В українській освіті, як несподівана гуля на лобі, з’явився новий фаворит – профорієнтація.
Кар’єрні хаби. Простори. Кар’єрні радники. Профорієнтологи. Європейські практики. Проєкт DECIDE. Партнерство з МОН. Гроші. Гранти. Урочисті відкриття в громадах.
І все це – у країні, яка воює. У країні, де школи працюють між повітряними тривогами, у холоді та під гул генераторів. У країні, де вчитель тримає систему не на методиках, а на витривалості та власній самопожертві.
Але ми, задерши штани, знову біжимо. Цього разу – за профорієнтацією.
У спільних повідомленнях МОН і DECIDE звучать правильні, майже бездоганні формули. «Кожна дитина в школі має отримати можливість побачити реальні підприємства, познайомитися з різними професіями та дізнатися більше про заклади освіти у своїй громаді. Це допоможе зробити вибір усвідомленішим. Основна ідея – щоб діти в Україні обирали життя і професійний розвиток у своїй країні».
Віддаю належне авторам: фраза сильна, звучить переконливо, патетично і навіть душевно. Вау – для презентацій, флешмобів, показухи та залучення зарубіжних грантів.
Щоправда, ніхто не запитає авторів: а в Україні сьогодні вже існує стабільне «завтра», у межах якого можна планувати професійний шлях?
Представники проєкту DECIDE говорять ще відвертіше: «Це фактично вітрина професійної освіти: сучасне обладнання дає можливості для кожної дитини спробувати себе в різних професіях… Це лише перший крок у популяризації робітничих професій».
Ключове слово тут – «вітрина». Дарма, що вітрина – це не система. Вітрина – це демонстрація. Вітрина – це про вигляд, а не про сталість. Урешті, вітрина – показуха. І саме це слово мимоволі видає суть нинішньої профорієнтаційної політики: ми показуємо, але не гарантуємо.
Ідеологи сучасної профорієнтації не втомлюються повторювати, що у радянській шкільній системі профорієнтація була «не така».
Так, у профорієнтаційній роботі в радянській школі було багато бридкого: ідеологія, примус, відсутність свободи вибору. Це правда. Але не вся.
Бо є ще одна правда, про яку воліють мовчати: у радянській освіті профорієнтація була частиною цілісної системи трудового виховання учнівської молоді. Яка починалася із формування позитивного ставлення до фізичної праці, навіть до брудної; із залучення дітей до самообслуговування та суспільно-корисної праці; із навчання на уроках працювати, а не гратися.
Іншими словами, школа тоді була вплетена в економіку; праця в школі не була абстракцією; зв’язок «навчання – праця» був реальним, а не презентаційним.
Проблема тієї школи була не у відсутності системи, а у відсутності свободи. Сьогодні ж ми маємо свободу… без системи.
Коли я слухаю апологетів сучасних підходів до профорієнтації з DECIDE, МОН чи численних методичних середовищ, які вже задерли штани і біжать за нею, у мене виникає лише одне запитання: ви пропонуєте школі допомагати дітям обирати професію – для якої економіки і для якої реальності? Чи просто обрати, щоб обрати?
Ви пропонуєте це робити в той час, коли ринок праці зруйнований війною; мільйони людей живуть у режимі евакуації або тимчасовості; переважна частина молоді масово планує освіту і життя за кордоном; українська освіта давно не гарантує соціального ліфта. Чим фактично перетворюєте профорієнтацію у ритуал мирного життя, зіграний в немирний час.
І тут виникає цілком логічне питання: а для чого?
Моя відповідь така: для ілюзії.
Ілюзія перша. «Якщо так у Європі – то це правильно».
Саме це я нещодавно почув від представника DECIDE: бо так роблять у Німеччині, Франції, Швейцарії. Я щиро заздрю цим країнам: вони не знають, що таке сучасна війна. Не менш щиро хочу, щоб ніколи і не дізналися.
Але вважаю цинізмом пропонувати країні, яка стікає кров’ю, моделі майбутнього, виплекані в умовах благополучного й тихого життя. Спочатку таке життя потрібно забезпечити.
І тут потрібно сказати про одну дуже важливу проблему, яка обов’язково стане темою наступних роздумів. Це про освітній карго-культ.
Як не прикро це усвідомлювати, в українській освіті не будують власні моделі – у нас копіюють чужі форми, не маючи ні відповідного ґрунту, ні умов, ні часу.
Це і є те, що я називаю освітнім карго-культом: вірою в те, що якщо відтворити зовнішні ознаки «європейської успішності», то з’явиться й сама успішність.
Не з’явиться. Ми в цьому переконувалися уже не раз і не два.
Ілюзія друга. «Школа має готувати до вибору професії».
У презентаціях звучить красиво: школа повинна допомогти дитині визначитися з професійним шляхом.
Але тут є незручне запитання, яке ніхто не хоче ставити вголос: «А школа сьогодні взагалі виконує свою базову функцію – навчання?» Коли половина вчителів на межі вигорання; навчальний час з’їдають тривоги, укриття, звітність і «виховні активності»; знання дедалі частіше підміняються імітацією «компетентностей», то покладати на школу ще й системну профорієнтацію – означає добивати її остаточно, але з європейською посмішкою.
