Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Характеристика преторського права у Римі
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних начальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Характеристика преторського права у Римі

Система магістратів у Римі та місце претора у ній. Едикти магістратів: Преторське право. Процес правотворчості. Кодифікація преторського права. Причини здійснення і наслідки проведення.

Вступ

Актуальність даної теми визначається тим, що процес переходу до ринкової економіки викликав підвищений інтерес суспільства до чинного законодавства України, сучасного цивільного права і науки цивільного права, оскільки всі суспільні відносини, пов'язані з володінням і розпорядженням майном та його використанням ґрунтуються на цивільно-правових засадах, регулюються саме цивільним правом. Але зрозуміти суть положень визначених у нормативно правових актах та підручниках без розуміння римського приватного права фактично неможливо. Преторське право було однією з найпрогресивніших течій римського приватного права, що і зумовлює необхідність глибшого осмислення даної теми. Тому проголошення свободи підприємництва, рівність усіх форм власності зумовили розвиток підприємництва, що в свою чергу визначило потяг до вивчення цивільного законодавства і цивільного права. Цивільне право, або як зараз вживається більш узагальнене поняття "цивілістика", справді визначає правові засади організації громадянського суспільства, які вироблені й вивірені багатовіковим досвідом, левова частка якого припадає на діяльність саме преторів у Римській державі, які змогли створити такі норми, які пройшли крізь горнило законодавства різних держав та пережили самих творців цього права та саму державу, в якій вони були створені.

Що ж до дослідження саме преторського права, то значення та результати отримані в ході даної роботи будуть більш актуальні саме для студентів юридичних вузів чи тих осіб, які досліджують генезис римського права. В той самий час деяка абстрактність теми дозволяє побудувати дану роботу на межі двох систем права: публічного та приватного. Це можна пояснити так: коли ми будемо розглядати претора, як посадову особу в Римі, його повноваження і функції ми будемо працювати в сфері публічного права (як вказував Ульпіан (D.1.1.1.2) до публічного права відносяться sacra (питання релігійного культу), sacerdotes (питання, що стосуються правового статусу жерців, magistratus (те, що визначає права і обов'язки магістратів, у тому числі і преторів)). Цей перелік не можна вважати вичерпним, але в ньому визначаються найважливіші сфери публічного життя. В той самий час розглядаючи діяльність преторів та їх вплив на право (створення, зміна, доповнення норм права) ми вже підбираємось впритул до приватного права, тобто аналізу тих норм права, які стосувалися інтересів приватних осіб (D. 1.1.1.2). Тобто гносеологічне значення вивчення питань пов'язаних з римським правом можна охарактеризувати так: для того щоб ґрунтовно опанувати сучасний цивільне право слід спочатку ознайомитись з його витоками - римським приватним правом, його основними принципами, цивільно-правовими ідеями, інститутами, лаконічним і глибоким змістом. Так перенасиченість статтями, їхніми положеннями не дає можливості зрозуміти сутність цивільного права, яку можна зрозуміти лише ґрунтовно пізнавши римське приватне право. Преторське право повністю абстраговане від тих соціально-економічних умов, на ґрунті яких воно зародилося і тому цілком позбавлене будь-якого коментування чинного на той час законодавства.

Що ж до історії розгляду питання римського приватного права і преторського права зокрема то досить багато літератури по цій темі ми можемо знайти закордоном, там нараховуються сотні та тисячі наукових робіт, навчальних посібників. Але, зважаючи на те що політикою Комуністичної партії було невизнання приватного права на речі, розгляд даного питання здійснювався в Україні на досить низькому рівні.

Серед вчених, що розглядали дані проблеми можна виділити Новіцького, Косарева, Підопригору, Тищика, Кульчицького, Перетерського, Розенталя.

Проте найбільшого розквіту вітчизняна наука з питання римського приватного права досягла, напевно, у дореволюційний час. На той період нараховувалось сотні робіт з римського приватного та публічного права. Ці праці можуть також бути використані сучасними юристами. Серед авторів дореволюційного періоду І.Б. Новіцький називає таких: Покровський І.А. "История римского права" - 1917, Хвостов В.М. "История римского права" - 1919, "Система римского права" з випуска 1904-1908, Сальковський "Институции римского права (руский перевод)" - 1910.

