1 вересня завжди було символом початку нового етапу в житті кожної дитини, кожної сім’ї та всієї держави. У мирний час цей день асоціювався зі Святом знань, радістю зустрічей і надіями на майбутнє.
Але сьогодні, в умовах війни, 1 Вересня набуває іншого сенсу: воно стає нагадуванням про цінність освіти навіть у найважчі часи та про школу як простір підтримки, безпеки й відновлення.
Війна стала для України викликом, що зачепив кожну сферу життя, і освіту в тому числі. Сьогодні школа перестає бути лише місцем, де здобувають знання: вона стає осередком стійкості для дітей, батьків і педагогів. Проте як цього досягти?
Досвід показує: відповідь – у поєднанні зусиль освіти, соціальних служб, психологів, міжнародних партнерів та громад. Саме така міжсекторальна співпраця відкриває шлях до впровадження травмоінформованого підходу в українських школах.
У багатьох країнах, що пройшли через воєнні конфлікти, освіта стала основою відновлення суспільства. У Хорватії та Боснії ще у 1990-х роках розроблялися спеціальні програми для педагогів: їх навчали розпізнавати ознаки травми у дітей, використовувати стабілізувальні техніки, будувати безпечне середовище у класі.
Важливим є те, що це робилося не лише силами міністерств освіти: у процес були включені університети, медичні та соціальні служби, громадські організації, міжнародні агенції. Такий формат дозволив створити стійку систему підтримки, а не разові акції. Саме цей досвід нині є актуальним для України, яка зустрічає новий навчальний рік у надзвичайних умовах.
Українські школи сьогодні працюють у реальності, де внутрішнє переселення дітей, втрата домівок, постійна тривога і страх за майбутнє стають невидимим «фоном» освітнього процесу.
Поведінкові труднощі дітей – агресія, замкненість, гіперактивність чи байдужість – часто є не проявом «непослуху», а сигналом про пережиту травму. І саме 1 вересня, коли дитина знову переступає поріг школи, учитель стає першою людиною, яка може помітити ці ознаки. Та водночас і сам педагог живе в умовах хронічного стресу, що створює подвійний рівень вразливості.
Ця подвійна вразливість вимагає системної відповіді – і саме тут у гру вступає травмоінформований підхід.
Травмоінформована педагогіка – це не набір окремих технік, а філософія, яка змінює саму суть освітнього простору. Її головна ідея полягає в тому, щоб будь-яка взаємодія з дитиною враховувала можливий досвід травми. Це означає:
У такому підході школа перестає бути лише «місцем знань» і перетворюється на «соціальну екосистему відновлення». І саме початок навчального року – 1 Вересня – може стати відправною точкою для формування нової культури освіти.
Для української школи цей день вже давно перестав бути лише святом Першого дзвоника. У реаліях війни 1 Вересня – це день, коли дитина отримує відчуття стабільності, надії та належності до спільноти. Тому психосоціальна підтримка стає ключовим акцентом навчального процесу, а не другорядним завданням.
Сьогодні зрозуміло: без емоційної стабільності та відчуття безпеки неможливо забезпечити якісне навчання. Психосоціальна підтримка є такою ж базовою, як уміння читати чи рахувати.
Для дітей перші хвилини уроку можуть стати «точкою опори»:
Ці прості практики створюють відчуття передбачуваності й турботи, яке для дитини часто важливіше за будь-який підручник.
Для педагогів психосоціальна підтримка не менш значуща. Новий навчальний рік має починатися із турботи про тих, хто навчає. Це означає:
Таким чином, 1 вересня стає не лише початком навчального року, а й стартом системної роботи над відновленням дітей і дорослих.
Жодна школа не здатна впоратися з кризою самотужки. Тут потрібне партнерство:
Лише така міжсекторальна співпраця робить впровадження травмоінформованого підходу реальністю, а не декларацією.
Криза трансформує українську освіту. 1 вересня цього року – це не просто повернення до класів, а початок нового етапу, коли школа стає не лише простором знань, а й точкою відновлення для цілої спільноти.
Травмоінформований підхід і міжсекторальна співпраця дозволяють перетворити школу на місце, де дитина й педагог почуваються захищеними, почутими й важливими. Ми не можемо змінити реальність війни, але можемо змінити спосіб, у який освіта відповідає на неї. І саме від цього залежить, наскільки стійким і людяним буде наше суспільство після перемоги.
Авторка: Олена Матвієнко, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри початкової освіти та інноваційної педагогіки Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 03.09.2025