Пишу цей текст зі сльозами на очах. Не від розпачу, а від полегшення.
Від того, що справедливість усе ж буває. Від того, що боротьба не була даремною.
Це історія, яка сталася зі мною. І вона залишиться в мені надовго.
Усе почалося тієї страшної ночі з 9 на 10 червня. Тоді, коли більшість країни знову не спала через повітряну тривогу, вибухи, паніку.
У когось – це просто ще одна важка безсонна ніч, а в когось зранку важливий екзамен. У одного з моїх учнів саме того ранку було заплановане НМТ.
Він зібрався, хоча організм волав про відпочинок. Довелося навіть звернутися до сімейного лікаря, щоб бодай якось прийти до тями. Лікар зафіксував серйозний стресовий стан, тривожні симптоми.
Не усвідомлюючи своїх дій, хлопчина усе одно пішов на тест, бо для нього це був не просто екзамен. Це був шанс. Єдиний. Не через «зв’язки», не через гроші. А через старання і мрію.
Повернувся розбитим. Зателефонував мені. Його голос – це було щось таке …
Я не чув там ні злості, ні скарг. Лише порожнечу. Ту, яка буває, коли здається, що весь світ обвалився. Він втратив єдиний шанс…
Ми не стали чекати. Подали документи до регламентної комісії. Усі довідки, пояснення, обставини. Проте отримали формальну відмову.
В очах дитини знову з’явився біль і розпач. Знову поразка. Я заспокоїв хлопця, ми сіли і почали все заново. Спокійно, крок за кроком.
Я допоміг йому скласти апеляцію до Українського центру оцінювання. Ми все продумали, все обґрунтували і надіслали. Без зайвих очікувань, але з великою надією.
І знаєте, що сталося? Через кілька днів отримали відповідь. Прийняли! Нас почули, нас зрозуміли і допустили до додаткової сесії.
Я не стримував емоцій! Це була не просто перемога, це було повернення віри у людяність, у те, що система може бачити більше, ніж просто пункт інструкції, у те, що документи читають, а не просто перегортають.
Ця історія не про диво. Вона про кроки, про спробу зрозуміти. Про те, що навіть коли все складно – це ще не кінець.
Я не хотів про це писати. Думав, що залишу все в собі. Але знаю, що зараз таких історій багато, і кожна заслуговує бути почутою.
Не втрачайте віру. Навіть після «відмовлено». Бо іноді за одним «ні» стоять двері, до яких потрібно прикласти трохи більше зусиль, щоб відчинити.
Мій учень отримав свій другий шанс. І я вірю, що він використає його по максимуму. Бо ця перемога вже зробила його сильнішим.
Хочу подякувати тим, хто це зробив можливим – команді Українського центру оцінювання якості освіти та особисто Тетяні Вакуленко. Ви дали дитині не просто можливість пройти повторно тестування, ви повернули віру в справедливість!
А ще хочу, щоб про це говорили. Не лише про проблеми й помилки, а й про перемогу людяності над байдужістю.
Бо саме з таких історій і починається справжня освіта!
Автор: Дмитро Ламза, директор спеціалізованої школи № 210, м. Київ.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 24.06.2025