При вивченні римського приватного і публічного права можна також використовувати історико-правову літературу: Ю.М. Бірюков "Государство и право древнего Рима", М. - 1969, П.Н.Галанза "Государство и право Древнего Рима", М. - 1963 та інші.

Розповівши про значення римського права не тільки в освіті студента-юриста, а й про значення його для історії потрібно визначити роль преторського права в ньому.

Преторське право було об'єктивно зумовленим "живим правом", воно мало чи не найбільше значення у формуванні нових інститутів права. Так саме через претора, його едикти, впроваджувались нові правила, що потім переходили в цивільне (квіритське) право.

Преторське право було ланкою, що зв'язувало статичну систему квіритського права та суспільні відносини, які бурхливо розвивались.

Лише завдяки швидкій реакції претора на зміну суспільних відносин, універсальності цих змін у праві, римське право змогло стати таким, яким ми його розглядаємо тепер. Завдяки діяльності преторів воно перестало бути вузько національним та статичним, воно почало жваво розвиватись, задовольняти товарно-грошовий оббіг та забезпечувати  панування домінуючого класу. Доцільно вказати що саме претор серед інших видів магістратів займав становище особи, яка реально покращувала систему права тогочасної держави, хоча юридично не мала на це права та не знаходилась на найвищому щаблі ієрархії органів системи магістратів.

1. Система магістратів у Римі та місце претора у ній.

Магістратура з'явилася після реформи Сервія Туллія. Магістрати - це службові особи держави, урядовці різних рівнів. Magister у перекладі - начальник. Магістрат стоїть на чолі народу, його образа прирівнюється до образи всього римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності, або усунутий, зміщений з неї. Магістри не були наділені законодавчою владою, бо це право належало лише Народним зборам. Магістри поділялися на дві групи: 1) ординарні (звичайні); 2)  неординарні (надзвичайні).

Магістратуру характеризували такі риси:

виборність; магістрів обирали на Народних зборах з числа осіб віком від 27 років і старших (вік залежав від посади); оскільки магістри обиралися, то їх не можна назвати чиновниками, яких призначають вищі за рангом урядовці; до невиборних, призначуваних магістрів належали диктатор і начальник кінноти; при правлінні Сулли віковий ценз було збільшено: для квесторів - від 30 років, для преторів - від 40 років, для консулів - від 42 років.

колегіальність; на кожну посаду, крім диктатора та начальника кінноти, обирали по кілька осіб. Вони працювали окремо, а при вирішенні важливих питань узгоджували між собою рішення; магістрат міг рішення свого колеги позбавити юридичної сили, наклавши veto;

недовгочасність перебування на посаді. Магістратів обирали на 1 рік, крім цензорів, яких обирали на 5 років.

відповідальність перед народом. Магістрат відповідав за свою діяльність перед тими зборами, які його обрали.

безоплатність. Магістрати не одержували за свою працю винагороди, бо їх діяльність була почесним обов'язком і ганебно брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках магістратам доводилось зазнавати значних витрат, наприклад на виборчу кампанію, оснащення війська, прийоми. Ось тому займати посади магістрів могли в основному заможні люди.

Магістри були наділені правом вдатися до примусу у випадках невиконання їхніх розпоряджень: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати арешт на їхнє майно. Кожен ії вищих магістратів мав допоміжний аппарат урядовців. Кожен, хто бажав виставити свою кандидатуру на посаду якогось магістрата повинен був заздалегіть повідомити про це діючого магістрата, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (candidatus - людина, одягнена в білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію.

Ординарні магістрати

Консули. На чолі всіх ординарних магістратів стояли два консули. Вони обирались із патриціїв, але плебеї після тривалої боротьби домоглись прийняття законів Ліцінія і Секстія, за якими один із консулів повинен обиратися із плебеїв. Консулам належала влада, якою до встановлення республіканського ладу володіли царі, в тому числі і право кримінального судочинства.

