Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург.
Важке питання.
Є одна річ. Надзвичайно дискусійна. У кожного, звичайно, своя точка зору і свій досвід. Зрештою – кожен сам самостійно робить вибір.
Мова про дистанційне навчання. Хтось вбачає в цьому панацею. Хтось не сприймає взагалі. Все індивідуально. Але одне знаю точно. Це далеко не панацея і не глобальне вирішення проблем нашої освіти. Лише локальне рішення для окремих людей. Так це і потрібно сприймати.
Чому не панацея? Для мене тут причина проста. При всіх перевагах такої форми навчання є одна річ, повз яку не пройдеш. Надважлива річ. І полягає вона в тому, що оце дистанційне навчання стає реальністю, якщо мама чи батько займаються виключно дитиною, відставивши свою реалізацію далеко вбік. Себто – життя заради дитини. Не так вже і погано. З одного боку.
А з іншого мені якось хочеться, щоб мої діти гордились здобутками мами і тата не лише в галузі приготування борщу та домашнього прибирання. Якщо ж мама та батько займаються своєю роботою та розвитком – часу на дистанційне навчання дитини просто не залишається.
Є, звичайно, ще бабусі-дідусі. Але персонально у мене більшість знайомих мають бабусь-дідусів, які не на пенсії сидять, а в університетах викладають. Отже, і вони не дуже можуть брати активну участь в дистанційному навчанні онуків.
От і виходить, що тут є вибір між особистим розвитком і розвитком дитини. Але якщо не розвиваєшся ти – чи буде тебе поважати дитина років через 10 лише на підставі того, що ти пожертвував всім своїм заради нього? Сумніваюсь. Ось і виходить не дуже «панацейна» панацея. Хоча – кожен вибирає сам…
За матеріалами: Освіта.ua
Дата публікації: 31.07.2017