Практично кожна дискусія на загальноосвітні теми неминуче закінчується риторичним «що робити?» І це при тому, що про оте «що робити?» вже сказано-пересказано.
Бо проблема не в тому невідомому «що робити?», а в тому, що те відоме ніхто не робить і, здається, – робити не збирається. І якщо армію освітянської та навколоосвітянської бюрократії зрозуміти можна, то як зрозуміти тих, на кому вся ця система освіти тримається і об кого всі, кому не ліньки, ноги витирають? Так що ж робити, перепитуєте? Та відомо що…
1. Потрібно розплющити очі, зняти рожеві окуляри і визнати той очевидний факт, що сучасна українська освіта перебуває в глибокій системній кризі, і що ця криза обумовлена не стільки відсутністю належного фінансування, скільки відсутністю бодай якоїсь системності в організації самої освіти.
2. Потрібно визнати, що джерелом цієї безсистемності є саме ті, хто і має забезпечувати цю системність, тобто всі ці міністерства освіт і наук, всі ці академії педагогічних і непедагогічних наук, всі ці інститути педагогік і якостей освіт, всі ці департаменти освіт, всі ці контори «роги і копита» які рецензують, контролюють та регламентують освітній процес.
3. Потрібно розробити чітку, зрозумілу, науково та економічно обґрунтовану систему заходів, реалізація яких призведе не до чергової заміни фасадної вивіски, яку ми назвемо черговою реформою освіти, а до створення якісно нової, цілісної, гармонічно збалансованої освітньої системи. Системи, у якій кожний предмет і наповнення кожного з цих предметів стане частиною цілісного організму, метою та результатом роботи якого є виховання інтелектуально, духовно та фізично розвинутої особистості. І цю систему заходів мають розробляти люди, які «знають і вміють». Люди, які розуміють, що кожен навчальний предмет має представляти собою цілісну систему знань, яка є невід’ємною складовою загальноосвітньої системи.
4. Потрібно, щоб ті навчальні програми, які мають забезпечити гармонічну цілісність системи освіти, писалися і затверджувалися не в розрізнених гуртках НАПНУ, у кожному з яких свої містечкові, зазвичай шкурні інтереси, а невеликим колективом незалежних, небайдужих, фахових людей, які розуміють загальну суть та мету освітнього процесу і роль кожного предмету в цьому процесі.
Люди, які розуміють, що математика заради математики – то ж ні про що. Що математика, а особливо математика шкільна – то лише той інструмент, який потрібно надати учню для успішного вивчення тієї ж фізики, хімії, інформатики, технічної механіки чи електротехніки. І що цей інструмент потрібно надати не коли попало, а коли треба. Люди, які розуміють, що ніякими інноваціями, інтенсифікаціями та комп’ютерізаціями неможливо замінити «паличковий» етап вивчення математики. Бо ті дітки, які це вивчення починають ще з дитячого садочку, повинні бачити і відчувати, що кожна цифра і кожний математичний знак мають певне фізичне наповнення. Ті дітки повинні наочно переконатися в тому, що 5 + 3 = ||||| + ||| = |||||||| = 8. І не тому, що так написано в підручнику чи висвітлено на табло калькулятора, а тому що, якщо до 5 паличок (горішків, каштанів, жолудів, тощо) додати 3 палички, то буде 8 паличок. Вони повинні бачити, відчувати і розуміти, що 5∙3 = ||||| + ||||| + ||||| = 15, і що 3∙5 = ||| + ||| + ||| + ||| + ||| = 15.
5. Потрібно щоб підручники під ці програми писали не ті, хто, називаючи себе професорами, докторами і академіками, у реальності є тими чиновниками, які і навчальні програми пишуть, і ці програми затверджують, і визначають, які підручники є правильними, а які неправильними, і свої власні, зазвичай підлеглими написані чи списані і, звісно ж, правильні підручники, мільйонними накладами видають та перевидають, і всі види матеріальних та нематеріальних зисків за це отримують. І питання не лише в очевидній корупційній та аморальній складовій такого стану речей, а у факті того, що ті академіки-чиновники зазвичай поняття не мають, про що і для кого вони пишуть. А якщо колись і мали, то давно забули.
6. Потрібно негайно припинити ту нікчемну «реформу» освіти, яку амбітно назвали «Нова українська школа» (НУШ). Бо та реформа немає нічого спільного з науковим підходом до організації навчального процесу. Немає нічого спільного з системністю і якістю знань. Немає нічого спільного з тим, що «дає учням не тільки знання, а й вміння застосовувати їх у житті». Потрібно провести ретельний, об’єктивний аналіз плачевних результатів цієї «реформи» і зробити відповідні висновки. А зробивши ті висновки, потрібно – читайте пункти 3; 4; 5.