Консулам належало також вище військове командування. Крім того консули мали ряд інших повноважень, а саме: а) керівництво набору римських громадян в армію; б) призначення командного складу армії; в) здійснення правосуддя в армії; г) розпорядження військовою здобиччю; д) право заключення перемир'я з ворогами і т. п.

Претори. Помічниками консулів стали претори, посада яких була введена в IV столітті до н. е. Спочатку вони заміщували консулів на час їх відсутності в Римі і виконували обов'язки по охороні внутрішнього порядку, тобто здійснювали керівництво поліцією безпеки. Але потім в їх компетенцію стало входити керівництво правосуддям. Діяльнісь преторів в цьому напрямку зіграла виключну роль в історії римського права.

Цензори. Посада цензора з'явилась під час боротьби плебеїв з патриціями в 443 році до н. е. В обов'язки цензора входило складання цензу, тобто списків населення, розподіл громадян по трибам, розрядам і центуріям, зарахування у вершники  і складання  сенаторського списку. В обов'язки цензора входив також нагляд за мораллю і право піддавати громадян покаранню за аморальну поведінку. Крім того, цензори приймали участь в управлінні фінансами.

Едили. Едили виконували поліцейські обов'язки (нагляд за порядком в місті, керівництво пожежною поліцією, постачання провізії, нагляд за торгівлею на ринках, тощо). Едилів було чотири.

Квестори. Спочатку квестори були помічниками консулів без будь-якої спеціалізації своєї діяльності. Згодом до їхньої компетенції було віднесено ведення попереднього розслідування в кримінальних справах (до другої половини періоду республіки), зберігання державного архіву і інші зобов'язання.

Плебейські трибуни. В процесі боротьби плебеїв з патриціями з'явилась (після 494 року до н. е.) посада плебейських трибунів. Плебеї добились права обирати від себе двох представників в якості захисників своїх інтересів проти свавілля патриціанських магістратів. Трибуни і їх помічники - два едили   були наділені особливою недоторканістю і отримали право припиняти дію рішень магістратів і сенату (право "вето"). Вони також добились права участі в засіданнях сенату. Вони скликали плебейські збори і головували на них. Повноваження трибунів обмежувались кордоном міста.

Нижчі магістрати. Крім цих магістратур, в древньому Римі існував ряд інших магістратур для виконання обов'язків поліції безпеки і пожежної поліції, розслідування на місці злочину, нагляду за станом доріг і вулиць. Вони носили загальну назву "двадцяти шести мужів".

Екстраординарні магістрати

Диктатор. На час яких небудь надзвичайних ситуацій, спричинених або війною, або загостренням класової боротьби, сенат доручав консулу призначити диктатора на строк не більше шести місяців.

З призначенням диктатора всі ординарні магістрати брали на себе зобов'язання підкорятись диктатору на весь строк його повноважень. Влада диктатора була настільки необмеженою, що не допускались провокації, тобто апеляції на смертні вироки, винесені диктатором. Диктатор призначав помічника - начальника кінноти.

Начальник кінноти. Це був помічник диктатора у військових та адміністративних справах. На нього теж не поширювалось вето магістратів.

Після складення обома екстраординарними магістратами своїх повноважень, їх можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами.

2. Едикти магістратів

Однією з форм правоутворення, специфічною саме для римського права, були едикти преторів. Термін "едикт" походить від слова "dico" (говорю) і відповідно до цього значення першопочатково означав словесне розпорядження (чи словесну об'яву) магістрата по тому чи іншому питанню. Але усність данного розпорядження більше не могла задовольняти суспільні відносини, які весь час розширювались у своєму обсязі та видах. Саме тому потім едикт починає отримувати форму письмового документу. З плином часу едикт отримав спеціальне значення програмної об'яви, яку, за встановленою практикою, робили (вже звичайно в письмовій формі) магістри при вступі на посаду. Юрист Гай писав, що особливе значення мали едикти:

  • преторів (як міських, що відали справами цивільної юрисдикції між римськими громадянами, так і перегринського, що відав цивільними справами між перегринами та перегринами і римськими громадянами)
  • куріальних едилів, що відали цивільними справами по торгівельним питаннях (в провінціях - відповідно квесторів).

