Днями прослухав глибоку розмову між головою Держслужби якості освіти Русланом Гураком та деканом Києво-Могилянської бізнес-школи Олександром Савруком. Це був діалог двох інтелектуалів, які чудово розуміють діагноз української освіти.
Олександр Саврук, як завжди, влучно розставляє акценти: освіта – це не про «зміст» (набір фактів), а про «смисл» і формування особистості. Він говорить про необхідність стратегічного бачення, про те, що «гроші – це питання пріоритетів», і про те, що школа має виховувати суб'єктність.
Я слухав і кивав. Як філософ освіти, я повністю поділяю цю позицію. Але водночас, слухаючи ці правильні слова, я мимоволі згадав свій початок.
Я народився в Ічні на Чернігівщині, у провінційному містечку, де освіта завжди була чимось більшим, ніж просто уроки – це був квиток у великий світ.
За першою освітою я вчитель географії та біології. Мій шлях у науку починався не з високих матерій, а з дослідження природних ландшафтів Боярського лісництва, коли я був студентом Драгоманівського університету. Я добре пам’ятаю ту «фізичну» реальність: ґрунт, дерева, рельєф. Тоді ландшафт для мене був чимось, що можна виміряти кроками.
Сьогодні, коли я займаюся філософією освітніх ландшафтів, я розумію, що соціальний рельєф долати набагато важче, ніж фізичний. Цей досвід «від землі» не дає мені права дивитися на школу лише з висоти академічних теорій, і саме він викликає у мене відчуття когнітивного дисонансу від почутого діалогу.
Парадокс вартості
Щоб навчитися мислити так, як пропонує Саврук – стратегічно, смислово, суб'єктно – дорослі успішні люди йдуть на MBA в Києво-Могилянську бізнес-школу. Вартість такої трансформації мислення – понад півтора мільйона гривень.
І це справедливо. Якісна освіта, що змінює свідомість, коштує дорого. Це інвестиція часу, інтелекту та ресурсу.
Але в тій самій розмові ми чуємо голос системи в особі Руслана Гурака, який визнає: для директора звичайної школи щастя – це «ще п'ять комп'ютерів», а сама система досі працює за інерцією радянських часів.
Свого часу, працюючи радником Генерального директора МДЦ «Артек», я бачив, як виглядає «освітній оазис», де ресурси дозволяють реалізовувати найсміливіші педагогічні стратегії.
Але я також пам’ятаю реальність звичайного вчителя географії, для якого «стратегія» часто зводиться до того, як викласти матеріал за відсутності сучасної мапи. Прірва між цими світами – це не просто різниця в фінансуванні, це різниця в ландшафтах, у яких існують люди.
Дві правди
Трагедія цього діалогу не в тому, що хтось має рацію, а хтось ні. Трагедія в тому, що праві обидва, але вони існують у різних вимірах.
Висновки для системи
Коли Саврук каже, що «гроші – це питання пріоритетів», він має рацію. Але в масштабах держави це означає, що ми досі не зробили освіту пріоритетом. Ми намагаємося імплементувати високі ідеї (автономію, компетентності) на старий, зношений фундамент.
Цей діалог показує: ми маємо правильний дороговказ (те, про що говорить декан), але у нас немає автомобіля, щоб туди доїхати. І завдання держави зараз – не просто писати нові стратегії, а забезпечити вчителю той рівень ресурсу (і фінансового, і часового), який дозволить йому підняти голову від журналу і побачити горизонт.
Бо поки що «філософія освіти» залишається привілеєм тих, хто може собі дозволити не думати про виживання. Як той хлопець з Ічні, що став професором у Києві, я точно знаю: ландшафт визначає шлях, але ресурс визначає, як далеко ти зможеш цим шляхом пройти.
Автор: Сергій Терепищий, доктор філософських наук, професор.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 16.02.2026