Граємося? Щоб лише не догралися…
Кілька разів передивлявся в YouTube інтерв’ю одного з відомих українських воєначальників, який у лютому 2022 року взяв на себе надважливу відповідальність – оборону столиці. Говорячи про війну, він перелічував усе, що має перелічувати військовий: зброя, фортифікації, мобілізація, управління.
Але серед цього прозвучало інше слово – освіта. І фраза, яка у воюючій країні звучить майже абсурдно: «В Україні освіта не формує патріотів».
Для мене, людини, яка прожила в освіті все своє життя, ця фраза болить не менше, ніж зведення з фронту. Бо означає вона просту й страшну річ: держава воює, а школа готує дітей до чогось іншого.
І як не важко це визнавати, але заперечити я не можу.
Я вже чую «аргументи» про «національно-патріотичне виховання», про предмет «Захист Вітчизни» (один раз на місяць!), виховні години, конкурси, музеї, віночки, шаровари, плани та концепції.
Панове. Можете не поспішати називати їх далі: я бачив цього стільки, що складно здивувати і переконати.
Бо переконаний давно, а слова генерала лише закріпили мою переконаність: з позиції воюючої країни і елементарного глузду усе перелічене – це оболонка. Матеріал для звітів і реляцій. Але точно не про формування громадянина-патріота.
Проблема набагато глибша. Вона – у освітній культурі, що склалася в Україні в останні роки. І у відповіді на питання: кого і до чого готує українська школа?
Я вже писав про учнівську свободу без меж і комфорт без зусилля – дві конструкції, які формують сучасного учня. Широке поширення мого допису в мережі та коментарі під ним свідчать, що я, на жаль, у своїх висновках не помилився.
Сьогодні – про інше явище, яке заполонило нашу шкільну освіту в останні роки і яке, на мою думку, має руйнівний вплив на формування особистості. Це – гейміфікація. А тут ще кілька днів тому пресслужба Мінцифри заявила про п’ять «освітніх трендів, які змінять навчання» 2026 року. Серед яких – гейміфікація. Яку в українських реаліях ототожнюють з грою.
Давайте назвемо речі своїми іменами.
Гра у педагогіці – не новина. У класичній педагогіці гра у освітньому процесі мала три ключові сенси: роль, правила, відповідальність. Скажімо, Іван Стешенко, міністр освіти доби УНР, наполягав на необхідності існування учнівського театру в кожній школі. Дитина в театральній грі не просто «веселиться» – вона входить у роль, розвиває пам'ять, мову і мовлення, діє в межах правил, контролює емоції, співпрацює з іншими відповідає за результат: свій і колективний.
Такою є і класична дидактична гра, і шахи, і пластунські змагання… У всіх них гра – інструмент ускладнення та інтенсифікації навчання, а не розвага.
Гейміфікація в класичному розумінні цього слова – теж про це. Її мета – навчити мозок працювати в умовах складності, у середовищі з обмеженнями, ризиками, наслідками, тиском і вибором. Не випадково армія навчає через симуляції, бізнес – через стратегії. У країнах з сильною школою гра – це інструмент, а не сурогат навчання.
А тепер – до України.
У пресрелізі, який я згадував, метою гейміфікації в школі визначають підтримку мотивації до навчання без стресу та зайвого тиску. На практиці це виглядає так: «Щоб дитина вчилася, їй має бути весело. Без тиску. Без складнощів. І бажано з бонусами». Будемо навчатися – граючись.
Ті, хто просуває гейміфікацію (розробники платформ, EdTech-стартапи), часто роблять акцент на зовнішній атрибутиці.
«Це весело!» Маркетинг обіцяє, що навчання стане суцільною грою. Насправді, глибоке навчання вимагає зусиль і концентрації, які далеко не завжди бувають «веселими».
«Учні будуть вчитися самі», а бали та рейтинги автоматично створять мотивацію. Так, але психологи давно довели, що це працює лише на короткій дистанції.
Ефект новизни. Так, він є. Хоч насправді, «вау-ефект» від нової програми зникає через 2–3 тижні, коли дитина звикає до інтерфейсу.
Але у гейміфікації в українській освіті є ще й «темна» сторона, про яку воліють мовчати.
По-перше, це «вбивство» внутрішньої мотивації в учнів. Якщо дитина вчить математику лише заради «алмазів» у додатку чи майбутніх «мрійок», вона перестає цікавитися самою математикою. Як тільки прибрати нагороди – навчання зупиниться.
По-друге, це надмірна конкуренція. Рейтингові таблиці мотивують топ-5 учнів, але можуть демотивувати решту класу, створюючи відчуття меншовартості.
По-третє, це спрощення контенту. Складні концепції (наприклад, філософські ідеї або глибокий аналіз літератури) важко чи майже неможливо «загорнути» в гру без втрати сенсу.
І головне. У «педагогічній» моделі на основі мотивації виникає зовсім інша логіка освітнього процесу: «Я роблю щось тільки тоді, коли мені за це дадуть винагороду». Знання стають товаром, а не цінністю. Змінюється парадигма процесу навчання: із «вчися, бо це потрібно для життя» на «вчися, бо це дає можливості та нагороди». Сьогодні це – наклейки, бейджики, «сонечка», «квести». Завтра – «мрійки», які можна буде обміняти на розваги.
Для такої логіки освітнього процесу гейміфікація – знахідка, палочка-виручалочка, сучасною мовою підлітків – «Вау».
Мило. Зефірно. Зручно.
І абсолютно не про доросле життя.
Зупинимося і чесно запитаємо: кого готує така модель?
Бійця-захисника? – Ні.