В своїх едиктах, обов'якових для виконання, магістрати оголошували правила, які будуть лежати в основі їхньої діяльності, в яких випадках будуть даватись позови, а в яких ні.

Едикт, що містив такого роду річну програму діяльності магістрату, називали потійним, навідміну від одноразового, що виносився магістром по окремих питаннях.

Формально едикт був обов'язковим на тій території, де він був виданий і лише на той рік, на який він видавався (звідки слова, що належать Цицерону - назва едикту це lex annua, закон на рік). Але фактично ті пункти, які були досить вдалими (тобто вони максимально захищали інтереси пануючого класу) повторювались щороку, а частина едикту попереднього магістрату, що переходила до його наступника називалась edictum tralaticium. Тепер потрібно ще раз згадати про саму посаду претора, як правотворця, тобто повністю визначити позитивні сторони діяльності (такі як швидка реакція на зміну суспільних відносин, тощо) так і негативні (наявність деякого суб'єктивізму та відсутність юридичного права створювати чи змінювати положення квіритського права, тобто існувала деяка конфронтація цих двох систем).

Посаду претора було введено в 366 році до н.е. Згодом почали обирати двох преторів: міського і перегринського. Із розширенням території Риму кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16.

Першопочатково претори мали допомагати консулам, а в тих випадках, коли вони були відсутні, виконували їх обов'язки, але поступово їх значення зросло до таких меж, що авторитет преторської посади почав навіть мати певну політичну сепаратність. Поступово у їхніх руках зосередилась судова влада і відповідно змінились їх функції. Міський претор здійснював правосуддя в Римі, а перегринський між перегринами і перегринами та римськими громадянами, як вже було сказано вище.

Як стверджують історики посада претора була досить почесна (honor). Через те, що він був заступником консула, йому були підвідомчі ті самі справи, що і консулу. Як і консул він міг скликати Народні збори, засідання сенату, головувати в них. Проте головним було проголошення едиктів по судових справах (jus dicere).

На посаду претора могли претендувати римські громадяни, що досягли 40 років. Також умовою було те, що потрібно було пройти всі нижчі рівні державної служби.

Як і більшість магістратів, термін повноважень претора був 1 рік, обов'язки він виконував безоплатно, однак ця посада відкривала значні можливості для відшкодування витрат на їх виконання, що робило її дуже привабливою. В передвиборчій кампанії перемагав той у кого було більше грошей, тобто найбагатший з рабовласницького стану. Саме тут прослідковується суб'єктивність діяльності преторів, хоча вважати це за перепону у його роботі навряд чи можна. Витрати ж на підкуп виборів потім окупались. Цицерон (106-43 р. до н.е.) у своїх судових промовах наводить багато прикладів і фактів зловживань при виборах та при виконанні службових обов'язків. Підтверджується це наявністю спеціальних норм в республіканському законодавстві, спрямованих на припинення подібних зловживань.

Що ж до едикту то його виголошенню завжди передувало вивчення усіх едиктів попередників. Абсорбування найкращих положень мало місце майже завжди. Тобто едикт був колективною твочістю преторів.

Приблизно з ІІІ століття до н.е. в Римі почала набувати все більшого значення торгівля з іншими італійськими общинами; потім почались торгові відносини і з неіталійськими країнами.

В той самий час ішов процес концентрації земельних володінь в руках великих землевласників, інтереси яких опинялись іноді у противазі до інтересів рабовласників-комерсантів, хоча і ті і інші бажали збереження рабовласницького ладу.

