Повномасштабна війна в Україні змінила все. Ми щодня бачимо, як руйнуються не лише будівлі, а й наші внутрішні опори. Першими, хто відчуває ці зсуви, зазвичай є діти.
За даними ЮНІСЕФ, понад 5 мільйонів українських дітей постраждали від наслідків війни, з них майже 3 мільйони потребують постійної психосоціальної підтримки. І це – лише цифри, за якими стоїть колективне, глибоко особисте горе.
Як людина, яка уже багато років готує майбутніх учителів, я щодня відчуваю відповідальність за те, якою буде школа сьогодні і якою вона стане завтра. Бо школа вже давно перестала бути просто місцем, де передають знання. Вона – наш останній острівець довіри, стабільності, людяності.
Я часто думаю про те, як інші країни справлялися з подібними трагедіями. Досвід Боснії, Лівану, Руанди свідчить: якщо ігнорувати емоційний вимір освіти, ми ризикуємо втратити покоління.
Натомість соціально-емоційне навчання, підтримка педагогів, партнерство з батьками та громадами можуть стати точками опори для відновлення. І це не просто гасла – це реальні механізми відновлення довіри.
Особливої ваги в новій реальності набуває роль учителя. Він – не лише викладач, а фасилітатор зцілення, людина, яка щодня дарує дітям відчуття: ти не один.
Сьогодні педагог – це той, хто підтримує, хто бачить за мовчанням тривогу, за агресією – біль. Це велика відповідальність. І водночас – велика честь.
У 2024 році ми на педагогічному факультеті УДУ ім. Драгоманова запустили курс, якого, як мені здається, давно потребувала українська педагогіка – «Проєктування та реалізація безпечного освітнього середовища в початковій школі». Це стало можливим завдяки участі в міжнародному проєкті «EU4Youth – Постконфліктна освіта та педагогіка з урахуванням травми», що реалізується за підтримки Європейського Союзу та МЗС Литви в партнерстві з Університетом Вітаутаса Великого (Каунас, Литва).
Курс розроблявся з думкою про тих, хто щодня виходить до дітей – студентів, практиків, психологів. Ми врахували і потребу в теорії, і потребу в ресурсах, які допомагають витримувати щоденну напругу: дихальні вправи, елементи арт-терапії, практики рефлексії. Бо турбота про дітей починається з турботи про себе.
Мені хочеться, щоб українська школа після війни була простором, де дитина не боїться. Де вона має право на запитання, сльози, мовчання. Де її чують і підтримують. Саме тому ми навчаємо наших студентів розпізнавати емоційні сигнали, бачити за поведінкою – потребу в увазі, за мовчанням – потребу в безпеці.
Найважливіше – створити атмосферу прийняття. Бо з цього починається довіра. А довіра – це перший крок до зцілення.
Я впевнена: жоден учитель не зможе працювати ефективно наодинці. Тому ми говоримо про партнерство – з батьками, із психологами, з місцевими громадами. Школа – це не окремий світ, це частина великої системи підтримки.
Ми багато навчаємося в колег з Литви, Норвегії, Польщі. Але водночас – шукаємо свій шлях. Український шлях, де є місце і для болю, і для сили, і для відновлення.
Педагог – це перша людина, яка зустрічає дитину на шляху до нової реальності. І це велика місія. Але для її здійснення потрібна і внутрішня опора. Тому в наших курсах ми говоримо і про профілактику вигорання, і про створення ресурсних спільнот, і про право педагога на емоцію, втому, паузу.
Я не хочу, щоб ми поверталися до «довоєнної нормальності». Бо вона вже не повернеться.
Я мрію про нову нормальність – таку, де безпека й довіра стануть не винятком, а правилом. І освіта тут – перший крок.
Кожен учитель, який щодня створює простір для дитини, де та може видихнути, усміхнутися, відчути турботу – це не просто педагог. Це архітектор майбутньої України.
І я щиро вірю: наше майбутнє буде гідним, бо його будують ті, хто розуміє цінність людяності в найскладніші часи.
Автор: Олена Матвієнко, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри початкової освіти та інноваційної педагогіки УДУ імені М. Драгоманова.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 23.07.2025