В. Громовий: в освіті вже пройдена межа незворотності
Автор: Віктор Громовий, освітній експерт, заслужений вчитель України.
Моя ФБ стрічка розділилась на дві частини. Одна частина перебуває у радісно-тривожному стані на старті навчального року (близько 70%).
Інша (близько 30%) – у радісно-втішеному настрої (дехто навіть у стані ейфорії: «Я - вільна!») з приводу того, що це свято тепер уже проходить без них.
До них долучаються і ті, хто може вслід за Іваном Франком сказати: «…учителем, богу дякувати, ніколи не був!» Попри те, що педагогічну освіту таки здобув.
Не можу точно сказати, який відсоток випускників педуніверситетів 2020 змушені шукати простіші і менш енерговитратні способи заробити собі на життя. Але можу відстежити дуже тривожну тенденцію: вчителювання кидають зараз і ті, хто попрацював у школі два десятиліття, має заслужене визнання дітей і колекцію формальних відзнак. Пишуть, що нарешті вирвались на свободу! Радіють, що всі маразми нашого освітянського істеблішменту та педагогічного болота тепер відбуватимуться без них.
Як пише Оксана Гусак : «І нікого не звільняють. Всі йдуть самі і не обертаються...»
Запрошують на своє місце йти працювати до школи тиловиків (освітянських чиновників разом із «прикормленими» ними «агентами змін», «модераторами реформ» та гіпервимогливими яжмамами) з тим, щоб ті самі спробували, щось змінити у вибудованій (не зміненій, доведеній до повного абсурду) ними чи ще до них «дебільній системі».
Значна частина з тих, хто попрямував на вихід, пішли «в нікуди». Просто тому, що вичерпались сили боротись із вітряними млинами і тому, що, куди б вони не прийшли, «хуже не будет», аніж у школі. І, звісно, у кожного була своя «остання крапля, яка переповнила чашу терпіння».
Отака тривожна нотка, малята. Негативний відбір і зворотна селекція в освітній сфері тривають, адже йдуть кращі, а «лава запасних» практично порожня.
P.S. Прочитайте ну дуже показовий коментар до цього посту Валерія Фофанова.
Цитую:
«Відчував крила, підтримку учнів колективу, батьків, керівництва...
А потім - фраза: «Ну і що, що ви директор...Та директор-це ніхто...»
Крила приборкали...
Але вдача не дозволяла змиритися. Але...
Раз за разом...
І поступово з лелеки... - страус, який біжить, висолопивши язика, вирячивши очі.
«Реформи» - з 1980-х... І досі «рехформи»...
«Повага» до професії, посади у суспільстві...
А ти ж ЛЮБИШ, ЖИВЕШ ЦИМ! Давай, страус, давай... Озираєшся навколо, а тебе часто вчать літати «народжені повзати»...
Це не вигорання... Це те, чому навчав... і не схилятись до іншої дупи...
Тож і кажеш собі та іншим: «Маю честь!» Прощавайте.
І в душі, голові - просвітління!.. І вже немає місця болю...
Зовсім!»
Чи прочитайте коментар Оксана Гусак: «І нікого не звільняють. Всі йдуть самі і не обертаються. Надаючи право іншим спробувати «зламати» той код безпорадництва, сірості і безнадії. Система навчилася створювати умови для витіснення «неформату». Проблема у тому, що скоро освіта, як отой іржавий човен у цьому дописі, доведе себе до точки неповернення, коли критична кількість випадкових персонажів зайде на впливові освітянські позиції і стане диктувати нам свої правила гри. Гри, яка заснована на тотальній корупції, кумовстві і подвійних стандартах. І це вже відбувається. А я тим часом також приєднуюсь до тих, хто «йде в нікуди» - першого вересня я зробила крок за межі паркану під назвою «департамент освіти і науки ЗМР». Не хочу залишатися там більше.
А от коментар від Валентини Круглик, яка ламає стереотип «проклятущих пенсіонерів, яких ніяк не можна спекатись зі школи, щоб дати дорогу молодим»: «Я допрацювала до пенсії. Останні 2 роки терпіла ради своїх випускників, які просили «доведіть нас». А вийшовши на пенсію, мала таке відчуття, що виросли крила. Свобода просто п'янила. І тепер, 1 вересня, я тільки співчуваю тим вчителям, які живуть в тому бюрократичному і «яжемать» маразмі. Тільки діти, які хочуть щось знати, дають душевну підтримку».
Простий контент-аналіз таких коментарів дозволяє зробити вбивчий висновок: попри всю демагогію про НУШ і академічну свободу, школа залишається територією несвободи і великої нерадості. Тому вчитель і має таке соціальне самопочуття. Принижені і пригноблені. А якщо не складається у нас із щасливим вчителюванням, немає змоги в школі розправити «гідності вітрила», люди йдуть світ за очі подалі від цього багна СРУШ (старої радянсько-української школи).
P.S.S. Мені здається, що межа незворотності уже пройдена. Доведеться перезасновувати освіту, як «нову поліцію». Дуже хочу помилитися з цим висновком...
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 04.09.2020