Інклюзію на школу поклали повністю, харчування дітей також, організацію соціального захисту – майже повністю, попередження злочинності та правопорушень серед неповнолітніх – в цілому… Навіть пункти незламності у більшості випадків – також школи.
А що дали і чим допомогли школі? Методичними рекомендаціями й вимогами «прокачати» й «нашарувати» знання вчителів? Чи запровадженням оцінювання за ГР?
Ілюзія третя. «Громада – активний суб’єкт профорієнтації».
У документах і промовах апологетів профорієнтації слово «громада» звучить майже магічно. Але в реальності громада – це не суб’єкт, а територія без персональної відповідальності.
Хто конкретно в громаді знає ринок праці; розуміє освітні траєкторії; має час і повноваження займатися профорієнтацією? Голова громади? Депутати? Знищені заклади культури? Ніхто з них не створений для цієї ролі.
Тому профорієнтація на рівні громад швидко стане міжвідомчою сиротою: усі «підтримують», але ніхто працювати не буде. Окрім закладів освіти. Які завжди були і є у ролі «цапів-відбувайлів» для реалізації будь-яких проєктів та ініціатив.
Ілюзія четверта. «Профорієнтація – інвестиція в майбутнє».
Так, поки що – за донорські кошти. Обладнання. Простори. Навчання. Проєктна романтика. А далі – тиша. Бо ніхто чесно не відповів на питання: «Хто це утримуватиме через 3–5 років?»
Місцеві бюджети, які ледь тягнуть зарплати й тепло? Держава, яка воює і латає діри? Бізнес, якого в більшості громад просто немає? У підсумку ми добре знаємо, чим це закінчується: хаби стають музеями вчорашніх ідей, а профорієнтація – пунктом у звіті.
Ілюзія п’ята: «В Україні проблема – неправильний вибір професії».
Ні. Проблема не в тому, що діти «не знають, ким бути». Проблема в тому, що економіка нестабільна; ринок праці деформований війною і міграцією; освіта не гарантує соціального ліфта.
Діти старшого віку давно знають, що не так значуще бути освіченим і розумним, як важливо бути багатим і вміти пристосовуватися; великим начальником чи депутатом можна стати і без освіти; жити поза Україною – краще і спокійніше.
У цій ситуації профорієнтація виглядає, як розмова про дизайн меблів у будинку, який ще не добудований.
І ще про одне. Чи завжди школа винувата в тому, що діти не знають, ким бути?
Університети, які приймають на навчання всіх, включаючи й тих, хто ледь-ледь склав НМТ – не винуваті? Чи у тому, що їхні випускники, маючи магістерські дипломи, працюють покоївками десь там – також винуваті школи?
Ілюзії ілюзіями, але головне питання полягає в тому, для чого їх будують?
По-перше. Жити в світі ілюзій – завжди приємніше та спокійніше, аніж у світі без них. Профорієнтація – майже ідеальна «реформа воєнного часу»: вона не зачіпає зарплат, не вимагає кадрових рішень, не ламає систему, але створює ілюзію руху. Це те, що дуже люблять у МОН, у грантових проєктах, у багатьох закладах і установах освіти.
По-друге. Це кошти, які можна «освоїти». Відверто кажучи – кошти солідні. А де кошти, то там і нові освітні простори, хаби, посади, ремонти, обладнання, вебінари, круглі столи, готелі, презентації…
По-третє. Видимість роботи. Результати якої ніхто й ніколи не побачить, але у процесі будуть урочисті відкриття просторів чи хабів, яскраві презентації, радісні фотографії, звіти, сертифікати і дипломи, премії. Це зручний продукт: добре пакується, легко масштабується, красиво звітується. Це ресурс і символ прогресу без системних ризиків.
Мене можуть звинуватити в запереченні доцільності профорієнтації. Помиляєтесь.
Профорієнтація – хороша ідея. Вона потрібна і необхідна. Але за кількох умов:
Це моє переконання – не плід теоретичних роздумів чи результат споглядання щасливого зарубіжного досвіду. Я 15 років працював у системі профтехосвіти, у тому числі й керівником профтехучилища. Тому добре знаю, що таке реальна орієнтація на робітничі професії.
Можливо, я помиляюся, але майже впевнений, що сьогодні в освіті ми не будуємо майбутнє – ми граємо в це будівництво.
Тому, замість говорити про виживання школи, про вчителя, про сенси базової освіти, ми – задерши штани – біжимо за профорієнтацією. Як в останні десять-п'ятнадцять років, задерши штани, біжимо в українській освіті за всім, що нам пропонують: впроваджувати децентралізацію, компетентнісне навчання, творення освітніх просторів, затурканих систем оцінювання, розвиток дитиноугодництва, гейміфікацію та STEM-освіту…
Як колись співали в радянській пісні: «задрав штаны, бежим за комсомолом».
Бо це красиво. Бо це безпечно. Бо це не болить.
P.S. Через кілька годин після публікації цього есе з’явився коментар, який, на мою думку, дуже точно схоплює нерв моменту:
«Панове грантодавці. Якщо маєте зайві гроші – віддайте їх на потреби ЗСУ.
Профорієнтація зачекає. Потрібна перемога».
Я не буду нічого до цього додавати.
Бо в цій короткій репліці – відповідь на багато питань, які сьогодні намагаються обійти складними словами і гарними презентаціями.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 06.02.2026