Поточний очільник фонду «Повернись Живим» Тарас Чмут час від часу у публічних виступах повторює триєдину базу будь-якого військового успіху:
Перше та третє – це про навчання та якість людського капіталу. Друге – це також про якість людського капіталу, бо озброєння і засоби створюють та обслуговують також фахівці.
На додачу, ця історія є тяглою у часі, бо кожні пів року поле бою досить сильно змінюється. І тому будь-яка тактична чи стратегічна перемога в своїй основі повинна мати якісну освіту. Бо саме освіта формує той людський капітал, який здатен формувати і виграшне поле бою, і досконалу зброю, і інституції. Тут згадаю ще одну цитату пана Чмута: «на довгих відрізках все вирішують сильні інституції». Мова найперше про державні структури: міністерства, відомства тощо.
Насправді немає тут відкриття і чогось надто нового і мудрого, особливо для представників освітянської спільноти. І ці прості істини мають бути не просто доступні топ-менеджменту МОН. Вони мають бути основним мотивом їх діяльності. Однак прогрес у цьому, на жаль, дуже помірний.
Мені найменше хочеться критикувати МОН, особливо персоналії очільників, хоч і цього не уникнути повністю. Натомість мені хочеться змін. Я не можу відразу пропонувати дієвий план, але хочу окреслити рамку для такого плану. Бо задача складна, і вирішувати її не поспішають, тому матеріалу для плану напрацьовано не так небагато.
Є ще один крилатий вислів сьогодення, автора якого я вже не згадаю: «Небезпечно робити все, що ми робили раніше, і думати, що все буде як раніше». Але ми робимо і думаємо. Напевно, це головна претензія до МОН та освітянської спільноти зараз.
Все змінилось з повномасштабним вторгненням: обставини, побут, очікування, ставлення до життя... Багато трансформацій відбулося у державному управлінні. Та є враження, що МОН зміни торкнулись найменше, не зважаючи на затребуваність зворотного.
У цьому плані дуже показовими були теми дискусій з заступником міністра Андрієм Вітренком, кандидатура якого обговорювалась на посаду самого міністра. Усі наші старі і не настільки зараз нагальні проблеми: плагіат, індикативна вартість, укрупнення університетів... Родзинкою на тістечку була тема платних публікацій у журналах, що індексуються WoS та Scopus.
Не хочу применшувати значимість тем, особливо плагіату. Та усвідомлення того, що війна майже не принесла нових тем, мене лякає. Війна згадалась дуже побіжно в контексті складнощів навчання, та освіта була названа «фундаментом стійкості». З останнім не сперечаюсь, та на цьому розмова була закінчена.
Ще раз наголошу: мова не про критику персоналій, а про думки, якими заповнені свідомості рядових освітян та топ-менеджменту. Бо озвучувалось те, що вважалось найбільш актуальним.
Ще один яскравий приклад певної безпорадності МОН у навколо-воєнних питаннях є імплементація закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» в частині базової загальновійськової підготовки (БЗВП) в університетах.
Спочатку ми цей курс вводимо, потім не вводимо і, нарешті, знову вводимо. Але без плану, ресурсів та необхідних роз’яснень щодо семи кредитів практичної частини. Звісно, в останній університети без військових кафедр мало що можуть зробити. Та й заняття на полігонах зараз є дуже небезпечним задоволенням.
За час, що минув від прийняття закону, можна було спробувати запустити пілотні проєкти в найбільш типових університетах, напрацювати досвід, напрацювати взаємодію з Міноборони, військовими частинами тощо. Щодо останнього – лише пролунала пропозиція про... шефство від бойових бригад над університетами. Мені це навіть важко коментувати.
Свою неспроможність ми вирішили перекласти на непідзвітні структури та на непідзвітних людей. У командирів бригад, певно, немає інших клопотів. І, що головне – брати шефство мають не університети над бригадами, а саме навпаки. Що це як не просування споживацької філософії навіть по відношенню до Сил оборони?