7. Потрібно кардинально, щонайменше у десять разів, зменшити кількість освітньої та навколоосвітньої бюрократії. При цьому першим, вагомим та безумовно необхідним кроком на шляху дебюрократизації системи освіти, має стати рішуча відмова від «освітніх» послуг того анахронізму совдепії, який під назвою НАПНУ зберігся лише в дикунській росії та Україні. Бо маючи десятки підвідомчих інститутів, відділень та контор «роги і копита», маючи багатотисячні штати та багатомільярдні бюджети, цей монстр за десятки років нічого путнього, окрім хаосу та мильних бульбашок під назвою «освітня реформа», не створив і не створить.
Бо саме в структурах НАПНУ розробляються і освячуються всі ці нікчемні НУШ. Саме в структурах НАПНУ розробляються і освячуються ті недолугі навчальні програми, у відповідності з якими математика вивчається заради математики, фізика – заради фізики, історія – заради історії. Саме в структурах НАПНУ плодяться всі ці чиновники, які називають себе кандидатами, докторами, член-кореспондентами та академіками неіснуючих педагогічних наук. А очевидним доказом нікчемності цих чиновників та тих «наукових» звань, якими вони хизуються, є ті реформи, навчальні програми та підручники, які вони продукують.
8. Потрібно, щоб система освіти була організована таким чином, щоб стрижневими, базовими елементами цієї системи були вчитель і учень. Бо подобається комусь чи не подобається, а фактом є те, що будь-яка система освіти не має жодного сенсу без базових складових цієї системи – вчителя і учня. Бо подобається комусь чи не подобається, а в системі освіти все, що не вчитель і не учень, – то лише той обслуговуючий персонал, єдина функція і єдиний сенс існування якого – обслуговувати навчальний процес.
9. Потрібно кардинально змінити підходи до загальної організації середньої, передвищої та вищої освіти. Потрібно, щоб університет був університетом, коледж – коледжем, а професійно-технічне училище – професійно-технічним училищем. І щоб в цих навчальних закладах студенти вивчали не все що попало і не те, що комусь заманеться, а саме те, що дозволить їм стати відповідними спеціалістами.
Потрібно усвідомити, що обов’язковість середньої освіти не означає, що атестат про середню освіту, а відповідно, і квиток до вищої освіти мають отримувати поголовно всі, у тому числі і ті, хто за одинадцять років «навчання» до толку читати, писати, та додавати не навчився. Потрібно усвідомити, що доведена до крайнього зубожіння держава не може і не повинна забезпечувати всіх бажаючих, і зокрема тих, хто читати, писати і додавати не вміють, поголовно вищою освітою, а тим більше такою, яка лише за назвою є вищою.
10. Потрібно, щоб вчитель (викладач) перестав бути тією ганчіркою, об яку всі кому не ліньки ноги витирають. А для того той вчитель має стати особистістю, що поважає себе та інших. І тією особистістю він має ставати не за розпорядженням вищого керівництва, а за фактом наявності гідності та професіоналізму. Потрібно, щоб учитель не колекціонуванням отих бутафорських, зазвичай нікчемних сертифікатів займався, а реальною самоосвітою і реальним самовдосконаленням. А ще потрібно, щоб освітянський загал був не натовпом тих байдужих, які здатні хіба що на кухонне ремствування з приводу низьких зарплат, а спільнотою особистостей, об’єднаних спільними інтересами, спільними цілями і цінностями та здатних відстоювати ці інтереси, цілі і цінності.
Утім, усі ці програми, реформи та системи заходів можуть стати реальністю лише в тому випадку, якщо ми дійсно хочемо змін на краще і готові до цих змін. Якщо ж ні, то давайте й надалі наявну паперову метушню називати черговою реформою освіти. Давайте й надалі не визнавати факту існування сили інерції. Давайте й надалі математику вивчати заради математики, фізику заради фізики, а історію заради історії. Давайте й надалі ту макулатуру, яка представляє собою суміш без зв’язних фраз, цитат, формул, малюнків-рисунків, графіків та іншої бутафорії, називати підручниками з фізики. Давайте й надалі мордувати шестирічних дітей «вивченням» восьми навчальних предметів, у тому числі іноземної мови. Давайте і надалі з дулею в кишені бути тихіше води і нижче трави.
Автор: Андрій Карбівничий, викладач фізики й астрономії Самарського металургійного коледжу Українського державного університету науки і технологій.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 28.02.2025