Що швидко робиться, те криве родиться.
З ініціативи колишніх реформаторів вищої освіти у червні 2024 року парламент прийняв Закон України № 3791-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо підтримки наукової роботи в закладах вищої освіти». Якщо пересічний громадянин прочитає лише одну назву цього закону, то рідко хто виступить проти нього. На це і розраховували автори, передбачаючи, що народні обранці в парламенті закон читати не будуть, а проголосують по назві на автоматі.
Тут і дивуватись нічого, бо коли ми проаналізували передвиборні програми партій, які нині складають більшість у парламенті, стосовно ставлення до української школи та університетів, науки, то там, як у колгоспній коморі – одні миші.
А тепер по суті. Цим законодавчим актом передбачено реформування структури робочого часу, зменшення максимального навчального навантаження науково-педагогічних працівників (НПП) із 600 до 450–480 годин на навчальний рік та запровадження в університетах категорії педагогічних працівників із навантаженням до 900 годин.
Задум, на перший погляд, ніби і прогресивний. Адже участь професора чи доцента у дослідницькій справі є дуже важливою, і головною при побудові освітнього процесу, його якості, ролі університету в суспільному житті, економіці, оборонній сфері країни.
Вивчення стану справ, проведене Спілкою ректорів, засвідчують, що більшість закладів вищої освіти технічно та фінансово не спроможні імплементувати дані норми з наступних причин.
Зменшення навантаження НПП з 600 до 450 годин автоматично потребує збільшення штатної чисельності викладачів щонайменше до 25% для забезпечення виконання існуючих навчальних планів. Тобто потрібні додаткові ставки і кошти на зарплату. У кошторисах університетів кошти на таке розширення штату відсутні. Ініціатори цих реформ мусили б продумати цей механізм, запропонувати зміни до бюджету закладів вищої освіти, однак на ці «дрібниці» тоді ніхто не хотів звертати увагу – ні в Міністерстві освіти, ні в профільному комітеті парламенту. Адже для декого головне – зміни, ігри в реформи.
Президент України довго тримав в себе цей закон, не підписував його, бо було дуже багато заперечень з боку університетської громадськості і Спілки ректорів. Та, за клопотами війни, Офіс Президента України, видно, не спромігся аргументувати накладення «вето», тож через більше ніж пів року, всупереч Конституції, було підписано закон.
Зауважу, що реалізація цього закону наклалась на рішення уряду і парламенту підняти на половину заробітну плату в 2026 році, тобто фактично фонд заробітної плати університетів мусив би зрости майже на три чверті.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» передбачено підвищення заробітних плат (зростання прожиткового мінімуму / мінімальної зарплати) лише на половину. Нині обсяг державного фінансування закладів вищої освіти не покриває навіть ці витрати.
До уваги слід брати і те, що значна частина надходжень університетів формується зі спеціального фонду, основу якого складає плата за навчання. При цьому ціни в контрактах із здобувачами фіксуються на весь термін навчання і не можуть бути підвищені пропорційно до зростання видатків на оплату праці. Це веде до неможливості підняття зарплат, створює касові розриви та загрозу невиплати зарплат вже у першому півріччі поточного року.
Мені зауважать, що не треба збільшувати число викладачів, а звільнені години будуть викладати педагогічні працівники. Слід зазначити, що дивною є норма про появу в університетах працівників із річним навантаженням в 900 годин. Цей крок є кроком назад.
Будь-який практикуючий педагог вищої школи скаже, що в реальному житті це неможливо виконати, адже таке навантаження унеможливлює якісну підготовку до занять, оновлення курсів та методичну роботу.
Це нівелює статус університетської освіти, перетворюючи заклади вищої освіти на заклади ремісничого типу, що суперечить євроінтеграційному курсу України. До речі, річне педагогічне навантаження викладача школи, ліцею, коледжу на ставку складає лише 720 годин.
Нагадаю, що при переході в 2014 році на навантаження в 600 годин колективи вже суттєво скоротили навчальні плани, і там, окрім лекцій, семінарів, практичних занять, мало чого залишилось.
Ситуацію загострює і те, що досі відсутній чіткий механізм та кваліфікаційні вимоги щодо розмежування статусів «науково-педагогічного» та «педагогічного» працівника, що створює корупційні ризики та соціальну напругу в колективах.
