Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Європейські країни: антифашистська боротьба. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Європейські країни: антифашистська боротьба. Реферат

Від часів закінчення другої світової війни вже минуло понад півстоліття, а тема руху Опору нацистським загарбникам у зарубіжних європейських державах, участі в ньому громадян України ще не знайшла належного висвітлення і продовжує привертати увагу істориків

Надто своєрідним, складним і непередбачуваним виявилося виникнення у сусідніх і в несуміжних з колишньою радянською державою країнах Європи середовища, з якого, до лав учасників спротиву гітлерівським окупантам вступали наші співвітчизники, закинуті долею на чужину. Воно формувалося повсюдно, де скупчувалися вивезені на примусові роботи за межами батьківщини, воїни, що потрапили в полон, цивільні особи з тимчасово окупованих ворогом областей, а також в'язні нацистських концтаборів і тюрем.

В умовах підконвойного рабства ними створювалися підпільні осередки, здійснювалися акції саботажу і протесту, встановлювалися зв'язки з місцевими патріотами, надсилалися загони до складу збройних дружин антифашистів.

Як це не прикро, але імена і звершення багатьох українських подвижників зарубіжного руху Опору стали відомими лише через півтора-два десятиліття після закінчення війни. За умов сталінського режиму навіть саме слово "полон" вважалося ганебною зрадою. Довгі роки чимало наших співвітчизників, побоюючись репресій, приховували факт своєї участі в антифашистській боротьбі за межами батьківщини. Далеко від рідної землі вони вважали за краще боротися проти нацистських поневолювачів під вигаданими іменами.

Негативне ставлення сталінського керівництва до участі громадян СРСР у русі Опору за межами країни тривалий час стримувало історичні дослідження. Про діяльність земляків у складі антифашистських формувань радянська й зарубіжна громадськість дізнавалася з великим запізненням. Так, подвиги вінничанина В. В. Порика набули в Україні розголосу лише після того, як він став національним героєм Франції.

З кінця п'ятдесятих - початку шістдесятих років почалося видання спогадів, збірок статей, науково-популярних праць з даної проблеми. У цьому зв'язку значний інтерес становили публікації, присвячені бойовій співдружності слов'ян. Спочатку вони обмежувалися висвітленням конкретних прикладів взаємодії патріотів двох-трьох держав.

Впродовж 60-х років з'явилися фундаментальні доробки, які містили аналіз зібраних фактів про спільну боротьбу слов'янських народів. В Україні вийшла друком перша узагальнююча монографія В. І. Клокова, яка пізніше доповнювалася публікаціями про участь слов'янських народів в антифашистській боротьбі в усіх європейських країнах.

Переважна більшість видань з даної тематики висвітлювала дії українців у русі Опору сусідніх держав Центральної Європи та Балканського півострова. Щодо розробки й оприлюднення матеріалів про роль громадян України в антигітлерівській боротьбі всіх народів Європи, то тут поки що превалюють випадкові починання. В 1965 р. у Донецьку було видано збірку спогадів учасників європейського руху Опору. Автором одної з статей був колишній шахтар, потім стрілець-радист бойового літака Іван Петухов. Літак, до екіпажу якого входив Іван Петухов, було збито, і стрілець-радист опинився в концтаборі. У 1943 р. його разом з іншими в'язнями вивезли на примусові роботи за кордон. 1944 р. він, Федір Полетаев і Микола Конкін втекли до італійських партизанів. У бою біля Канталупо Ф. А. Полетаев загинув і був проголошений національним героєм Італії. Іванові Пєтухову і Миколі Конкіну поталанило повернутися на батьківщину.

Український читач одержав також змогу познайомитися зі статтею "Ударна бригада" і щоденником, які належать перу Григорія Жиляєва, колишнього харківського школяра, а в роки війни - юного бійця роти і бригади наших співгромадян у складі партизанських формувань на території Югославії.

З цими скромними доробками позитивно контрастують деякі дослідження зарубіжних науковців. Маємо, зокрема, на увазі капітальну працю югославського воєнного історика, полковника Владо Стругара, в якій зібрано факти бойових дій наших громадян у складі підрозділів, частин та з'єднань Народно-визвольної армії Югославії. Безумовний інтерес становлять дані, наведені грецьким учасником руху Опору Міцопулосом, що стосуються спільних дій грецьких та югославських партизанських загонів, бійцями яких було чимало вихідців з України. Низку свідчень про участь радянських офіцерів, у тому числі й наших земляків, у загонах Гвардії Людової наводить польський історик Владислав Гура.

Втім, заявлена тема ще чекає в Україні свого подальшого опрацювання, зваженого тлумачення. Зокрема, бажано чіткіше визначити масову участь і роль громадян України в європейському русі Опору часів минулої війни, звести докупи розкидані в деяких публікаціях факти, події, імена.

В умовах масового терору на першому етапі боротьби проти поневолювачів основними стали методи підпільного руху. Яскраву сторінку в літопис заснування таємних антифашистських груп вписали в'язні шести концтаборів, розташованих на території Німеччини. Члени цих конспіративних осередків, ризикуючи життям, робили все можливе, щоб врятувати 21400 своїх друзів по нещастю, які конали в камерах Заксенхаузена, Бухенвальда, Дахау, Равенсбрюка, Флоссенбурга й Маутхаузена.