Суспільні відносини таким чином почали ускладнюватись, внасідок цього старі статичні і досить обмежені у кількості норми цивільного права перестали задовольняти вимоги життя. Нові потреби почали задовольнятись едиктами. Здійснюючи керівництво цивільним процесом, претор почав відмовляти в позові при таких обставинах, коли по будові цивільного права він повинен би надати захист і навпаки. Таким шляхом труднощі, що виникали через невідповідність норм старого цивільного права та реального життя були подолані.

Праву надавався прогресивний характер, хоча формально не відмінялись старі норми, до них римляни відносились з глибокою повагою.

Враховуючи все сказане вище можна зробити висновок, що діяльність претора по створенню права не була лише примхою однієї особи якогось конкретного претора. Саме це твердження можна визначити в двох аспектах:

  • створення норм права було зумовлено новими суспільними відносинами, що вимагали регулювання. Тобто на основі конкретних дій громадян йшло створення нових норм права.
  • правотвочість претора була колективною працею, тобто при створенні едикту, що вносив зміни до системи права він враховував та брав до уваги всі позитивні моменти, що були запровадженні його попередниками.

Тобто йшла робота не тільки по доповненню квіритського права, а й по доповненню преторського права попередніх років, його покращення, вдосконалення, очищення та доповнення новими нормами, правилами, принципами. Фактично ті едикти, що містили найпрогресивніші моменти використовувались і в інших місцях імперії, тобто не існувало територіального обмеження, але про це трохи пізніше.

Саме таким способом преторське право почало займати провідне місце у системі права Риму, його прогресивність визнавалась на всій території держави.

Але повернемось до самого процесу внесення змін до правової системи Риму преторами.

Ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти не були компетентними відміняти чи змінювати закони, видавати нові закони, та інше. В Римі існував принцип praetor jus facere non potest - претор не може творити право. Наприклад Гай (3.32) говорить, що претор не може дати кому-небудь право спадкування. Але як керівник судовою діяльністю, претор міг надати нормі цивілістичного права практичного значення, або навпаки позбавити сили те чи інше положення цивільного (квіритського) права. Наприклад претор міг при певних умовах захистити невласника як власника (тим самим залишити без захисту того, хто був власником по цивільному праву), але він не міг невласника перетворити на власника, він не міг змінити його правового статусу.

Витоки та пояснення цього досить суперечливого положення потрібно шукати в особливостях римської держави, римського права: закон не може походити від магістрату, закон виражає волю народу; магістрат же в силу того, що він був наділений певною владою, її назвою була imperium, керує діяльністю суду і в цьому порядку надає судовий захист новим суспільним відносинам, що потребували захисту та заслужили його.

Такого роду діяльність магістратів розвивалась досить довго. Спочатку претор не посягав на авторитет та силу цивільного права і тільки допомагав його застосуванню. Тобто на першому етапі він підкріплював цивільне право своїми позовами та едиктами, він його захищав. За словами юриста Папіана, претор в цих випадках діяв civilis adiuvandi gratia, допомагав застосуванню цивільного права. Наприклад особі, що за цивільним правом визнавалась найближчим законним спадкоємцем після іншої особи, претор почав давати ще свої, передбачені едиктом, засоби захисту цього права, цей захист вважався і був більш дієвим ніж той, який був передбачений цивільним правом.

Далі претор почав робити наступні  кроки: за допомогою свого едикту він заповнював прогалини в праві (діяв juris civilis supplendi gratia). Наприклад якщо в особи не буде ні одного зі спадкоємців, що визнавались цивільним правом, претор в своєму едикті  обіцяв позовний захист права спадкування інших осіб, таким чином він створював іншу, нову категорію спадкоємців.

На останньому етапі претор почав іншу роботу в сфері вдосконалення системи права. Нарешті едикт претора почав мати такі пункти, які були направлені на зміну та виправлення цивільного права (juris civilis corrigendi gratia).

Наприклад коли старе споріднення, що було основане на владі домовладики (так зване агнатичне споріднення) почало уступати місце когнатичному спорідненню (кровному спорідненню) претор закріпив, що спадкування буде закріплюватись не за цивільним спадкоємцем, а за іншою особою.

Претор не мав права відміняти норми цивільного права і не робив цього.

