Григір Тютюнник (1931 – 1980) – український письменник-прозаїк, видатний новеліст, перекладач, педагог.
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в c. Шилівка на Полтавщині у селянській родині.
Доля приготувала йому багато випробувань та страждань з раннього дитинства.
У автобіографії письменник згадував: «У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду… тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміятися і балакати перестав...».
У листопаді 1937 року батька Тютюнника заарештували як «ворога народу». (Через 20 років він був реабілітований посмертно). Хлопчика забрала до себе у містечко Щотове Луганської області й виховувала як сина родина батькового брата – Филимона Тютюнника.
1938 року хлопець став першокласником. Коли почалася війна і дядько пішов на фронт, його дружина з дітьми почали голодувати (у родині Ф. Тютюнника було своїх троє дітей). 1942 року, щоб полегшити стан сім’ї, Григір вирішив повернутися до матері на Полтавщину. Письменник згадував: «Йшов пішки – (війна кругом), маючи за спиною 11 років, три класи освіти і порожню торбину, в котрій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Ішов рівно два тижні...» Хату, у якій жили Тютюнники, зруйнувала бомба, і він з матір’ю вимушений був поневірятися в чужих людей.
1946 року, після закінчення п'ятого класу, Григір пішов у Зіньківське ремісниче училище № 7, бо там давали учням якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Завдяки цьому він з мамою вижив у голодному сорок сьомому році. Після закінчення училища юнак був направлений на Харківський завод імені Малишева слюсарем 5-го розряду, але коли захворів на туберкульоз, повернувся у рідне село. За те, що він не відпрацював за направленням належних трьох років, відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся на Донбас, де працював у колгоспі, на будівництві Миронівської теплової електростанції, відбудові шахт.
У листопаді 1951 року Тютюнник був призваний до армії, служив 4 роки на Далекому Сході (Владивосток) радистом у морфлоті. Там взявся за самоосвіту так, що по демобілізації пішов після «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Після демобілізації закінчив вечірню школу і працював токарем у Щотівському вагонному депо (Донецька залізниця).
З 1957 по 1962 рік навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті (російське відділення). Отримавши диплом про вищу освіту, учителював у вечірній школі на шахті № 10 під Комунарськом (зараз м. Алчевськ, Луганська область) – викладав російську мову та літературу, а його дружина – українську. 1963 року сім'я переїхала до Києва, і Тютюнник почав працювати спочатку у редакції газети «Літературна Україна», а згодом, у 70-і роки, – у видавництві «Веселка». У 1966 році Григора Тютюнника прийняли до Спілки письменників України. Помер 48-річним 6 березня 1980 року. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
У літературу Григір Тютюнник прийшов уже зрілою людиною. Школу літературного навчання пройшов у свого брата, на той час вже відомого письменника Григорія Тютюнника, який став його першим критиком і порадником. Перша публікація – новела «В сумерках» (написана російською мовою), з’явилася 1961 року в журналі «Крестьянка». У своїй автобіографії письменник так згадує про це: «В 1961 році написав першу новелу «В сумерках», і «Крестьянка» її надрукувала… Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!..» Перший твір Григора Тютюнника українською мовою – оповідання «Дивак», був надрукований 1 жовтня 1963 року в газеті «Літературна Україна». Перша книжка – «Зав'язь» (видавництво «Молодь»), побачила світ у 1966 році. Це видання відразу вирізнила ім’я письменника серед творчої молоді.
Загалом творчий доробок письменника складає близько 40 новел, 5 повістей (одна з них не завершена), низка нарисів, статей, спогадів, перекладів з російської, узбецької, німецької, латиської мови. Твори самого Григора Тютюнника перекладено англійською, білоруською, болгарською, вірменською, естонською, литовською, молдавською, німецькою, польською, російською, словацькою та багатьма іншими мовами.
Він писав і для дорослих, і для юних читачів. Майже всі твори про дітей мають біографічну основу: багато йому довелося пережити самому, спостерігати у своїх однолітків і друзів. Так народилися твори «Климко» (1976), «Вогник далеко в степу» (1979) та інші. Природа рідного краю, яку тонко відчував і любив Григір Тютюнник, майже завжди виступає як одна з дійових осіб його оповідань і казок «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), («Степова казка» (1973), книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» та інші. Критики вказують на перегуки стильових рис у малій прозі Василя Стефаника і Григора Тютюнника. Так, літературознавець Роман Іваничук відзначив, що Григір Тютюнник запроваджував «правдиве, жорстке, вивірене авторською вимогливістю слово, яке само собою відкидало полову банальності, наліт сентиментальності, було оголене, немов відвіяне зерно, й не поступалося стефаниківському слову».
Зацікавившись кінематографом, Г. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, – створює літературний сценарій за романом свого брата Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.
З 1972 року, у час брежнєвської опали і репресій української творчої інтелігенції, твори Тютюнника майже не друкують, а ті, що все ж публікуються, виходять з цензурними купюрами. Зацькований, доведений до розпачу і депресії, в ніч із 5 на 6 березня 1980 року Тютюнник вчинив самогубство. У руці він стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть».
1967 рік – журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як найкращі у своїх публікаціях.
1968 рік – «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання, і Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій».
1979 рік – медаль «Золоте перо» – відзнака журнала «Сельская молодежь».
1980 рік – Державна премія УРСР імені Лесі Українки – за твори «Климко» та «Вогник далеко у степу».
1989 рік – Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка (посмертно) – за твори у 2-х томах.
6 лютого 2014 року в Національній спілці письменників України відбулася презентація фільму режисера О. Рябокриса про Гр. Тютюнника «Доля».
2021 року вийшла книжка «Такий він у нашій пам'яті. Спогади про Григора Тютюнника», укладач – Михайло Слабошпицький.
На будинках, де мешкав письменник, встановлено меморіальні дошки.
У школі с. Щотове на Луганщині у 1988 році відкрито літературний музей, а на шкільному подвір'ї споруджено пам'ятник Гр. Тютюннику. Шкільний музей є також на батьківщині письменника у селі Шилівка.
1998 року одній із бібліотек для дітей м. Києва присвоєно ім'я Григора Тютюнника й оформлено музейну експозицію.
Скульптурний портрет письменника створив у 1990 році скульптор із Луганська І. М. Чумак.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 26.05.2023