О. Костюк: найвищу окупність мають інвестиції в дошкілля

Система дошкільної освіти постраждала більше за інших – за початкову, середню, вищу

О. Костюк: найвищу окупність мають інвестиції в дошкілля

Автор: Олександр Костюкд. е. н., доктор управління бізнесом (DBA), професор, головний редактор міжнародного наукового журналу «Корпоративна власність та контроль».

«Один долар, вкладений в освіту, створює суспільних благ на 12,9 доларів при досягненні людиною 40 річного віку». Це найбільш привабливий для інвестування рівень освіти. Вгадаймо, про що йде мова. Початкова, середня, вища освіта?

Ні. Це дошкільна освіта. Про це свідчить один з найперших дослідних проектів вивчення ефективності освіти – проект Перрі, який відбувся у США ще в 1962–1967 роках, а результати якого є актуальними і зараз.

Дослідження Перрі для дошкільних навчальних закладів було відзначено його «великим впливом на рівень освіти, доходи, злочинну діяльність та інші важливі життєві результати, які зберігаються і в дорослому віці».

Як тут не згадати Джеймса Хекмана, Нобелевського лауреата з економіки: «Інвестиції у дітей повертаються у вигляді зростання продуктивності праці, доходу, інвестицій домогосподарств…». А якщо інвестицій немає, або їх замало, то…

Усе ж, якими показниками виміряти ефективність інвестицій в освіту? Це важливо знати, бо безкоштовної освіти не існує, навіть якщо її фінансує держава, а без інвестицій у людський капітал освіта розвиватися на спроможна.

Перший – «private rate of return to investments in education», тобто «особиста дохідність від освіти», вимірюється, як правило, приростом отриманого доходу, наприклад, зарплати, відкорегованого відповідними витратами на отримання освіти у порівнянні із співставними цифрами щодо попереднього, нижчого рівня освіти (наприклад, вищої у порівнянні з середньою).

Тобто, це свого роду додана дохідність як результат отримання освіти більш високого рівня. За даними Світового банку, особиста дохідність від вищої освіти у світі складає 19%, середньої освіти – 17%, початкової шкільної освіти – 26,6%. Чим вище цей показник, тим більше мотивації для навчання на відповідному рівні освіти має здобувач.

Другий – «public rate of return to investments in education», тобто публічна дохідність від вищої освіти, вимірюється аналогічно попередньому, але з тією різницею, що замість особистого доходу у вигляді заробітної плати, використовуються сплачені прямі та непрямі податки. Публічна дохідність вищої освіти складає у світі 10,8%, середньої освіти – 13,1%, і початкової шкільної освіти – 18,9%.

Третій – продуктивність праці в економіці. Цікаво, що країни-лідери за показниками особистої та публічної дохідності можуть і не бути лідерами щодо продуктивності праці. Це стосується, наприклад, країн Східної Європи. Пояснення цьому є: країни-лідери за продуктивністю праці, тобто країни Західної Європи, додають до якісного освітнього продукту, тобто випускника університету, ще два важливих інгредієнти. Перший – високий рівень інвестицій у людський капітал на ринку праці. Другий – високий рівень технологій виробництва товарів та послуг, де кваліфікований працівник дає високу продуктивність праці. Поки це не всім під силу.

А що у нас? Показник «особиста дохідність від вищої освіти» у першій декаді 2000-х рр. складав ….4,5%. У порівнянні з країнами-сусідами, а саме Чехією (27%), Польщею (22%), Угорщиною (17%) це занадто мало. Принаймні, було замало.

Так, у деяких розвинутих країнах світу показник співставний з нашим (близько 5% у Данії та Швеції), але розмір заробітної плати випускника значно вищі, ніж в Україні. Згідно з даними робочого документу Світового банку, за цим показником ми співставні з такими країнами, як Зімбабве (5,1%), поступаємося Замбії (19,2%), Сомалі (33,2%), Ліберії (17%).

А продуктивність праці? Україна – 18,9 тис. доларів США на рік. У розвинутих країн світу показник продуктивності вищий у 4–6 раз.