Ще одна показова історія про причетність МОН до національного спротиву – боротьба з так званим ухилянством. Де-факто, тут все вирішила довідка з ЄДЕБО за додатком 9 про послідовність здобуття освіти, яка знімає право на відстрочку у тих, хто пішов здобувати другу-третю освіту. І вести розмови про т. з. ухилянство на рівні бакалавратури-магістратури немає практичного сенсу. Однак розмови продовжують точитися.
І це підтвердив комізм ситуації, коли Державна служба якості освіти здійснила масштабну перевірку університетів та відрапортувала, що аж 50 тисяч студентів було відраховано за її результатами. Комізм у тому, що серед причин відрахування майже всі унеможливлювали отримання довідки від ЄДЕБО. А, значить, більша частина таких відрахованих і так втрачала право на відстрочку.
Лишився опціон з третім рівнем або аспірантурою. І тут рішення від МОН для проблеми з т. з. ухилянством було надзвичайно невишукане – додаткові іспити та зміна правил гри під час вступної компанії минулого року. Це лишило за бортом левову частку меншості, що йшли в аспірантуру заради подальшої наукової кар’єри.
Зауважу, що саме аспірантура в рамках реалізації дисертаційних досліджень може бути надзвичайно корисною нашій Перемозі. Але в публічному полі це згадується на порядок рідше, ніж «ухилянтський дискурс».
Як на мене, це принциповий провал. Бо тоді вища освіта для нас – ні що інше як відтік кадрів та витрата грошей на амортизацію безробіття, але ніяк не інвестиція в майбутнє. Це логіка топити грубу банкнотами замість купити вугілля чи розробити тепловий насос та сонячні панелі.
До речі, щодо досліджень. Компонента державного апарату, яка відповідає за науку, не дивлячись на більшу віддаленість, демонструє куди кращу компліментарність до роботи на Перемогу. Конкурс прикладних розробок від МОН, конкурси від НФДУ «Наука для зміцнення обороноздатності і національної безпеки» разом з кластером Brave 1 – це те, що було реалізовано. При тому, що формально наука, особливо фундаментальна, все ж не так тісно пов’язана з Перемогою, як освіта. Нарешті, нещодавня ініціатива «Science City» від директорату розвитку науки та профільного заступника міністра виглядає на старті дуже добре і рано чи пізно також принесе свої плоди.
Міністерство стратегічних галузей промисловості мало підзвітний відповідному заступнику напрям взаємодії з університетами. Але МОН у цьому участі не брало зовсім. Принаймні, я про це нічого не чув.
Щоб зрозуміти особливість сучасних кадрових потреб, знову повернемось до дуже актуальних мілітарних прикладів. Якими є найнагальніші виклики для ОПК та армії на фоні сталої нестачі часу та зменшення людського капіталу? По-перше, поле бою змінюється кожні пів року, інколи радикально. Технологічні рішення, що раніше були простими і дешевими, вже пережили кілька етапів еволюції. І вони суттєво підросли і в ціні, і в складності. І цей процес лише набирає оберти.
Наприклад, прості спортивні FPV розвинулись у дрони на оптоволокні, дрони-перехоплювачі повітряних цілей, дрони із донаведенням на ціль. Зараз йде активна робота над повністю автономними системами керування на базі штучного інтелекту, системами керування роєм дронів над глибокою інтеграцією різних автономних засобів у єдину екосистему. Країна масштабує виробництво балістичних та крилатих ракет, затребуваними є свої рішення щодо ППО та ПРО. Локалізується виробництво боєприпасів усіх типів. І на кожному етапі ми стикаємося з попитом на спеціалістів.
Наш ОПК з 2022 року виріс у 35 разів. Наразі за різними оцінками в Україні діють від 1000 до 1500 великих і малих компаній у галузі MilTech. Проводяться різні заходи з приваблення інвестицій та робочих рук, активно залучається підтримка Заходу. Ми маємо майже нову професійну спільноту, яка формується на стику ІТ, електроніки, робототехніки та інженерії. Ця спільнота буде формувати індустріальний устрій країни у майбутньому. Якщо ми його виборемо, звісно.