Цивільний спадкоємець не визнавався таким, що втратив своє право, він залишався номінальним спадкоємцем, але через те, що преторський едикт надавав захист іншій особі ("преторському спадкоємцю"), у цивільного спадкоємця залишалося лише ім'я (Гай, 3.32) nudus jus, голе право, в тому розумінні голе, що воно не було закріплене, покрите позовним захистом.

Таким чином преторський едикт формально не відміняв норм цивільного права, вказував шляхи для визнання нових відносин і саме цим ставав формою правоутворення.

Надаючи захист проти норм цивільного права (чи хоча б у доповнення норм цивільного права), преторський едикт створював нові норми права.

Юрист Марціан (D 1.1.8) називав преторське право живим голосом цивільного права, саме в тому розумінні, що преторський едикт швидко відзивався на нові потреби життя та задовольняв їх.

В результаті такої правотворчої діяльності преторів, куріальних едилів, правителів провінцій склались на рівні з jus civile (квіритським правом) створювалась нова система прав, що отримала назву jus honorarium (від слова honores, поважна посада, тобто право магістратське) чи jus praetorium - преторське право, через те, що саме преторський едикт мав найбільше значення.

Та особливістю правотворчої дільності преторів (і інших магістратів) було те, що вони, не маючи законодавчої влади, в той самий час створили в порядку керівництва судовою діяльністю нові норми та інститути. Так це явище отримало яскраве вираження в термінології римських юристів.

Зазвичай до інститутів цивільного права застосовували термін legitimus (законний), що не використовувався до інститутів преторського права, а іноді навіть і протиставлявся йому, наприклад legitima hereditas, спадкування по цивільному праву, у противагу до спадкуванню по преторському праву (honorum possesio); judicium legitimum - судовий розгляд на основі цивільного права, у противагу цивільному процесу на основі влади (imperium) претора; actus legitima - акти цивільного права, інші приклади, яких можна навести дуже багато.

До відносин, що регулюються преторським едиктом, використовували наприклад вираз justae causae (справедливий той, хто має достатньо підстав), але ніколи не зустрічається вираз legitimae causae. Класичні юристи терміном jus позначали лише закони та стародавні звичаї. Лише в період абсолютизму термін legitimus отримав родове поняття, що було пов'язане з тим, що коли відбувалась кодифікація Юстиніана в текстах класичних юристів відбувалась підстановка терміну (так звана інтерполяція) там де юристи використовували інші терміни. Так незалежно від походження інституту використовувався термін legitimum tempus - 1 законний строк для отримання права власності за давністю, чи для отримання in integrum restitutio, поновлення попереднього стану, legitimae ussarae (законні прецеденти).

Норми преторського права, що проходили із едикта в едикт, отримали значення звичаєвого права і на практиці мали сприйматися з цивільним правом (так, відповідальність домовладики по договорам підвладних йому осіб, що заключались на основі jusus, розпорядження домовладики, була введена преторським правом (едиктом) а потім стала визнаватись цивільним правом).

Едикти правителів провінцій в певній мірі позичали зміст у преторського едикту. Цицерон у своєму листі до друга Аттіку розповідав як він, коли був (в 51 році до н.е.) правителем провінції Кілікії видав едикт. Він розробив його ще знаходячись у Римі, причому як зразок він взяв едикт свого вчителя - відомого юриста Квінта Луція Сцеволи. В першій частині едикту він визначив фінансові питання; у другій частині вказав засоби захисту заснованих на його владі (imperium) прав.

Для того, щоб підтримати все вищесказане в цьому розділі я пропоную визначити остаточно відношення між цивільним (квіритським) та преторським правом.

Так між ними був живий зв'язок і деякі норми jus civile (цивільного права) знаходили відображення в едиктах, і навпаки, досягнення преторського права з часом входили до jus civile.

