Кілька днів тому слухав виступ молодого директора хорошого ліцею, який із гордістю публічно розповідав про свій заклад. Свою розповідь він почав з учнів ліцею, які стали переможцями Всеукраїнських олімпіад із основ наук, МАН, інших конкурсів і змагань, а також з випускників, які за результатами НМТ набрали понад 185 балів. Навіть про переможців у турнірі з кікбоксингу згадав. А далі було про харчування, ноутбуки, платформи, освітні простори, інтерактивні панелі, меблі...
Список успіхів був вражаючий. І водночас дуже показовий.
Бо в ньому було все – окрім відповіді на просте питання: а що саме цей ліцей дає своїм учням? І що не дає? Усім учням, а не окремим? Не тим, кого ми називаємо «талановитими» чи «обдарованими», а всім, у цілому.
Зрозуміло, що я цього не почув. Із відомих причин.
Перша – ми на тридцять п’ятому році існування системи освіти незалежної України не маємо механізмів та індикаторів оцінювання якості роботи закладу. Тобто, образно кажучи, не маємо «лінійки», якою цю якість можна виміряти.
Друга – в українській освіті про проблеми публічно говорити не прийнято. У нас у всіх «перемога» та «успіхи». Дарма, що вони у багатьох випадках – піррові.
А тепер – мої роздуми про те, як і чим ми вимірюємо якість роботи закладу загальної середньої освіти.
Розпочнемо із «священних індикаторів», якими, оцінюючи роботу конкретного закладу освіти, оперують всі. Це перемоги в олімпіадах, конкурсах робіт МАН, творчих і спортивних змаганнях.
Це зручно. Це зрозуміло. Це легко показати. Нагородити та відзначити. Це – суцільне свято.
Але проблема в тому, що всі ці показники мають одну спільну рису: вони стосуються не всіх учнів.
Олімпіади і МАН – це історія про окремих, відібраних, часто додатково підготовлених дітей. І зазвичай поза межами звичайного освітнього процесу.
НМТ – також не про всіх. Його складають лише ті, хто планує вступати до закладів вищої освіти. Але й у них, як свідчить соціологія, результат у значній мірі залежить не лише від школи, а й від зовнішньої підготовки.
Стосовно спортивних досягнень – то там також усе зрозуміло: під час уроків фізкультури чи кількох годин на тиждень у секції спортсмена не виховаєш.
Тобто ми оцінюємо школу за результатами тих, хто або вже був сильнішим, або отримав додаткові можливості поза нею. Але при цьому кажемо, що цей заклад забезпечує високу якість освіти. Хоч фактично ми вимірюємо не якість освіти, а результати окремих учнів у вибіркових активностях.
Однак, проблема не лише в тому, чим і що ми вимірюємо.
Проблема – у тому, чи хочемо ми знати правду. І на рівні закладу освіти. І на рівні держави.
Бо, якби хотіли, то першим показником якості освіти мали б бути результати участі в міжнародних порівняльних дослідженнях. Навіть якщо учні конкретного закладу в ньому участі і не брали. Ніхто не забороняв провести аналогічне за змістом і технологією в усіх.
Основна причина того, що не хочемо знати про справжню якість, у тому, що це – ризик. Ризик побачити не лише успіхи, а й провали.
Ризик визнати, що величезна частина учнів не досягає очікуваного рівня.
Ризик поставити незручні питання – і до школи, і до вчителя, і до системи в цілому.
А ми цього ризику уникаємо.
Значно безпечніше говорити про перемоги. Про призерів. Про «200 балів». Про кубки, дипломи, сертифікати.
Бо це створює відчуття успішності. Навіть тоді, коли за цією вітриною ховається зовсім інша реальність.
А у нас реальність інша. Існує потужна індустрія підготовки до НМТ: із програмами, методиками і навіть гарантіями результатів за три тижні. МОН запровадило «нульові курси» в університетах, щоб абітурієнти склали успішно склали НМТ. У багатьох ліцеях та гімназіях підготовка до НМТ стала більш важливою неформальною складовою освітнього процесу, ніж виконання навчальних планів і програм.
І це не випадковість. Те, що можна натренувати – продається. Те, що потребує реального навчання, – ні.
Тому ви не знайдете курсів підготовки до PISA чи інших міжнародних порівняльних досліджень. Бо вони перевіряють не те, що учень вивчив. І не те, як він відтворює зміст підручника.
Вони перевіряють інше: чи вміє учень застосувати знання в новій, незнайомій ситуації. І саме тому результати PISA часто виявляються для систем освіти неприємними. То чому про них згадувати?
І давайте скажемо відверто. За тридцять п’ять років існування освіти в незалежній Україні в нас не створена об’єктивна система оцінювання роботи закладу загальної середньої освіти, а відповідно – і системи якості шкільної освіти. Із конкретними, чітким індикаторами. Які можна порівнювати і аналізувати. Та на основі такого аналізу приймати управлінські рішення.
Відсутність системи та індикаторів веде до того, що не можемо аргументовано сказати, яка конкретна школа, гімназія чи ліцей працюють краще чи гірше, порівнюючи з іншими.
Чи не тому виникає сила-силенна парадоксів. Назву лише один. МОН визначило перелік ліцеїв, в яких будуть «пілотуватися» програми академічного профілю профільної освіти. Кожен із таких ліцеїв отримає дуже пристойну суму коштів із держбюджету на це «пілотування». А хтось про критерії відбору цих «пілотувальників» чув?
Реальні та об’єктивні критерії оцінювання якості освіти, як і критерії оцінки якості роботи конкретного закладу, дуже потрібні. Хоча б і для того, щоб можна було зробити висновок про ефективність вкладання бюджетних коштів у їхній розвиток.
Але таких критеріїв немає. Зате є великі державні потужні інституції, які за цю якістю борються, її перевіряють, дають рекомендації щодо її поліпшення. А ця якість є чи її немає? Риторичне запитання.
То чи не варто починати реформу освіти не з перейменування закладів, не з «перетряхування» мережі, не з організації міграційних потоків учнів, батьків і вчителів, а зі створення системи об’єктивного оцінювання результатів роботи кожного закладу? Щоб приймати управлінські рішення на основі реального аналізу стану справ, а не чиїхось «хотєлок».
Бо ми сьогодні реформуємо те, чого не вміємо виміряти. Змінюємо назви. Перекроюємо мережу. Переміщаємо дітей і вчителів. І називаємо це змінами.
Замість епілогу.
Дуже хочу дочекатися того часу, коли керівник, який, відверто кажучи, горить роботою та бажанням змінювати школу, розповідаючи про свій заклад, скаже таке: ми забезпечуємо освітній прогрес кожного нашого учня. І можемо це довести. Тому ми – найкращі.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 08.04.2026