К. Семенова: критику та запитання треба заохочувати

Автор: Ксенія Семенова, депутат Київради, член конкурсних комісій для проведення конкурсу з відбору директорів шкіл у Києві.

Мені 31 рік, маю майже 10 років науково-педагогічного стажу, і зараз, окрім всього, я є депутатом Київської міської ради. Утім, днями я знову поринула в атмосферу нездорової комунікації, яка так часто зустрічається в середній школі: директорка департаменту освіти і науки Києва вирішила назвати мене дитиною.

Трохи передісторії.

Зараз у Києві відбуваються конкурси на посади директорів шкіл. Уперше до складу конкурсних комісій відповідно до закону входять депутати Київської міської ради. Увійшла до складу комісій і я, як людина небайдужа до освіти і з чималим досвідом в цій сфері.

Конкурс проводиться у максимально стислі терміни, тому до його організації було багато питань: то кількість і склад комісії суперечить закону, то члени комісій отримують інформацію із запізненням, то онлайн-трансляція не ведеться. Ці питання я, як депутат, що представляє інтереси громади, маю департаменту озвучувати, і озвучую.

У відповідь отримую зазвичай словесну агресію від департаменту. Це як, пам’ятаєте, у школі, коли ти сумніваєшся в правоті вчителя, то найчастіше зустрічаєш фразу «ти тут найрозумніший?»

Ось і керівниця департаменту Олена Фіданян публічно називає мене «одним вередливим», якого вони «переживуть». Замість того, щоб дослухатися до аргументованої критики. Зрештою доходить до звинувачень всього депутатського корпусу. Мовляв, останній хоче конкурс зірвати.

На такі звинувачення у бік депутатів, які, звісно, наміру зривати конкурс не мають, але щиро бажають, щоб конкурс відбувався відповідно до закону, гласно і прозоро, прошу спільноту не дезінформувати. На що отримую відповідь: «Звідки у Вас, дитино, стільки ненависті до освітян?» Після того директорка департаменту і взагалі мене у фб заблокувала.

Що не так із таким стилем спілкування?

Така традиція формує культуру в усій галузі. Якщо керівник департаменту може так публічно спілкуватися із депутатами, із директорами шкіл, то чому далі директор школи не може так само спілкуватися із учителями. Учителі далі цей стиль транслюють на школярів. Школа ж має бути навпаки середовищем дружнім і позитивним до директора і вчителя. Тим більше зважаючи на ту кількість стресової роботи, яку освітяни виконують.

Школа – місце для пошуку істини, для дослідження. Коли будь-хто, хто ставить незручні питання, критикує, позиціонується як ворог системи, якого треба ігнорувати, – це шкідливо для школи. Навпаки, критика, пошук істини і запитання мають заохочуватися.

Ставлення і звертання до повнолітніх людей, та й до підлітків, старшокласників, як до дітей – це їхнє знецінення. Дитина – це особа, яка сама за себе не відповідає і не усвідомлює своїх вчинків, отже, можна на неї не зважати. Іншими словами – ейджизм, явище, коли слова оцінюють не за їх змістом, а за віком того, хто їх озвучує.

Мені б дуже хотілося, щоб українські школи культивували перш за все повагу. Коли ти з повагою ставишся до людини, цю повагу вона транслює і далі – департамент директору, директор учителю, а вчитель – дитині.

Директори і вчителі мають працювати в атмосфері розвитку, інновацій, творчості та самовдосконалення, а не бути загнаними в бюрократію і страх перед керівництвом.

З голови гниє не тільки риба, але й дружня атмосфера в освітньому середовищі. Тому, на мою думку, етика спілкування у найвищих владних кабінетах освіти має бути відповідною.

Департамент освіти і науки Києва має чимало проблем, які треба вирішувати. Вирішення проблеми із культурою спілкування принаймні не потребує великого фінансування з бюджету міста. Чому би із цього не почати?

За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 29.06.2021