Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.
Напередодні освітянського свята учителів дружно засипають шматочками паперу, котрі називаються «Грамота». Гарненькі, ламіновані, яскраві... У яких тексти однакові для всіх (за винятком прізвища та місця роботи). Інколи - тексти з помилками.
У хороших учителів таких «відзнак» - тьма. Навіть рахунок їм втратили. А чиновники, як і раніше, продовжують «спускати» на низи рознарядки щодо кількості тих, кого можна «подати» на різні грамоти...
А директори шкіл «подають». І, начебто, цим відзначають учителя.
Й ніхто із тих, хто виписує чи підписує ці папірці, не хоче навіть напрягти мозок в роздумах про адекватність такої відзнаки... Особливо на фоні сучасної ситуації з оплатою праці вчителів.
Але що поробиш. Традиція «грамотовручення» бере свій початок із далеких 30-х років минулого століття. Від часів Йосифа Сталіна. А від традицій, навіть якщо вони і з совковим душком, відмовитися дуже складно. І психологічно, і ментально, і матеріально.
Бо із чим же тоді на святковий захід до Дня працівника освіти прийде місцеве начальство? Із розпорядженням про поверненням 20% надбавки чи встановленням регіональної доплати вчителю? Такого, зрозуміло, не буде. Учителю достатньо й шматка ламінованого паперу... З промовистою назвою «Грамота»...
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 03.10.2018