А виборювати майбутнє нам доводиться шляхом розміну наших територій на час та на життя солдатів. Бо, на відміну від 2022 року, ми проводимо менше зустрічних боїв та контратак і радше відступаємо. Сили оборони виграють нам час. Нащо? Не варто заколисувати себе, що все добре, лінія фронту рухається повільно, Росія виснажується, і скоро ми зупинимо просування та будемо контратакувати.
Бо так воно буде, лише якщо кожен з нас докладатиме зусиль. Якщо ми збережемо певну інноваційність та технологічну перевагу. А робити це стає все важче. Бо потрібно залучати все більше навчених людей, здатних бути ефективними.
Останнє є завданням із зірочкою навіть з огляду на відтік молоді з країни та постійну мобілізацію. Природною еволюцією освіта дасть погану відповідь на потребу. Бо часу в нас немає. Потрібно об’єднувати зусилля і дуже ретельно над цим працювати за першим і за другим пріоритетом одночасно. Окрім підтримки приватних ініціатив, флагманська роль держави, очевидно, необхідна. Тим більше, що майже вся наша освіта – державна.
Головним критерієм діяльності освіти як системи має бути швидкість підготовки людського капіталу за належної його якості. Саме про це ми маємо говорити. І будь-яку нашу стару освітянську історію як то необхідність публікуватися в журналах з переліку Scopus, індикативна вартість, перезапуск професійно-технічної освіти, умови вступу на бюджет в університети тощо, ми маємо розглядати найперше з позицій, чи дасть це нашій країні кращий людський капітал для забезпечення технологічної переваги у війні.
А для цього провідна установа – МОН – має стимулювати ініціативу та проявляти лідерство.
Наріжним каменем будь-якого рецепту успіху буде баланс між централізацією та низовою ініціативою задля селекції кращих рішень та оптимізації розподілення обмежених ресурсів. І, звісно, треба відходити від маніакальної вузьколобої економії, коли єдиним критерієм є сума грошей, що виділяються на одного студента чи школяра. А вимірювати, у першу чергу, користю, яку здатен принести виплеканий спеціаліст у майбутньому.
То як нам форсувати процес масової підготовки спеціалістів, затребуваних ОПК?
Не хотілось би створювати нові структури чи посади. Тим більше, вже є багато чого, що не дуже задіяно. Наприклад, Науковий комітет Національної ради України з питань розвитку науки і технологій. І сама Національна рада. Все це могло би бути частиною так званої «Інженерної ставки», про яку говорять блогери, вочевидь, просто не знаючи про існування ані Наукового комітету, ані Нацради з питань розвитку науки та технологій.
Мені більш імпонує неформальний підхід: створення робочих груп, у тому числі міжвідомчих, та інтенсифікація горизонтальних зв’язків. Як максимум – додаткова посада заступника міністра, наприклад, «з питань оборонних технологій». Тим більше зараз говорять про якусь перебудову управління в МОН.
Напрями та засади діяльності як МОН, так і всіх дотичних, на мою думку, мають бути орієнтовно такими.
Підготовка потрібних інженерів та військових спеціалістів. Відразу скажу, що випускник F чи G галузей, напевно, не повинен іти в піхоту, навіть добровільно. Бо якщо вже долучатися до сил оборони – то йти у підрозділи РЕБ, РЕР, зв’язку, ППО, інженерні війська, кібер-підрозділи, OSINT, Data Analytic та інші, де присутні складне обладнання та запит на інтелектуальну працю.
Та переважно випускники F чи G галузей мають йти в ОПК. Цей сектор наразі пропонує роботу з достойною оплатою на цікавих проєктах. І саме на це мають бути налаштовані студенти ще від вступу. І про це треба стало комунікувати з майбутніми спеціалістами і, частково, з їх батьками від школи й до випуску.
