Довгочит про науку…
Іноді доводиться рецензувати статті для наукових журналів з високим рейтингом. Статті в основному з питань релігії і політики, часто на тему сучасного стану церков і їхньої реакції на війну.
Нещодавно трапилася стаття про одну із протестантських конфесій. Сам текст написаний у характерному українському стилі, що особливо помітно у структурі, коли, крім вступу і висновків, йде цілісний текст під назвою «Основні результати дослідження». Найбільш глибинне, звичайно, у змісті статті.
По суті це десять сторінок сліз про те, як українські і російські «брати і сестри у Христі» посварилися через війну. На окремих сторінках автор настільки віддається емоціям, що аж мені хочеться плакати.
У підсумку автор без будь-якого обґрунтування пише приблизно таке: щоб знову настав мир між братами, нам потрібна чітка теологія. Тобто, іншими словами, мають бути якісь авторитетні дяді, які всім скажуть, як правильно, і це єдиний спосіб вирішення міжрелігійного конфлікту. Чому це має працювати, автор, схоже, не замислюється.
Найсумніше те, що в статті не використано жодної наукової книги або статті англійською мовою. Від слова – жодної. Уявлення про сучасні методи дослідження у автора, судячи з усього, наближаються до нуля.
Як рецензент, читаючи цей текст, я розумію, що мало що можу порадити автору. Для того, щоб він зміг хоч трохи наблизити свою статтю до західних академічних стандартів, йому треба присвятити не пів року часу і прочитати не одну книгу.
По суті, йому треба просто перенавчитися, навчитися заново, забувши всі ті підходи, яких його навчили в українському університеті. Хоча почати, мабуть, варто було б із уважного прочитання декількох статей з того журналу, у який він подав свій манускрипт.
Проблема у тому, що звичка читати такі журнали має прищеплюватися ще в студентські роки, але в наших університетах здебільшого такої практики немає. Це ставить всіх випускників, які пройшли українську «школу», у становище повної неспроможності швидко увійти в західний академічний дискурс.
Колись мене питали, скільки коштує опублікуватися в західному високорейтинговому журналі українському гуманітарію. Можу сказати, що найдорожчим у цьому процесі є не оплата за публікацію – це можна зробити безкоштовно.
Найбільш затратними є дві речі: доступ до якісної літератури за своєю темою і, звичайно, першоджерел, та час, щоб це все опрацювати. По суті – книги і час – це дві інвестиції, які треба зробити, щоб хоч щось розумне можна було сказати світовій науковій спільноті.
Взагалі читання книжок – це задача, яка дуже знецінюється в нашому динамічному світі. Коли ти читаєш, то начебто щось таке робиш для себе, для свого задоволення чи відпочинку. Це ніби й не робота, не те, що там викладати чи наради проводити, чи статті писати. Писати – це почесно, читати – ні. Тому наші люди пишуть. Пишуть у журнали, які не вважають навіть за потрібне читати. При цьому жодних шансів опублікуватися в дійсно хорошому журналі в них немає.
Взагалі якщо вам вдалося опублікувати статтю в журналі, який ви ніколи не читали, то це не тому що ви такий блискучий науковець, а тому що це поганий журнал.
Справа в тім, що для науковця читання наукової літератури – це і є його основна робота. Час на читання – це не щось для його особистого задоволення, це інвестиція в ті нові наукові ідеї, які цей науковець генерує для світу. Без читання таких ідей не буде, а буде лише некритичне переписування якихось текстів, що в принципі наші люди здебільшого і роблять.
Найскладніше те, що для підготовки хорошої статті потрібен доступ до якісної англомовної академічної літератури, якого в Україні здебільшого немає. Власне, не те, щоб цю проблему зовсім не можна було б вирішити, але часто рецензенти радять конкретні книжки, які не так легко знайти.
Наші бібліотеки в цьому сенсі дуже мало допомагають. Я пам’ятаю, як мені довелося спеціально їхати в інше місто, щоб взяти там книжку за своєю темою, тому що це було єдине місце в Україні, де вона була.
В американському університеті мене дуже вразило те, що там будь-яку книгу можна замовити в бібліотеці і отримати її за два тижні. Крім того, майже завжди можна купити рідкісні книги на букіністичних сайтах за редукованою ціною. Для однієї із своїх публікацій мені довелося купити декілька таких книг, що коштувало мені десь приблизно 30 євро.
