Україна має змінити підхід до питання своїх дітей, які перебувають за кордоном.
Довгий час основний фокус був на тому, як повернути їх додому. Але сьогодні реальність така, що далеко не всі родини ухвалять рішення про повернення найближчим часом.
Це не означає, що ми маємо їх втратити. Ми маємо зробити все, щоб ці діти знали, що вони українці, говорили українською, зберігали зв’язок із рідною культурою та мали можливість повернутися тоді, коли зможуть або захочуть.
Війна змусила сотні тисяч українських дітей навчатися за кордоном. Частина з них інтегрується у місцеві школи, частина продовжує навчання дистанційно в українських закладах освіти. Але ключове питання не в тому, де вони здобувають знання, а в тому, чи залишаються вони частиною українського культурного простору.
Ми вже бачимо тривожні сигнали: діти, які приходять до українських освітніх центрів у Польщі, просять говорити з ними польською чи російською, бо не знають або не звикли до української мови. Вони не чують її вдома, не використовують у повсякденному житті і, якщо нічого не змінити, через кілька років вони можуть перестати відчувати Україну своєю країною.
Держава зробила кілька важливих кроків для того, щоб зберегти освітній зв’язок цих дітей з Україною. Верховна Рада ухвалила рішення про автоматичне визнання оцінок з українознавчих предметів, отриманих у неформальних освітніх центрах, суботніх школах і на курсах. Це означає, що якщо дитина вивчає українську мову, літературу, історію чи географію за межами України, її знання будуть зараховані офіційно.
Крім того, українська мова отримала шанс стати другою іноземною у польських школах – але тільки в тих випадках, коли батьки самі ініціюють її викладання. А ще українські школярі, які здобувають середню освіту в Польщі, можуть складати матуру українською.
Але цих змін недостатньо. Вони дадуть ефект лише тоді, коли ними справді почнуть користуватися. А для цього необхідно вирішити три ключові питання.
Перше – це поширення інформації серед батьків. Далеко не всі знають, що вони можуть ініціювати викладання української мови у школах за кордоном. Багато хто просто не усвідомлює, наскільки важливим є збереження мовного середовища для дитини.
Друге – це підтримка неформальної української освіти. Дистанційне навчання в українських школах – це добре, але воно не забезпечує дітям живого спілкування українською. Цю функцію виконують українознавчі курси, суботні школи, освітні центри. Вони створюють простір, де діти можуть говорити українською, вивчати історію та культуру, і саме вони зараз потребують найбільшої підтримки.
Третє – це формування чіткої політики збереження ідентичності. Ми маємо припинити мислити виключно в категоріях повернення. Держава має створювати умови, за яких українські діти, навіть перебуваючи за кордоном, залишатимуться українцями. Для цього потрібно зробити освіту українською доступною, цікавою та потрібною, незалежно від того, де саме зараз живе дитина.
Якщо ми почнемо діяти вже сьогодні, то зможемо забезпечити дітям умови для збереження їхньої української ідентичності, незалежно від місця проживання. Це відповідальність як держави, так і українських громад за кордоном.
Лариса Жигун, голова освітнього кластеру «МрійДій» у Польщі.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 19.03.2025