Система вищої освіти переживає епоху скандалів. Нагадаємо лише найгучніші з них.
Найбільш резонансна категорія – недолугі спроби невмотивованого «об’єднання» університетів. У результаті цих оборудок певні заклади вищої освіти, за задумом «агентів змін», мають отримати додаткове майно (у тому числі грантові проєкти, дороге обладнання, будівлі, земельні ділянки), а інші – просто зникнути.
Найвідоміший кейс – спроба «примусового приєднання» Таврійського національного університету ім. Вернадського до маленького київського університету.
Жодних притомних аргументів на обґрунтування такого рішення керівництву закладу, науково-педагогічному колективу та громадськості представлено не було. Розрахунків – тим більше. Суть питання зводилася до того, що маленький університет мав отримати кілька будівель та кілька земельних ділянок у центрі столиці.
Профільний заступник міністра оголосив, що Таврійський національний університет ім. Вернадського начебто «втратив зв’язок» з Кримом, начебто у нього немає жодного майна, яке залишилося на півострові. Але ця інформація, скажімо так, не в повній мірі відображала реальну дійсність, про що представники науково-педагогічного колективу чітко, з документами в руках, розказали журналістам.
Автор цих рядків зумисно не буде згадувати про політичний підтекст ліквідації Таврійського національного університету ім. Вернадського, оскільки ця «сторона медалі» вже чудово висвітлена у засобах масової інформації.
Утім, нічого дивного немає, якщо врахувати, що профільний заступник міністра вже багато років отримує зарплату у тому ж маленькому університеті, на користь якого планувалася оборудка.
Скандал набув таких обертів, що для його владнання довелося долучитися віце-прем’єр-міністру Ірині Верещук. До речі, Ірині Андріївні вдалося доволі швидко розібратися в ситуації, знайти компромісні збалансовані аргументи і ухвалити виважене державницьке рішення.
Можемо також згадати наміри приєднати Харківський національний педагогічний університет ім. Сковороди до Харківського національного університету ім. Каразіна. Не було жодних зустрічей з викладачами, студентами, профспілками. Комунікаційні конвульсії обмежилися лише пустопорожньою балаканиною про «підвищення якості освіти».
Деякі дописувачі слушно зауважили, що де-факто це рішення націлене не на збереження та розвиток потенціалу педагогічної освіти та педагогічної науки, а навпаки – на його звуження. Не хочеться в це вірити, але з такими підходами дефіцит учительських кадрів не буде подолано ще багато-багато років...
І нарешті – анонсування приєднання Поліського національного університету до Житомирського державного університету імені Івана Франка. Пікантність ситуації полягає у тому, що університет з формально найвищим статусом (про що свідчить слово «національний» у його назві, як це визначено відповідно до Указу Президента України від 27 серпня 2008 року № 769/2008), хочуть приєднати до університету, який такого статусу не має.
Інша пікантність полягає у тому, що за кілька місяців до скандальних анонсів заступник міністра Михайло Винницький під час робочого візиту до Житомирської області запевнив, що «наразі реорганізації закладів вищої освіти в області не планується».
Формально кажучи, заступник міністра не збрехав, оскільки вербальна обіцянка акцентувала увагу на слові «наразі». Але минув час, і відповідно «наразі» вже також минуло.
На жаль, роз’яснювальну роботу щодо «об’єднань» не можна визнати ефективною. У лютому заступник міністра освіти і науки України Михайло Винницький зробив допис «Урядова реформа спрямована на створення мережі потужних вишів». В оприлюдненому тексті, на мою думку, міститься кілька відверто дискусійних тверджень.
Заступник міністра написав про «два головні критерії, що мають впливати на укрупнення закладів».
Перший – «відповідність кількості населення міста чи області... У містах, де мешкає від 100 до 350 тисяч громадян, варто утримувати не більше двох ЗВО (наприклад, Полтава, Тернопіль, Івано-Франківськ, Чернігів, Луцьк, Житомир, Суми)...».
Другий – «у ЗВО (крім містоутворюючих і спеціалізованих академій) має бути не менше 5 тисяч студентів денної форми навчання».
