Знову про майбутнього міністра освіти

Знову про майбутнього міністра освіти. Але не про персоналії, а зовсім про інше

У черговий раз суспільна дискусія зводиться до вибору персони: хто буде наступним міністром освіти? Ректор? Хтось із шкільного середовища? Освітній управлінець?

Знову той самий вічний шаблон: якщо хороший директор або ректор – значить, буде хороший міністр.

Але ми знову говоримо не про те.

Бо міністр освіти – це не методист і не головний учитель країни. І навіть не гарант знань з педагогіки. І не найкращий професор найкращої кафедри. І навіть не політик. Це державний менеджер, який має:

• мислити системно, а не локально;
• бачити зв’язок освіти з безпекою, економікою, демографією;
• працювати з великими бюджетами, великим спротивом і великою відповідальністю.

Тому для мене важливо не те, чи є кандидат із системи освіти, а чи здатен він:

• вести освітню політику як політику, в основі якої – розбудова національної системи освіти, а не примітивне копіювання не кращих зарубіжних зразків;
• ставити стратегічні цілі, а не лише «зшивати діри»;
• зібрати команду фахівців з різних освітніх рівнів і чути її;
• працювати не «на образ», а на результат.

Професіоналізм міністра – це менеджерська здатність керувати системою змін.

А радники, експерти, освітяни – будуть. Якщо в нього є слух і політична воля їх чути.

Тому моє питання не «Хто він – зі школи чи з університету?», а:

«Чи бачить він освіту як стратегічну інфраструктуру держави?»

Висновок:

Освітній міністр у ХХІ столітті – це не «головний учитель» і не «професор міністерства», а людина, яка вміє керувати великою складною системою змін.

А освіта – така сфера, де компетентний менеджер у змозі зробити більше, ніж найрозумніший ректор, який не здатен вийти за межі кафедри чи університету; або «школяр», який занурений у мікропрактику, але не бачить взаємодії усієї освітньої системи з економікою, безпекою, міжнародними обов’язками; чи освітній управлінець, що завжди був і є «системною людиною», яка роками адаптувалася до правил гри, а не змінювала їх.

Тобто, якщо про нового міністра освіти, то це не про «хто», а про «який»…

P.S. 1. Ці мої роздуми базуються на двох «китах»:

1. Власна наукова стезя. Упродовж багатьох років досліджую діяльність різних міністрів освіти України, які керували освітньою системою України із початку ХХ століття й до сьогодні
2. Особиста тісна співпраця із 16 міністрами освіти, починаючи із 1987 року… Бачив і знаю від них і про них чимало. Включаючи знання «внутрішньої кухні» прийняття освітніх рішень

P.S. 2. Між іншим, за роки Незалежності Міносвіти очолювали або професори, або політики, або «школярі», або управлінці… Чи не тому і маємов освіті те, що маємо?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.

Оригінал публікації

За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 17.07.2025