Імператорські конституції та рескрипти розвивали цивільне право, іноді вони йшли шляхом запозичення норм з едиктів. Процес такої взаємодії охоплював різні інститути права. В деяких областях права на основі преторського едикту складались нові інститути. Так поруч з dominium ex jure Quiritium (квіритська власність) виникає так звана бонітарна (bonis esse), поруч з цивільним спадкоємцем (neres) став преторський володілець спадщини (bonorum possesor). В інших інститутах завдяки преторському едикту йшло поступове зближення двох областей права - області цивільного (квіритського) права та преторського права. Після кодифікації едикта Сальвієм Юліаном, при Адріані, це зближення стало ще більш тісним, але про самі кодифікаційні роботи буде розказано в наступному розілі моєї роботи.

Щоправда формальна протилежність двох систем в силу римського консерватизму зберігалась до Юстиніана, як історичний пережиток. Але ще з епохи класичних юристів почалось об'єднання цивільного і преторського права в один юридичний порядок.

З особливою швидкістю зближення відбувалось у IV та V столітті н.е. і мало досить великий вплив на структуру усіх інститутів та їх системну розробку. Норми та інститути, що здаються досить часто новими в кодифікації Юстиніана, за своєю суттю є результатом об'єднання двох систем, яке почалось три століття перед цією кодифікацією. Про це свідчить автор перших двох книг інституцій Юстиніана - Дорофей: sed cum paulatim tam ex usu hominum quam ex constitutionum emendationibus coepit in unam consonantium jus civile et praetorium jungi constitutum est... (І.2.10.3) - але так потроху як зі  звичаю людей, з однієї сторони і нових конституцій з іншої, цивільне право почало приходити до едиктів з преторським то було встановлено...

Цей текст, що був введений в елементарне керівництво VI століття н.е. передає дуже важливий факт з історії джерел римського права, як досить органічний і зрозумілий. Текст вказує, що потроху, шляхом судової чи ділової практики, а також під впливом імператорських конституцій, що змінювали діючий закон, виникало право.

На цьому ми можемо закінчити розгляд питання магістратського права та преторського права зокрема і перейти до розкриття наступного питання, а саме кодифікації преторського права.

3. Кодифікація преторського права. Причини здійснення і наслідки проведення.

Правотворчість претора та інших судових магістратів не могла зберігати свого статусу в зв'язку з посиленням влади імператора, які в свою чергу бажали накласти руку на діяльність судових магістратів. Тобто в цьому ми бачимо суб'єктивний аспект. З іншого боку об'єктивною передумовою проведення кодифікації було те, що основні категорії позовів, необхідних для практики були вже встановлені. Тобто ми можемо сказати навіть про деяку досконалість і ідеальність права і відсутність необхідності змінювати чи доповнювати його.

Подальший розвиток преторської діяльності формально втратив свою основну направленість, коли при Адріані, з метою закріплення окремих постанов преторського права, юристу Сальвію Юліану було доручено зібрати, переглянути і привести в порядок матеріали постійного едикту - edictum perpetuum (125-138 рр. н.е.). Зміст попередніх едиктів в їх єдності кінцево було зафіксовано. Іншими словами була проведена кодифікація преторського права. Щоправда edictum perpetuum не був визнаний законом, але за пропозицією імператора особливий сенатус консульт визнав його незмінним. Право зміни цього едикту (доповнення чи вилучення деяких положень) надавалось лише імператору. Останній, з моменту редагування едикту, замінив viva vox juris civilis - живий голос цивільного права. Претори продовжували виставляти едикт в Римі і в провінціях, але тільки в кінцевій редакції Юстиніана.

Юліанська редакція едикту не збереглась, але завдяки кодифікації цього едикту і в основному досить широким коментарям Гая, що дійшли до нас (також коментарі Ульпіана, Павла), стало можливим відновити і текст розташування постанов і формул, що містились в едикті.

Наявність коментаря Гая також до провінційних едиктів - edictum provinciale - змушує припустити, що Юліан кодифікував не тільки едикт міських преторів, а й едикт провінційних правителів.

Едикт преторів для перегринів залишився, певно, без кодифікації.

