Близько року тому я написав лонґрід у двох частинах про скандал навколо російського серіалу «Слово пацана»: «Слово пацана» і методи контрпропаганди» та «Слово пацана» і пісенька про дупу». Ідея цих дописів дуже проста: забороніть підлітку щось робити – він ще більше запалає інтересом до забороненого об'єкту і знайде десятки способів порушити заборони та задовольнити цей інтерес.
Про міністра освіти О. Лісового я теж писав багато (колись одного разу навіть зімпровізував промову від його імені), але якось поступово припинив писати. Але ось він подав черговий привід: МОН підтримало законопроєкт, за яким у школі на перервах зобов'язуватимуть розмовляти лише державною мовою.
«Перерва – це теж освітній процес, і там має бути державна мова», – каже мовний омбудсмен Т.Кремінь; дивно, чому за цей «освітній процес» не нараховуються додаткові кошти вчителям і чому тривалість перерв не впливає на їх навантаження?
Але я не про це. Мені цікаво, якщо «вредна учілка», яка й так щодня дратує пересічного підлітка-школяра своїми вимогами, почне пильно слідкувати за тим, якою мовою він з друзями спілкується на перерві, а також почне погрожувати йому дисциплінарним стягненням (двійкою за поведінку? викликом батьків у школу? показовим шмаганням різками?) – наскільки швидко цей підліток упреться рогом на зло всім преподам та їх заборонам?
Наскільки швидко він почне чинити щось у спосіб, протилежний до такого, який йому нав'язують? Який статус у його свідомості здобуде демонізована і богомєрзька російська мова?
А який статус для нього тоді матиме українська мова, насаджувана у спосіб бюрократичного примусу, і чи сильно він любитиме українську мову, за невикористання якої йому світитиме покарання або ж щонайменше догана?
Зараз війна, і триває її чи не найнебезпечніша фаза, попереду невизначеність, яка може втілитись у неприємні для нас варіанти. Найкраще, що може робити влада в такій ситуації, – це сприяти зміцненню соціуму, його «зшиванню», зменшенню напруги між його частинами та зрощенню єдності: ми всі свої, ми разом попри відмінності між нами, «together we stand, divided we fall» (як у пінкфлойдівському «Hey You»).
Натомість наша влада чинить протилежно і сприяє тому, аби в нашому житті було більше заборон і менше заохочень, аби напруга в соціумі зростала, аби відмінності породжували суперечності, аби суперечності загострювались, аби стресу від такого загострення було дедалі більше і аби все протікало так, як заповідав Венедікт Єрофєєв: «Всё на свете должно происходить медленно и неправильно, чтобы не сумел загордиться человек, чтобы человек был грустен и растерян».
А ще – щоб постійно кипіли емоції, і щоб у їх кипінні ми втрачали контроль за причинно-наслідковими зв'язками, бачили тільки крайнощі та не розрізняли півтонів, змішували «що» та «як» і загальне та окреме, а також плутали ціле із його частиною.
Бо рішеннями на кшталт заборони російської мови під час шкільних перерв увагу нашого соціуму відволікають від справді кричущих проблем: від жахливих корупційних кейсів, від повільного, проте стабільного просування ворожих військ на сході та від втрат все нових і нових міст, від перспектив зимових блекаутів, від демографічної прірви і від загальної невизначеності майбутнього etc.
І ще здається, що наша влада робить все від неї залежне, аби Україна дедалі більше була схожою на пропагандистський запарєбріковий комікс про злих бЕндерівців, які влаштовують гоніння на російськомовних – і в такий спосіб вона дає влучний самовбивчий пас нашому ворогу.
Автор: Олексій Войтенко, композитор, музикознавець, кандидат мистецтвознавства, викладач кафедри гуманітарних та музично-інноваційних дисциплін КМАМ ім. Глієра.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 23.10.2024