1920 року професорським стипендіатом (аспірантом). Духовний сан батька міг стати суттєвою перешкодою на шляху кар'єрного зростання, тому Віктор Петров називав себе «сином вчителя», що формально не було брехнею.
З 1921 по 1933 рік Віктор Петров працював у новоствореній Етнографічній комісії Української академії наук, і у 1927 році став її керівником. Він очолює низку етнографічних експедицій й збирає цінний науковий матеріал, зокрема по Наддніпрянщині. Однак, звинувачений у членстві «Спілки визволення України» (насправді такої спілки не було), був знятий з посади керівника і понижений до посади наукового співробітника.
Кінець 1920-х років був для Віктора Петрова часом найбільшого творчого піднесення. Він приєднується до кола неокласиків, товаришує із багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Юрієм Шевельовим, Михайлом Драй-Хмарою, Павлом Филиповичем, Юрієм Кленом та іншими. З 1925 по 1929 рік, паралельно з роботою в Етнографічній комісії, працює редактором журналу «Етнографічний вісник».
У 1928 році публікує у київському видавництві «Сяйво» свій дебютний роман «Дівчина з ведмедиком». У 1930 – захищає докторську дисертацію «Пантелеймон Куліш у 50-ті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». На початку 1941 року його призначають директором Інституту українського фольклору АН УРСР.
Влітку 1941 Віктор Петров був евакуйований разом з інститутом в Уфу, а восени раптом з’явився в окупованому німцями Харкові. Ходив у мундирі офіцера вермахту і з 1942 по 1943 рік за підтримки окупаційної інформаційно-пропагандиської служби «Штафель» видавав часопис «Український засів». 1943 року В. Петров очолив кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові. Літературний критик Віра Агеєва у своїй лекції «В.Домонтович: таємниці життя і творчості» наводить і такий факт діяльності Петрова під час війни, як участь у влаштованій німцями конференції стосовно питання знищення караїмів. Аргументація Петрова, що караїмів не можна вважати євреями, оскільки вони мали аристократію, допомогла врятувати цей народ від знищення.
У 1944 році Віктор Петров опинився в Німеччині, працював до 1945 року співробітником Українського наукового інституту у Берліні, став одним із засновників МУРу (Мистецького українського руху), та редактором щомісячного літературно-мистецького журналу «Арка». З 1947 по 1949 рік на посаді професора викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету у Мюнхені. Не маючи теологічної освіти, читав в Теософській академії Української автокефальної православної церкви лекції з патрології (богословська дисципліна).
18 квітня 1949 року В. Петров загадково зник з Мюнхена, залишивши на робочому столі рукопис з відверто антирадянським дослідженням: «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору». Це породило різні версії про викрадення або вбивство професора. Але згодом виявилось, що він живий і працює в Москві в Інституті матеріальної історії. У 1956 році Віктор Петров переїжджає до Києва і працює в Інституті археології АН УРСР, а ще через рік його нагороджують орденом Вітчизняної війни І ступеня.
У 1966 році В. Петров мусив заново захистити докторську дисертацію, бо відповідні документи під час війни загубилися. Того ж року він бере участь у підготовці до друку «Вибраного» Миколи Зерова як автор приміток. В останні роки життя Віктор Петров працював над словником пруської мови, але закінчити цю працю не встиг – помер за письмовим столом 8 червня 1969 року. Похований з військовими почестями в Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі.
Петров-науковець написав десятки етнографічних статей, зокрема про походження відьом, культ сонця та вогню у віруваннях та легендах українського народу, а також створив для Української радянської енциклопедії (1933) численні дописи про слов’янську міфологію та низку статей про докласове суспільство. Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги з матеріалами про дніпровських лоцманів (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929).
Як археолог брав участь у дослідженнях та розкопках ранніх слов’янських поселень, вивчав скіфські пам’ятники і могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968), етногенез слов’ян (1972), статті про трипільську і черняхівську культуру, скіфські та східно-слов’янські імена, гідроніми,топоніми, підготував до публікації записки Вікентія Хвойки (археолог-самоучка, першовідкривач трипільської культури на Київщині).
Серед історіософських та літературознавчих емігрантських праць вирізняються видання: «Провідні етапи сучасного шевченкознавства» (1946), «Наш час, як він є» (1946), «Екскурси в мистецтво» (1946), «Історіософічні етюди» (1946), «Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття» (1946), «Християнство і сучасність» (1947), «До дискусії про Сковороду», «Микола Зеров та Іван Франко» (1949).
Петров-письменник разом з Валеріаном Підмогильним започаткував в українській літературі жанр інтелектуального роману та жанр романізованої біографії.
У 1928 році вийшов його перший роман – «Дівчина з ведмедиком», підписаний псевдонімом В. Домонтович. Тоді ж він починає працювати над другим романом – «Доктор Серафікус», але видати його вдалося тільки у 1947 році в Мюнхені. Третій роман Віктора Домонтовича – «Без грунта», був написаний протягом 1942 – 1943 років і виданий 1948 року у Рогенсбурзі. Перу Віктора Петрова (Домонтовича) належать також більше 30 оповідань та романізовані біографії – «Аліна й Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930). Після повернення до СРСР Петров художню прозу не писав.
Письменниця та літературознавець Соломія Павличко зазначає: «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те саме можна сказати про Домонтовича – його літературну креатуру. Чи не кожен Домонтовичівський рядок містить парадокс, виклик, провокацію». Про це свідчить навіть вибір псевдонімів, яких у Віктора Платоновича Петрова було декілька. Під науковими працями з літературознавства, етнографічними, археологічними дослідженнями він ставив своє справжнє прізвище: Віктор Петров. Філософські праці та есе підписував псевдонімом «Віктор Бер» («бер» – біологічний еквівалент рентгена, одиниця вимірювання дози опромінення), а художні твори – «В. Домонтович». За його власним зізнанням, він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду». По-литовські «daumantas» означає «той, хто багато баламутить».
Твори Віктора Петрова-Домонтовича до недавнього часу видавалися тільки за кордоном. У Радянському Союзі були опубліковані лише кілька монографій і наукових праць. Наприкінці 90-х років минулого століття книжки письменника Віктора Домонтовича нарешті почали видавати в Україні, а роман «Дівчина з ведмедиком» увійшов до нової програми з української літератури для 11 класів середньої школи. Інтерес до особистості «доктора Парадокса» – так називали професора Петрова його сучасники – зростає. Літературну творчість та наукові праці Петрова-Домонтовича активно досліджують і в Україні, і за кордоном.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 26.05.2023