Далі. Потрібне певне візіонерсво та дієве експертне середовище щодо поточних та універсальних навичок, розуміючи, які задачі інженери будуть вирішувати через кілька років. Не хочеться знову наголошувати про дослідницькі компетентності та міцну фізико-математичну базу чи необхідність курсу фізики для F галузі, але це одна з пріоритетних задач. Хоч на рівні стандартів освіти, хоч на рівні дисциплін за вибором.
Можливо, на стандарти освіти, як повільний механізм, не варто покладатися в короткій перспективі. Можливо, варто зосередитися на менш формалізованих механізмах – гуртки, ради роботодавців, колаборація з оборонними підприємствами, з профтехом. Саме колаборація, бо основною перепоною є існування системи бульбашок, які слабко перетинаються. Шляхи та механізми для цього є, і створювати нові сутності варто лише коли існуючи досягають стелі.
Варто запрошувати Brave 1 в університети. Їм буде що нам запропонувати. Цікаво, до речі, куди подінеться досвід взаємодії з освітою від вже розформованого Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості? Чи експортується цей досвід в Міноборони?
Була підозра що ні, оскілки Ганна Гвоздяр лише нещодавно була призначена заступницею міністра оборони. Але і її призначення все одно не гарантує продовження роботи з університетами. Тому проблема існує далеко не лише на стороні МОН. А проблема значною мірою в тих KPI, які до МОН виставляє Кабмін та ОП.
Щоб уникнути ситуації, подібної до БЗВП, варто робити ставку на окремі експерименти та пілотні проєкти на окремих установах, з подальшим обережним масштабуванням досвіду. Все перелічене не вимагає надмірних бюджетів. Часто не вимагає бюджетів зовсім.
Подолання освітніх втрат. Хоч сам термін «освітні втрати» звучить часто, спроби структурувати проблему, а, тим більше, запропонувати план дій щодо їх подолання поки вкрай поодинокі та маловідомі. На мою думку, проблема має три принципові компоненти.
Окремо я б виніс проблему міграції та відтоку молоді. Для міграції є об’єктивні причини і вживати слово «протидія» тут контрпродуктивно. Бо кожного може вразити паніка та погіршення здоров’я на фоні реальних загроз буквально в кожному нашому місті. І тоді еміграція – єдиний шлях.
Та проблема потребує чесних відповідей і адекватних оцінок. Принаймні без твердих доказів говорити, що молодь масово повертається в Україну, бо обирають нашу якісну освіту, все ж не варто.
Міграція за кордон – це не завжди катастрофічно погано. Політика держави має бути такою, щоб на кожному етапі всі ми ставились до еміграції, як до вимушеного, але тимчасового явища. Або як до можливості більш тісної інтеграції України в культурний, освітній та бізнес простір наших стратегічних партнерів.
Тому умови повернення, взаємодії та залишання ниточок зв’язку з Україною мають бути максимально лояльними. Дистанційна освіта, академічна мобільність, дуальна освіта – ці та інші механізми мають бути задіяні по максимуму. Щоб наші молоді люди, хай навіть своєю маленькою частиною, залишалися із Батьківщиною.
Не все залежить від МОН і від тих 300+ людей, що там працюють. Звісно, навіть за умови їх ідеальної роботи, пасивність на місцях, яку дуже часто демонструють палкі критики МОН у Faceвook, буде гальмувати зміни. Та лідерська роль, яка де-юре і де-факто є у МОН, накладає певну відповідальність.
МОН має можливості, які не мають університети, школи, рядові викладачі: коротший зв'язок з іншими міністерствами та відомствами, законодавча ініціатива, адміністративні важелі, традиції визнання та очікування лідерства від МОН у рядових освітян.
І, напевно, лідерство – це раціональний та справедливий запит до Міністерства освіти і науки в умовах війни на виснаження з більш ресурсним противником.
Автор: Тарас Лютий, доцент кафедри комп’ютеризованих систем управління Сумського державного університету.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 28.07.2025