Час від часу мені доводиться читати про цілковитий занепад науки та освіти в Україні. От буквально вчора знову прочитав у Тимофія Милованова про те, що українська наука та освіта вмерли. Як ви знаєте, я сам працюю в цій галузі вже понад 35 років і не планую зупинятися. Тому, перефразовуючи відомого письменника, хочу заявити: чутки про смерть української науки та освіти – це сильне перебільшення.
Навіть під час війни в Україну приїздять студенти з інших країн. Випускники наших університетів мають настільки добру освіту, що можуть продовжувати своє навчання та наукову кар’єру за кордоном – і успішно роблять це.
І навколо себе, тут в Україні, я бачу неймовірних людей, які в надзвичайних умовах продовжують досліджувати природу й суспільство та роблять справжні відкриття, що отримують визнання у світі
Наведу лише кілька прикладів. Українські науковці запропонували методи пошуку ефективної, безпечної та дешевої протиотрути в разі зміїних укусів. Дослідження отримало міжнародне визнання.
Наші дослідники знаходяться на передньому краї вивчення майже невідомого світу грибів, їхні відкриття визнані, цитуються сотнями інших дослідників зі всього світу.
Українські фахівці з кажанів рятували цих тварин під час повномасштабного вторгнення, а тепер беруть участь у міжнародних експедиціях разом із своїми колегами зі Смітсонівського інституту тропічних досліджень, вивчають поведінку кажанів у Центральній Америці.
Найпрестижніший науковий журнал «Science» написав, як наполегливо працюють харківські науковці під час війни.
Про українську науку пишуть, її показують, про неї відомо! Відомо нашим міжнародним колегам, адже вони нас цитують у своїх наукових працях. Відомо закордонним грантодавцям, адже українські вчені беруть участь у їхніх конкурсах та отримують від них фінансування для своїх наукових проєктів.
Але не відомо нашому громадянському суспільству, політикам та посадовцям, відповідальним за розвиток науки й освіти у нас, в Україні. Чому так?
Наука в нас стає темою для суспільної дискусії зазвичай лише тоді, коли стається черговий скандал. Когось знову спіймали на плагіаті, хтось розкрав всі гроші, віддав землю під забудову чи ще в якийсь негідний спосіб скористався своєю посадою.
Безперечно, це серйозні проблеми і про них треба говорити – тут я абсолютно згоден з Тимофієм. Корупція руйнує академічну спільноту і лишає освіту та науку без необхідних ресурсів. А плагіат і фальсифікація результатів досліджень взагалі суперечать головним цілям освіти та науки – навчанню та продукуванню нового знання.
Але як боротися з цими явищами? Це непросте і цікаве питання. Розглянемо підхід Тимофія.
Якщо я правильно розумію, Тимофій вважає, що все виправить невидима рука ринку: щойно державним та приватним університетам доведеться конкурувати між собою за ті (невеликі) ресурси, які держава виділяє на науку й освіту, всі заклади вищої освіти очистяться від плагіату, неефективного управління та корупції. Держава виступатиме в такому разі як замовник, покупець на ринку, надаючи освітні гранти або держзамовлення, а університети пропонуватимуть свої, так би мовити, науково-освітні послуги.
Є покупець, є продавці, буде ринок – що ж тут може піти не так? Почнемо з покупця, тобто з держави, а в нашому випадку – з Міністерства освіти і науки. Це не зовсім типовий замовник послуг.
Саме Міністерство не користується тими послугами, які замовляє. Воно не споживає наукові статті й дисертації, не наймає всіх тих спеціалістів, на освіту яких видає держзамовлення, тому не може оцінити їхню якість з огляду на користь для себе і безпосереднє задоволення якоїсь своєї потреби. Міністерству та іншим органам доводиться створювати формальні критерії для оцінки якості освітньої та наукової роботи.
Суто ринкові відносини вкупі з такою формою попиту з боку держави аж ніяк не спонукають заклади вищої освіти продукувати справді якісну науку й освіту. Усім відомо, що, окрім простого плагіату, існує ціла індустрія (міжнародна!) написання дипломів та дисертацій на замовлення, фейкових конференцій і «хижацьких журналів», які відповідають усім необхідним формальним критеріям для здобуття того чи іншого кваліфікаційного рівня. Власне, це і є відповідь ринку на реальний попит. Але ж це не наука.
І тут немає значення, приватний університет чи державний, український чи якийсь інший. Різні форми академічної недоброчесності, до яких належить і плагіат, існують всюди. Навіть немає значення, чи є держава єдиним замовником «науково-освітніх послуг», адже якщо з цього ринку прибрати державу і залишити самих тільки приватних замовників, то фундаментальної науки в нас взагалі не буде, бо хто ж її тоді замовлятиме?
Проблема в самій моделі функціонування науки й освіти як ринку.
Науковці – це не просто окремі надавачі науково-освітніх послуг, які мають на меті отримання прибутку, орієнтуються на попит із боку зовнішніх замовників і конкурують один з одним на ринку. Ні.
Науковці співпрацюють між собою. Ми не продаємо результати своїх досліджень, а безплатно надаємо до них доступ іншим науковцям, тобто своїм же конкурентам з погляду ринку. Шукаючи собі тему для дослідження, пишучи статтю, науковець орієнтується насамперед на те, чого від нього очікують колеги, а не міністерство чи хтось ще.
Отже, наука – це не ринок, а щось принципово інше. Тому якість науки, а з нею й освіти, не може забезпечуватися маркетизацією. Ба більше, саме маркетизація науки й освіти призводить до агресивної та просто нищівної боротьби за долю на ринку, з якою нещодавно зіткнувся сам Тимофій.
Науковці – це передусім спільнота. Ми об’єднані спільною метою здобуття знання. Тільки як спільнота, науковці можуть продукувати знання, робити відкриття і прориви. І тільки наукова спільнота може оцінити якість роботи науковця, приймати або відхиляти його результати. Ані міністерство, ані інші позанаукові замовники не здатні на це, бо для цього їм самим треба було б стати науковцями.
Зрештою, у науковій спільноті існує інститут репутації: ніхто не хоче співпрацювати з плагіаторами й фальсифікаторами, бо вони ніяк не допомагають здобувати знання.
Тому єдине, що може забезпечити якість науки й освіти в Україні – це нормальне функціонування наукової спільноти, її підтримка і розвиток. Незабаром напишу про те, як я це бачу.
Автор: Сергій Утєвський, професор кафедри зоології та екології тварин Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 17.12.2024