Нехай мені скажуть, що треба простіше до цього всього ставитися, і буде тобі щастя. Напевне, мені все дається важко через мій максималістський характер. Для себе я розумію, що коли ти пишеш статтю для західного наукового журналу, треба мати уявлення, що такого нового і цікавого ти можеш сказати аудиторії цього журналу. Особливо з огляду на те, що і рецензенти, і аудиторія, радше за все, прочитали вже багато всього, і в тебе насправді не так багато шансів їх здивувати.
По суті, є лише дві речі, які можуть бути цікавими в цьому випадку: це або якісь нові факти (в т. ч. нові документи, першоджерела тощо) або нові закономірності (концептуальні узагальнення, нові теорії).
На сьогодні українці в основному цікаві тим, що вони можуть зібрати нові факти, тому що піднятися на рівень концептуальних узагальнень майже не під силу. Не кажу, що всім, але абсолютній більшості.
Звичайно, серед випускників наших університетів є люди, які публікуються у виданнях міжнародного рівня. У цікавій для мене сфері таких не багато. Більшість із них – випускники Могилянки, хоча є й інші. Проте навіть у дуже успішних це займає чимало років, перш ніж їм вдається вийти на дійсно серйозний рівень досліджень.
Насправді це доволі драматично, тому що іноді складається враження, що навчання в українському університеті взагалі не має сенсу. Це просто п’ять-шість років змарнованого життя, після яких треба вчитися і вчитися наново. Знову ж таки, я говорю про гуманітаристику.
Якщо поставити собі за мету якось вирішити це питання, то на національному рівні це ніяк не можливо. Навчити наших професорів і студентів регулярно читати англомовну наукову літературу, дати їм доступ до цієї літератури і допомогти їм виділити на це час – це не питання урядових чи міністерських реформ, це питання, яке можуть вирішити лише самі університети. Кожен сам для себе.
І тут от настає цей глибокий момент прозріння, коли запитуєш себе, наскільки спроможними вони є для цього, наскільки вони взагалі усвідомлюють таку необхідність.
Нещодавно довелося прочитати чергову статтю високоповажного представника ректорського корпусу з закликом до змін «ситуації в країні і вищій освіті». Стаття традиційно критикує політику МОН і його реформи, називає їх «руйнівними» і тому подібні речі. Не те, щоб щось нове, але найцікавіше – аргументація.
Автор починає з того, що його думки не є «якоюсь конспірологією», а «стали реальністю». Далі пише про те, як наші університети терплять приниження від чиновників, потім доходить до твердження, що «Сорос і ко» намагалися «тихою сапою освоїти багатства України», але «національна еліта» не дала їм це зробити.
Ефективним засобом для покращення ситуації в освіті автор вважає прийняття «державної програми соціально-економічного розвитку» і, звичайно ж, дати університетам більше грошей. Ну, і для реалізації цього всього автор пропонує залучити до роботи в профільному міністерстві «професіоналів зі зрячими очима». Такий от зміст, якщо стисло, з буквальними цитатами із тексту.
Направду, я не знаю, які мають бути проведені реформи, щоб ректор університету навчився не так кострубато формулювати свої думки і перестав послуговуватися аргументами позаминулого століття. Просто не думаю, що для цього можна ще щось зробити, крім того, що вже зроблено.
Після такого хочеться сказати лише одне.
Шановні ректори! Ваша проблема не в МОН і не в тому, що у вас не вистачає грошей, а в тому, що ті гроші, які у вас є, ви не фокусуєте у правильному напрямі. Скільки б відсотків ВВП ви не отримали на науку, розсовування їх по кишенях підрядників все одно нічого не дасть. Треба почати з малого – з того, що на сьогодні під силу – читати книжки.
Без читання немає науки, і немає навіть елементарного вміння грамотно висловлювати свої аргументи у всіх цих дискусіях – як наукових, так і політичних. Якщо ні ви самі, ні ваші викладачі не читають книжки (не російську макулатуру, а серйозну академічну літературу англійською мовою за профілем), ніякі програми, ніякі розмежування міністерств вам не допоможуть.
Мені шкода, що я не можу рекомендувати статтю українського автора до публікації в англомовному журналі першого квартилю. Не тому тільки, що мені шкода автора, але насамперед тому, що нам критично потрібна присутність наших авторів у таких журналах. Нам потрібен наш наратив – багато і всюди, але для його ефективного донесення критично важливі вміння формулювати аргументи зрозумілою для західного світу мовою так, щоб не виглядати примітивним і смішним.
Університет – це основне середовище, де формуються такі вміння. Якщо університети цього не роблять, то хто? Можливо, нам потрібні нові університети?
Автор: Олена Панич, незалежний експерт із питань освіти й освітньої політики.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 06.03.2025