Інженера-конструктора БПЛА? – Ні.
Фронтового лікаря? – Ні.
Першопрохідника? – Ні.
Науковця? – Ні.
Хорошого столяра, муляра, сантехніка? – Ні.
Вона готує споживача. Людину, яка живе за принципом: «А що мені за це буде?»
У мирних країнах це – пів біди. У країні, яка воює і ще довго житиме в умовах загрози, – це катастрофа. Непомітна, тиха, але стратегічна.
Споживач не піде туди, де складно, заради ідеї та Батьківщини. Він піде туди, де дають бонуси. А ще краще – пристосується, щоб їх отримати. Як хамелеон, змінюючи зовнішній вигляд залежно від обставин.
Хамелеони ніколи не захищають територію. Вони захищають лише власну шкіру.
А тепер згадайте основний меседж від МОН освітянам на поточний навчальний рік: «Готувати до життя в мінливому світі». Це якраз про хамелеонів, для яких Батьківщина буде там, де зможуть пристосуватися залежно від мінливості…
Чому так сталося? Бачу чотири причини.
Перша. В українській освіті зникла практика серйозних науково-педагогічних експертиз новацій. Очевидно, перш ніж підтримувати ідею гейміфікації, як одного із основних трендів у освіті, МОН мало б провести серйозну науково-практичну експертизу технологій впровадження гейміфікації в освітній процес і чітко сказати: це – інструмент, а не тренд. Інструментів у педагогіці багато. Надавати перевагу одному із них – зло і професійна некомпетентність. Тим більше, що кожен інструмент можна використовувати, як на благо, так і на шкоду.
Друга. Як завжди – гроші. Будь-яка «ігрова новація» моментально перетворюється на бізнес-модель. З’являються структури, що продають «ігрові технології», тренінги, сервіси, програми. Чому МОН це легітимізує і фактично благословляє їх на ринок, – здогадатися не проблема.
Третя. Чиновників, в основному, цікавить картинка: тут і зараз. Використання елементів гейміфікації для створення ефекту «вау» – це якраз. Презентації, фото, реляції, пілоти, форуми, кейси. Показуха змінила якість як управлінську мету.
Четверта. Про неї говорити складно. Але скажу: національна безпека може бути зраджена не лише сьогодні. Її можуть зраджувати наперед, формуючи тип людини, яка не здатна захищати свою державу, служити державі і творити для неї. Захист, служіння і творіння – це праця. Тяжка і складна. Захист, служіння і творіння на благо держави – далеко не завжди увінчуються нагородами. Але без захисту, служіння і творіння держави не буде.
Споживач, якого закликають готувати до життя в мінливому світі за допомогою ігор, що проголошуються трендом освіти, ні захищати, ні служити, ні творити державу не буде. Саме в цьому і закладена її зрада в майбутньому.
Ще про одне.
Чому ми не говоримо про те, що розвинені країни (Фінляндія, Японія) не роблять гейміфікацію одним із основних трендів освітнього процесу?
Та тому, що у цих країнах державні стратегії фокусуються на феноменологічному навчанні (вивченні реальних проблем) та автономії вчителя. Гейміфікація там сприймається лише як один із тисячі методів, а не як «двигун» системи. Учитель, якщо вважає за потрібне, то використовує той чи інший інструмент, якщо за потрібне не вважає – не використовує. Там відсутня практика проголошення державою тренді на інструменти педагогічної дії.
Крім того, у освітніх системах цих та інших країн є те, чого немає у освітній системі України.
Там бояться. А ми? Мабуть, уже вовка за хвоста спіймали?
У переліку освітніх трендів 2026 року, оприлюдненому Мінцифри, названі штучний інтелект як асистент учителя, цифрові журнали, цифрові навчальні плани, гейміфікація. Але в цьому переліку немає найважливішого тренду для освіти воюючої країни – формування громадянина України, патріота, здатного відповідати за свою державу і захищати її.
МОН цей перелік не заперечило і не доповнило. А в державній політиці мовчання завжди означає згоду.
Тепер я прекрасно розумію прямий висновок генерала: українська освіта не готує патріотів. Він сказав це як військовий: чітко, коротко і без реверансів. Жаль, що його майже ніхто не чує.
У TikTok, якому гейміфікація освітнього процесу начебто має стати противагою(?), підлітки масово дивляться ролики про те, як майстри роблять молодим хлопцям модні зачіски. Паралельно хлопці й майстри розмовляють.
В одному з таких відео майстер, побачивши хлопця у вишиванці, усміхнувся і запитав, чи це його щоденний стиль. Відповідь була проста: «Сказали, що у ліцеї сьогодні будуть великі гості. Прийдіть у вишиванках».
Ось вам і гра в сучасній школі. У вишиванку. Щоб було зручно школу показати великим гостям. Пристосувалися до життя в мінливому світі: сьогодні одні гості – одна роль, завтра інші – інша. Споживацтво чистої води.
Ще раз: у воюючій країні школа не має права готувати споживача. Бо споживач не захищає державу. Він шукає, де зручніше.
P.S. Випереджаючи тих, хто любить займатися хейтерством. Я добре знаю «плюси» гейміфікації. Це і миттєвий фідбек, і створення умов для реалізації права учня на помилку, і візуалізація того, як учень «росте» (рівні, ХР), що активує дофамінову систему, та інші. Але це за умови, якщо гейміфікація базується на психології та сучасній дидактиці, а не на картинках і кліках мишкою. І лише тоді, коли вона – один із інструментів, а не оголошений державою тренд. Нам до такого розуміння ще дуже далеко.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 30.01.2026