Зрозумілими стають дві тенденції.

Перша – міграція наших дітей, випускників середніх шкіл України з метою навчання в університетах Польщі і подальшого працевлаштування за кордоном. Показник 22% там проти 4,5% у нас, продуктивність праці в Польщі складає 66 тисяч доларів США на рік, тобто економіка майже у 4 раз більш продуктивна, ніж наша. Країна, де вища доходність від вищої освіти та більш продуктивна економіка – порівняно краще місце для отримання вищої освіти та подальшого працевлаштування.

Друга тенденція – навчання іноземних студентів в Україні. Наприклад, в Індії показник вище, ніж у нас – 10,8%, але вища освіта менш доступна. Показник продуктивності в економіці Індії також вищий – 21,1 тис. дол. проти 18,9 тис. дол. США у нас. Тому зовсім логічним виглядає отримання диплома про вищу освіту громадянами Індії в Україні і повернення додому для працевлаштування.

Повернемося до дошкільної освіти, яка варта окремої уваги. 30 років ми методично знищували мережу закладів дошкільної освіти, щоб заповнити цю матеріальну базу офісами фірм, що є свідченням невігластва державного управління та просто неподобством. Тобто, на базі закладів дошкільної освіти ми сформували мережу кваліфікаційних ям, заповнюючи їх випускниками вищих навчальних закладів! Вірогідно, що саме система дошкільної освіти постраждала більше за інших – за початкову, середню, вищу.

У 1990 році в Україні нараховувалося 24,5 тис. закладів дошкільної освіти. Станом на 2020 р. їх кількість зменшилася майже на 40% – до 15,3 тис. Бажаючі знайти виправдання частково його знайдуть – демографічна криза в Україні.

Але як тоді пояснити зовсім протилежну тенденцію щодо закладів вищої освіти (маються на увазі університети, академії, інститути), кількість яких з 1990 до 2020 рр. зросла майже удвічі – з 149 до 281?

Отже, головною тенденцією інституційного розвитку системи освіти України протягом останніх 30 років було значне скорочення кількості закладів дошкільної освіти за одночасного значного зростання кількості закладів вищої освіти. Тобто у нас 30 років руйнувався базис, фундамент системи освіти, але зростала кількісно його надбудова! Звісно, що така освітня «конструкція» не може бути надійною, тобто якісною, і відповідну оцінку цьому вже не один рік дає ринок праці країни та масштабна міграція наших громадян за кордон.

База навичок людини, як то критичне мислення, комунікаційні навички, навички вирішення проблем, які є основними, що вимагають роботодавці у випускників закладів вищої освіти, закладається ще у дошкільному віці. Тому ми не маємо дивуватися значному кваліфікаційному розриву (різниці в очікуваннях роботодавців щодо навичок випускника та фактичним станом навичок останнього) у 30%, що погано позначається як на перспективах працевлаштування випускників, так і на продуктивності праці.

Найбільш проблемними навичками є: здатність вирішувати проблеми (розрив з очікуваннями роботодавців (29%); комунікаційні навички (24%); адаптивність (20%); лідерство (19%). Результат розбалансованості системи освіти за її рівнями нам добре відомий – кваліфікаційна яма (45–50%), інфляція дипломів про вищу освіту (34%) та висока частка осіб з вищою освітою серед безробітних (47%).

Як можна пояснити той факт, що зараз кількість першокурсників закладів вищої освіти перевищує кількість випускників середніх шкіл (за даними 2017 року – на 20%), при цьому у 1990 році ситуація була зовсім іншою: кількість випускників шкіл перевищувала кількість першокурсників більш ніж удвічі?

Частка дітей, охоплених дошкільною освітою (закладами дошкільної освіти) в Україні складає 58% (2020 рік). При цьому показник охоплення вищою освітою населення України вікової групи 20–34 роки складає також 58%.

