Друзі розповідають мені цікаві деталі з життя американської школи. Якщо учень протягом року не встигає з певних предметів, має труднощі в опануванні матеріалу чи не може скласти регулярне тестування (а тести тут майже щомісяця, як звична рутина), школа вмикає всі свої ресурси «SOS» і «HELP».
Учителі пропонують варіанти допомоги, додаткові матеріали, онлайн-ресурси, спілкуються з батьками, шукають шляхи покращення. Все спрямоване на одне: щоб дитина мала шанс підтягнутися. Рік триває під гаслом «допомога і підтримка».
А далі розпочинається найцікавіше. Якщо на кінець навчального року покращення результатів немає, і школа вважає, що батьки не доклали належних зусиль, у червні родина отримує «листочок щастя». У ньому офіційно зазначено: ваша дитина буде відвідувати літню школу. І, як вишенька на торті … вартість її складає, наприклад, 500 доларів.
Тобто логіка така: рік школа максимально інвестує свої ресурси, а далі – «вихід» батьків, але вже за їхні кошти.
Цікава модель відповідальності: школа дає все, що може, але й батькам нагадує про їхню частку у спільному результаті.
Ця американська практика наштовхує мене на думку: освітні втрати неможливо подолати зусиллями лише однієї сторони. Успіх дитини – це завжди партнерство.
Школа впродовж року дає максимум: індивідуальні підходи, додаткові ресурси, спілкування, підтримку. Але якщо родина не включається у цей процес, результату може не бути. Тоді логічно поставити запитання: хто бере відповідальність далі?
Американська модель пропонує простий і жорсткий алгоритм: школа зробила своє, тепер черга батьків, у тому числі фінансова. Для них це стимул взятися серйозно за освіту своєї дитини.
Для нас це теж сигнал. Ми багато говоримо про автономію школи, але рідко про автономію відповідальності. Коли обидві сторони – і школа, і родина –рівною мірою усвідомлюють свою роль, тоді й освітні втрати не стають вироком. Вони перетворюються на завдання, яке можна вирішити разом.
Багато хто запитує: що буде, якщо батьки відмовляться оплачувати літню школу?
У більшості штатів США це не «додаткова опція», а реальний механізм promotion / retention – вирішальне питання: чи переводити учня до наступного класу.
Якщо батьки відмовляються оплачувати:
З юридичної та нормативної точки зору:
Якщо коротко, літня школа – це останній шанс уникнути повторного року. Якщо родина відмовляється від цього шансу, система фіксує: дитина не готова до наступного рівня, і наслідком може стати grade retention.
Дослідження показують: повторний рік навчання (retention), особливо у старших класах, може мати негативні наслідки, якщо дитина не отримує достатньої підтримки.
Якщо мене запитають, я скажу щиро: дитину треба підтримати всіма способами: літньою школою, додатковими ресурсами, увагою й турботою. Але не залишати на другий рік. Бо такий досвід часто лишає в серці болючий слід і відчуття незакритого гештальту на все життя.
У США існує поняття chronic absenteeism, коли учень пропускає 10 % або більше днів навчання за рік, незалежно від причини. Це вважається серйозною проблемою, і школи активно працюють, щоб запобігти цьому. У США контроль відвідуваності настільки серйозний, що родина може мати проблеми на адміністративному чи юридичному рівні, якщо дитина не ходить до школи.
В Україні ж відвідуваність теж фіксується, але системної роботи з подоланням «хронічних пропусків» бракує. Часто це залишається на рівні класного керівника або директора, без державної політики й підтримки.
Щодо мобільних гаджетів: багато шкільних округів вже забороняють або обмежують використання телефонів і планшетів під час уроків, щоб мінімізувати відволікання. Але це рішення ухвалює кожен округ самостійно.
В Україні телефони на уроках офіційно не заборонені. Усе залежить від правил школи й домовленостей із батьками. У нас досі точаться суперечки: чи варто йти шляхом жорсткої заборони, чи виховувати культуру користування.
Безпека – ключове питання. У деяких школах використовують охоронців, металодетектори, організовують пошук vape-пристроїв у туалетах за допомогою спеціальних сенсорів. Також деякі школи залучають службових собак (K9), щоб знизити ризики.
Доступ батьків у школи максимально обмежений. Вхід через ресепшн, перевірка документів, бейдж відвідувача. Будь-які зустрічі з учителями – лише за попереднім записом. Це частина політики безпеки.
В Україні виклики інші: війна, повітряні тривоги, укриття. Наші діти звикають до сирен і до спусків у підвали, а це теж частина «шкільної безпеки». Ми менше думаємо про вейпи в туалетах, бо живемо в умовах воєнної загрози. У нас батьки можуть вільно зайти в школу, пройти до класу чи кабінету директора. Навіть у великих містах контроль на вході часто умовний, і візити батьків сприймаються як звична річ.
Але не все те, що говорять, є універсальним стандартом для всіх шкіл. Деякі з цих політик реалізовані лише в певних округах або як пілотні проєкти. В Україні теж: є законодавчі рамки, але на практиці школи дуже відрізняються за ресурсами, підходами й навіть культурою взаємодії.
Автор: Оксана Проскура, директор Київської гімназії східних мов.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 29.09.2025