Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.
Укотре читаю, що іще в одній школі педагоги з найвищою педагогічною освітою не можуть дати ладу 12-річному «агресору». Читаю та й думаю, що сьогодні багатьом директорам шкіл і учителям легше й простіше заявити про власну педагогічну неспроможність, аніж довести протилежне.
Бо для другого потрібні знання та уміння, яких немає. А для першого - навіть сорому набиратися не потрібно. Хоч, насправді, мало було б бути зовсім інакше.
Бо заяви, що «ми нічого не можемо зробити», «треба кликати на допомогу поліцію», «в усьому винуваті батьки», на мою думку, свідчать лише про одне: люди фактично заявляють про свою фахову імпотенцію.
Адже водія, який заявить, що він не може кермувати машиною, за кермо не посадять; лікаря, який скаже, що він не може лікувати якогось хворого, потягнуть до криміналу; безграмотного інженера не допустять до роботи на вартісному обладнанні.
А педагога, який не може дати ради другокласникам чи п’ятикласникам, ще й пожаліють, говорячи про те, які складні діти сьогодні.
А мені здається, що не діти складні, а багато педагогів професійно не спроможні бути педагогами. І диплом про їхню педагогічну освіту є фільчиним, й працювати над собою не хочуть, й горе від них системі освіти. Інколи здається, що в освіті наступило засилля «ґвалтівників дитячих душ». Та, очевидно, це нікого не хвилює. Бо якби хвилювало, то кожна публічна заява про те, що «не можемо», мала б означати одне - дискваліфікацію. Це було б жорстоко, але справедливо.
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 04.12.2017