Якщо джерела говорять лише про один едикт, то це певно виникло внаслідок урівняння в 212 році юридичного положення усіх вільних жителів імперії, для яких едикти втратили будь-яке значення.

Едикт складався з певної кількості (точне число досі не встановлене через інтерполяційні роботи подальших років) титулів невеликого об'єму з заголовками (de judiciis, de rebus creditis та інші) та охоплювали дві частини. В головній частині були опубліковані окремі моменти та пункти позовів, clausube edictales, в додатковій - наведено типові формуляри позовів.

До негативних аспектів едикту можна віднести те, що в ньому не було однієї певної системи, через те, що його склад був зумовлений історично і тому не міг мати певної предметної системи у розташуванні, адже він складався протягом століть.

Розташування норм в ньому було зумовлено реально існуючими на кожному окремому етапі своїх специфічних правових відносин та норм права, що регулювали їх.

Зміст едикту виходив при республіці із компетенції (officium) судових магістратів та встановлювався ними по їх переконанню і відповідно до поточної політики пануючого класу.

Все сказане мною дає можливість зробити такі висновки стосовно кодифікації преторських едиктів:

  • серед причин доцільно виділити суб'єктивні та об'єктивні
  • прийняття єдиного едикту мало як позитивні тк і негативні наслідки. До позитивних можна віднести об'єднання (систематизацію) едиктів різних частин імперії, приведення їх в єдиний документ, усунення абсорбування найкращих положень. А негативним було те, що припинилась діяльність преторів та вдосконалення системи права.

Це були найголовніші положення, що стосуються систематизації преторського едикту.

Висновок

В результаті проведеної мною роботи я зміг дослідити найголовніші положення, що стосувались претора як посадової особи і його місце в системі державних органів Древнього Риму, також я розкрив сутність правотворчої діяльності претора. Зважаючи на все те, що було викладено в моїй роботі я можу зробити наступні висновки:

  • претор (як міський так і перегринський) посідав одну з найважливіших посад у магістратурі римської держави
  • не маючи права законодавчої влади та права творити нові  норми права чи змінювати існуючі, претор своєю владою (imperium) фактично змінював чи створював норми права тим самим іноді "конфліктував" з квіритським правом
  • преторське право є живим голосом цивільного права римської держави
  • якщо умовно пояснити правотворчу діяльність претора по зміні права, то можна сказати так "старе русло ніхто не засипав, воно залишалось, але поруч утворювалось нове, по якому текла вода, а старе просто саме по собі засихало"
  • кодифікація преторського права була об'єктивно зумовлена, але не слід забувати і про суб'єктивні аспекти - посилення влади імператора і централізацію державної влади
  • преторське право внесло один із найзначніших вкладів у вдосконалення римського права. Можливо саме завдяки йому римське право змогло досягнути такої ідеальності, деталізації та досконалості і продовжує існувати вже більше двох тисяч років.

Список використаної літератури

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів - 2-ге видання, перероблене та доповнене.-К.: "Ін Юре", 2003. - 584с.

Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього Світу: Навчальний посібник у 2-х т. - Львів: "Сполом", 1999 - т.2: Історія держави і права Стародавнього Риму - 180с.

Хутиз М.Х. Римское частное право под. ред. С.А. Чибиряева. М.: "Билина", 1994 - 170с.

Бирюков Ю.М. Государство и право Древнего Рима. - М., 1969

Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. - М., 1969

Катрич В.М. Держава і право Стародавнього Риму. - К.: Вид-во Київського університету, 1974

Новицкий И.Б. Римское право. - Изд. 6-е стереотипное. - М., 1998 - 245 с.

Римское частное право: учебник/ под ред. проф. И.Б.Новицкого и пров. И.С.Перетерского. - М.: Юриспруденция, 2000. - 448с.

Підопригора О.А. Основи римського приватного права: Підручник. - К.: Вища школа, 1995. - 267 ст.

Юридична енциклопедія: в 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін. - К.: "Укр. Енцикл.", 1998.

Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп. - К.: Атіка, 2004. - 616с.


31.07.2009


Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних начальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.