Жодних розрахунків, за традицією, представлено не було. Звідки взялися цифри 5 тисяч, 100 тисяч, 350 тисяч – незрозуміло.
Чому вважається, що університет, у якому навчається 5005 студентів, – слід зберегти, а якщо навчається лише 4995 студентів – то такий заклад треба стерти з освітньої мапи України?
Кидається в очі, що геть зовсім не згадано традиційні критерії: рівень працевлаштування випускників, обсяг отриманого доходу від виконання наукових та інноваційних проєктів, наукова активність студентів, їхня успішність під час здачі державних та кваліфікаційних іспитів, кількість переможців олімпіад та міжнародних спортивних змагань тощо.
Не згадано також про «економічну достатність» закладу, його спроможність самостійно акумулювати доходи на своє функціонування. Тобто реальні здобутки закладу, судячи з оприлюдненого тексту, до уваги взагалі не беруться...
«Банкрутство державних закладів освіти – це сценарій, якого Міністерство освіти і науки України не сміє допустити», – написав Михайло Винницький. Дивне речення, якщо врахувати, що заклади вищої освіти не є комерційними підприємствами, а отже, їхньою метою не може бути отримання прибутку.
Читаємо далі: «...нашим закладам доведеться конкурувати із західними вишами вже по-справжньому. А витримати таку конкуренцію зможуть лише великі та потужні ЗВО, які надають сучасну якісну освіту».
Вказана теза виглядає дещо наївною, оскільки українські університети вже давно є повноправними суб’єктами європейського простору вищої освіти, беруть на навчання громадян із багатьох країн світу, представлені у світових рейтингах, виграють міжнародні гранти, успішно проходять акредитацію в європейських агентствах. Треба дуже постаратися, аби цього не помічати...
«Хотілося б думати, що у нашій сфері достатньо багато відповідальних людей, які спроможні приймати дорослі рішення» – цією фразою заступник міністра завершив свій допис. Маніпуляція аж занадто проста: якщо Ви зі мною згодні – Ви доросла людина, якщо не згодні – Ви не доросла людина.
Найголовніше, на що слід звернути увагу – у заголовку наведено слова «урядова реформа», але у тексті геть зовсім не згадано – ким «реформа» розроблена, які результати її громадського обговорення, якими відомствами погоджена, яким документом схвалена, де її можна прочитати.
З формальної точки зору, жодної «урядової реформи», спрямованої на ліквідацію закладів вищої освіти – принаймні, у вигляду нормативно-правового документу – не існує. Натомість немає дефіциту нескінченним «баченням», «дизайнуванням», «експертуванням», забаганкам та фантазіям.
Доволі дивна ситуація склалася навколо «роз’єднання» Національного авіаційного університету. Якщо виходити з тексту розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2023 р. № 921-р, уряд погодився з пропозицією Міністерства освіти і науки щодо реорганізації Національного авіаційного університету (код згідно з ЄДРПОУ 01132330) шляхом поділу його на державний університет «Київський авіаційний інститут» та Українську державну льотну академію з віднесенням їх до сфери управління Міністерства освіти і науки (пункт 1).
Міністерству освіти і науки доручено здійснити в установленому порядку заходи, пов’язані з реорганізацією Національного авіаційного університету (пункт 4).
У день виходу розпорядження не було браку у гаслах і переможних фанфарах. Пересічному читачу могло здатися, що усі освітні проблеми вже вирішено.
Утім, з дня ухвалення розпорядження минуло вже понад п’ять місяців. Ну і що далі? Автору цих рядків не вдалося знайти ані сайту державного університету «Київський авіаційний інститут», ані сайту Української державної льотної академії. Виходить, наразі вказаних закладів вищої освіти не існує?
Натомість функціонує сайт Національного авіаційного університету. На ньому регулярно оприлюднюються різноманітні новини (по кілька на день). Отже, університет працює у «старому форматі»?