У багатьох країнах світу більш доступною є освіта для наймолодших їх громадян, тобто дошкільна, початкова та середня шкільна освіта, яка має першочергове право претендувати на статус «масової», тобто «суспільного блага». Тому 58% як для дошкільної, так і вищої освіти – це абсолютно неприйнятно. Здається, у нас за 30 років все стало з ніг на голову: те, що має бути масовим, стало елітарним, недоступним (дошкільна освіта), а те, що має претендувати на статус елітарного, високо селективного, має ознаки масового (вища освіта).

Не потрібно поспішати з критикою вищезазначеної тези, бо саме це і є однією з головних причин недофінансування вищої освіти державою (у розрахунку на одного студента) та низької якості освітнього продукту – випускника. І не потрібно забувати, інвестиції у яку освіту мають найвищу окупність – дошкільну.

P.S. Якщо ключовим завданням держави щодо розвитку дошкільної освіти мають бути масштабні інвестиції у розбудову інфраструктури системи закладів дошкільної освіти, то система вищої освіти потребує іншого – збільшення фінансування у розрахунку на одного студента, бо показник у 63 тис. грн. (бюджетне місце) є недостанім для виробництва освітнього продукту високої якості.

Якщо для цього державі потрібно оптимізувати мережу закладів вищої освіти, наприклад, шляхом їх об’єднання, то МОН України має чітко заявити про свої очікування щодо змін обсягу фінансування у розрахунку на одного студента на роки вперед, щоб знайти у суспільства підтримку процесу оптимізації закладів вищої освіти, попередньо визначивши частку дослідницької складової у діяльності кожного окремого закладу, бо такі заклади вищої освіти мають зберегти свою інституційну ідентичність беззаперечно. Щодо професійно-технічної освіти, то вона має вийти із багаторічного забуття, тобто держава, у першу чергу, має інвестувати у суспільну промоцію професійно-технічної освіти.

А як же якість освіти? Якісна освіта можлива лише за умови високого соціального статусу професії учителя. Це стосується як дошкільної, шкільної, так і професійно-технічної та вищої освіти, тобто і академічної професії також. Наразі за багатьма ознаками статус академічної професії, як в цілому і професії учителя у нас в країні протягом багатьох років методично заганявся владою під «соціальний плінтус». Тому відновлення статусу академічної професії (професії учителя) є основною передумовою розвитку системи освіти в Україні, що варто окремої теми.

Освіта.ua
11.01.2022

Популярні блоги
Олег Фасоля: на скільки ж зросла зарплата вчителя? Держава не може забезпечити рівень зарплати, який має відповідати статусу педагога в суспільстві
О. Костюк: Польщі потрібні таланти, а Україні – ні? Система вищої освіти України приречена продукувати масовий освітній продукт, а не унікальний
І. Лікарчук: вчитися мають ті, хто хоче здобути освіту Повна загальна середня освіта повинна бути не обов’язковою, а загальнодоступною
Д. Ламза: ніхто не хоче йти в освіту або школа без учителів Від Кабінету Міністрів немає жодних дій щодо підвищення значимості професії вчителя
Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Скептик
Якась не зовсім обґрунтована стаття, де думки автора видаються за істину. Реальність, хоч вона завжди є суб’єктивною, суттєво відрізняється від висновків автора, які базуються на якихось трьох графіках.
Євгеній Тєплоухов
Для Скептик: реальність об’єктивна, якщо ви, звичайно, не живете у Матриці. А автор наскирдував якогось малозрозумілого вузькоспеціалізованого економічного мотлоху і ти оце такий сидиш і думаєш словами старого Сірка із "За двома зайцями" - "Розумний - аж страх!". Спробуй, перевір - чи має вся оця писанина якийсь сенс, чи це просто наукоподібна маячня, зважаючи на те, що ти простий вчитель біології, а не "доктор управління бізнесом (що це за спеціальність, у якому класифікаторі вона є??)
Скептик
Для Євгеній Тєплоухов: І все ж таки об’єктивної реальності не існує, вона вся суб’єктивна. Доведено фізиками у 2020 році - парадокс друга Вігнера.
Коментувати