Всі ж розуміють, що заняття науковою діяльністю носить синусоїдальний характер. Один рік у викладача є статті в наукових журналах, договори науково-дослідницьких тем, в іншого – результатів менше, що травмує колег та викликає проблеми.
Зазначу, що дана реформа не враховує той факт, що педагогічні працівники вишів не мають бронювання, тож університети можуть втратити багатьох викладачів.
Підсумовуючи сказане, зауважу, що домоклів меч завис над українською вищою школою, існує реальна загроза «виконання» Закону черговим скороченням навчальних планів і програм, що приведе до остаточної руйнації освітнього процесу, різкого зниження якості підготовки кадрів. Про це заявило багато керівників закладів вищої освіти, і це прикро.
Більшість викладачів університетів беззаперечно підтримують курс на стимулювання наукової діяльності та зниження аудиторного навантаження для дослідників. Проте така реформа повинна бути забезпечена реальним фінансовим ресурсом, інвестиціями в оновлення наукових лабораторій та механізмами податкового стимулювання співпраці з бізнесом, яких наразі немає. Тож наші владці вчергове своїми непродуманими кроками створили штучну кризу.
Спілка ректорів, вивчивши дану проблему, запропонувала міністерству, уряду, парламенту вжити безвідкладних заходів щодо порятунку справи. Направлено відповідне звернення.
Ми пропонуємо ініціювати відміну норм щодо зміни граничного навчального навантаження (450/900 годин) до моменту забезпечення відповідного бюджетного фінансування, прийняття необхідних положень.
Цей закон взагалі не треба було б приймати, а доцільним було б просто дати законодавче право закладам вищої освіти самостійно зменшувати навантаження науково-педагогічних працівників, які активно займаються науковою діяльністю. І такий крок був би логічним, був би вибірковим, точним і не збурив би суспільство.
На часі створення робочої групи за участі представників профільних комітетів ВРУ, Міністерства освіти і науки, Міністерства фінансів та Спілки ректорів для напрацювання механізмів посилення науково-технічної діяльності в закладах вищої освіти.
Терміново слід передбачити цільову субвенцію для покриття різниці у фонді оплати праці, що виникає внаслідок дії даного Закону та підвищення соціальних стандартів у 2026 році.
Завершуючи, скажу, що всякий поспіх, метушня не допомагають справі. Переконаний, що і цей закон реально не буде стимулювати розвиток науки в університетах, а викличе просто чергове пристосування викладачів, посіє новий формалізм в облік науково-педагогічної роботи.
Принагідно хотів ще сказати про такі дуже тривожні речі, які кояться в українській школі. Мова йде про серйозний тиск на місцеві громади з метою реорганізації шкіл, запровадження профільної освіти. Ідея ніби і добра, але її реалізація зовсім непродумана, не враховує реальний стан в країні, катастрофічну демографію, жорстоку війну.
Те, як хочуть владці проштовхнути цю грантоідею, носить явний антиконституційний характер. Намагання мати не менше 4 класів на паралелі в старшій школі веде до закриття тисяч середніх шкіл, а отже, радикального обмеження доступу молоді до повної середньої освіти, яка гарантується ст. 53 Конституції України.
При цьому Закон України «Про освіту» говорить, що доступність освіти створюється шляхом відкриття і будівництва нових шкіл. У нас все робиться навпаки. Нині місцеві ради знаходяться під пресом – засновуйте ліцеї, у десяті класи в звичайні школи дітей не набирайте, бо субвенції не отримаєте!
І що ж виходить – більше 400 громад, а це тисячі сіл і селищ, будуть без старшої школи. Прийдеться учнів із всього колишнього сільського району звозити в райцентр, а там немає ні доріг, ні готелів, ні інтернату для проживання дітей і вчителів.
Поки ще парламент, слава Богу, не проголосував нову норму про профільну освіту. Тож місцеві чиновники від освіти та очільники МОН повинні зупинити цей реформаторський зуд, не руйнувати остаточно школу і державу, не сприяти обезлюдненню сіл і обезземеленню селян.
Заради справедливості зауважу, що останнім часом, із зміною куратора вищої освіти в МОН, ніби намітились позитивні речі. Навіть зроблені невеликі кроки в спрощенні правил прийому до закладів вищої освіти.
Тож хочеться, щоб не постраждала справа, щоб необдумані, поспішні кроки не привели до кризи в університетах, наших школах і української освіти в цілому.
Станіслав Ніколаєнко, перший заступник голови Спілки ректорів України.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 02.03.2026