На сайті «осучасненого» НАУ я не знайшов веб-сторінку про керівництво (ректора, проректорів) університету. На веб-сторінці Вченої ради наведено інформацію про вченого секретаря, але не наведено інформації про голову Вченої ради та його заступника. З цього можна зробити припущення, що цей ключовий колегіальний орган закладу вищої освіти працює, скажімо так, в умовах обмеженої інституційної спроможності.
На веб-сторінці «Вступ-2024» наведено лише адресу університету, номери телефонів та гугл-карту, але немає жодної актуальної інформації про особливості вступу або навчання, а також пільги для окремих категорій абітурієнтів.
У 2023 році Національний авіаційний університет за підсумками вступної кампанії посів високе 5-те місце за показником кількості поданих абітурієнтами заяв. Хочеться вірити, що у поточному році буде не гірше.
Очікую, що після цих роздумів у соціальних мережах з новою силою активізуються диванні експерти з невмирущим словоблудом про «посіпак Табачника». Все це дуже забавно, але було б цікаво подивитися на список новітнього наукового, освітнього і лабораторного обладнання, яке з’явилося в Національному авіаційному університеті протягом останніх п’яти місяців.
Інша категорія скандалів – щодо нормативно-правового регулювання розвитку вищої освіти.
Протягом останніх місяців у інформаційний простір було запущено доволі багато новин, у яких повідомлялося про ініціативи у сфері вищої освіти. Окремі з ініціатив навіть закріплені у законопроєктах...
Серед найбільш оригінальних: скасування заочної освіти; запуск освітніх грантів і освітніх кредитів; значне обмеження державного замовлення; запровадження «відпрацювання» для студентів-бюджетників; надання контрактникам, які здобувають базову вищу освіту, права вибору терміну навчання – від 3 до 6 років. Та багато-багато інших.
При цьому «агенти змін» зазвичай посилаються на абстрактний та неконкретний «європейський досвід». Розумні люди, одначе, вже давно помітили, що під словосполученням «європейський досвід» нерідко прикривається усіляка маячня.
Ідеологи «епохальних реформ» показово замовчують, що кожна європейська країна має свою унікальну систему освіти, яка ґрунтується на національних традиціях. Немає єдиного європейського законодавства у сфері вищої освіти, кожна країна ЄС має свої правила.
Є припущення, що «анонсовані законопроєкти» попередньо не обговорювалися і тим більше не погоджувалися з депутатами профільного парламентського комітету. Про це свідчать запеклі дискусії, які ведуться під час засідань в комітеті.
Ну і нарешті, доцільно згадати про скандал щодо умов вступу до мистецьких закладів вищої освіти.
Нагадаємо, що Рада ректорів мистецьких закладів освіти України кілька разів зверталася до високих посадових осіб з проханням провести хоча б одну робочу зустріч. Предмет розмови – продовження практики проведення творчого конкурсу як єдиного випробування для вступників, які мають талант і бажають навчатися на так званих «творчих» спеціальностях.
Одначе, не дивлячись на нетривіальні зусилля, у такій зустрічі де-факто було відмовлено.
Вдумайтеся: керівники закладів вищої освіти добиваються не якогось рішення на свою користь, не збільшення фінансування і навіть не збільшення зарплати для освітян, а лише... звичайної робочої зустрічі з публічними особами.
На превеликий жаль, скандали у вищій освіті стали регулярними. І немає жодних підстав сподіватися, що найближчим часом щось зміниться на краще. Адже у деяких високих управлінців відсутня правдива повага до праці тих, хто викладає або займається іншими видами освітянської роботи.
Не дивлячись на наявність красивої презентації про комунікаційну політику (з кольоровими картинками!), насправді комунікаційна діяльність з питань формування політики у сфері вищої освіти є переважно недолугою. Цю тезу ми розвинемо в одному з наступних матеріалів.
Робити фасилітації, вправно вимовляти слово «дизайнування», розповідати про «візії», планувати «об’єднання» на користь роботодавця, роздавати емоційні інтерв’ю без посилань на докази, писати образливі коментарі у соціальних мережах – всього цього занадто мало, аби побудувати міцну систему вищої освіти.
P. S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021-2023), доктор економічних наук, професор.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 25.03.2024