Підпільна організація в'язнів у Бухенвальді, попри особливий контроль охорони, була одною з найсильніших. До неї входило 56 бойових груп, у яких нараховувалося 1176 ув'язнених, серед них 400 - з України. Організацію очолювали генерали Д. М. Карбишев та І. М. Скугарьов, майор С. А. Ткаченко, офіцери А. Пирогов та М. Козловський. У Маутхаузені й Освенцимі діяли комітети, керовані В. Сахаровим, І. Дорошенком, І. Кондаковим та іншими активістами. В Дахау конспіративна група функціонувала під проводом офіцерів С. В. Вишневського, B. C. Породенка, М. П. Михайлова.

Найзначнішою підпільною організацією наших співвітчизників у Німеччині стала Братерська співдружність військовополонених (БСВ), що охоплювала своєю діяльністю південні райони країни. На чолі БСВ стояв старший батальйонний комісар П. А. Серебряков, до керівного центру входили також офіцери та солдати М. І. Конденко, І. Є. Кононенко, К. К. Озолін, Р. В. Петрушель, Георгій Фесенко.

Серед організаторів берлінського підпілля вирізнялася 25-річна Т. Ф. Романова, лікар з Дніпропетровська. Важливу роль у виникненні та діяльності нелегального осередку в нюрнберзькому промисловому районі відіграв здібний організатор, майор медичної служби Н. І. Кононенко. Створений ним за допомогою німецьких лікарів резервний лазарет для військовополонених, завдяки зусиллям й умілій конспірації медичного персоналу, перетворився на своєрідний підпільний центр міста Ебельсбах.

У Лейпцигу функціонував міжнаціональний антифашистський комітет (ІАК). За активної участі донецького робітника Н. В. Румянцева, який залучив до справи молодят з Павлограда (Дніпропетровська область) Б. В. Лосинського і Т. Н. Тонконог, ІАК встановив зв'язок з місцевою антигітлерівською організацією Макса Гауке. Остання проводила агітацію серед іноземних робітників, а з наближенням радянських військ почала готувати збройний виступ.

Незважаючи на надзвичайно важкі умови, підпільники комплектували збройні групи і завдавали відчутних ударів по комунікаціях та об'єктах військового значення. У січні 1942 р. П. Гриценко і В. Сименченко організували диверсію на Ганноверському цукрозаводі. В районі Вайсензеє (під Берліном) П. Гусєв, М. Куницький і С. Петроченко підірвали залізничну колію. У берлінському промисловому районі групі озброєних підпільників (80 осіб) у червні-липні 1944 р. вдалося здійснити кілька сміливих бойових операцій, знищивши понад двадцять гітлерівців.

У місті Кіль під керівництвом підпільників Євгена Ловаса, Степана Блажка, Олександра Жгульова, Тамари Юрасової, Гната Скоренка і Федора Кононенка їхні товариші за час повітряної тривоги провели серію раптових нападів на пункти протиповітряної оборони та протипожежної охорони.

У 1943-1944 p., за визнанням начальника Скільського гестапо, у загальних таборах Кіля та інших міст почали створюватися групи Опору, якими керували політично підготовлені іноземці.

Одним з найвищих і водночас трагічних етапів визвольної боротьби наших співвітчизників у самому лігвищі нацизму стало повстання в'язнів Маутхаузена, що спалахнуло 3 лютого 1945 року. Щоб прокласти шлях товаришам, сотні повстанців гинули, прикриваючи своїми тілами колючий дріт. Серед цих смертників були киянин Михайло Рибчинський і луганчанин Микола Цимкало. Узявши штурмом табірні укріплення, 600 ув'язнених вирвалися на волю. Гітлерівські охоронні та військові відомства кинули на виловлення втікачів значні сили. Врятуватися вдалося не багатьом, зокрема полтавчанину В. Шепеті, донеччанам B. C. Дорофеєву та І. Т. Сердюкові.

У Західній Європі найбільша кількість наших співгромадян билася в лавах учасників руху Опору у Франції. Значною мірою цьому сприяли умови, що склалися тут на початок другої світової війни. Незважаючи на колабораціонізм тодішніх правителів, що призвів до швидкої поразки Франції у так званій "дивній війні" 1940 р., серед її населення панували антигітлерівські настрої. Вони підтримувалися іммігрантами, що знайшли притулок на французькій землі після поразки республіканців у Іспанії.

Крім того, у налагодженні контактів з французькими патріотами значну роль відіграла багато-чисельна слов'янська, в тому числі українська й російська, еміграція. Зауважимо, що й в інших неслов'янських державах Європи (Бельгії, Італії, Австрії, Угорщині) поселенці-слов'яни всіляко сприяли нашим землякам у боротьбі спільно з місцевими антифашистами проти гітлерівських окупантів. Мовна спорідненість з польськими, югославськими, болгарськими, українськими, російськими іммігрантами допомагала спілкуванню і прискорювала процес включення "ості" у визвольні рухи населення цих країн.

На кінець 1943 р. в 50 таборах Франції перебувало 60-70 тис. радянських громадян. Майже третина з них були військовополонені, інші-юнаки та дівчата, вивезені з окупованих областей України, Білорусії та Росії. "Остарбайтерів" здебільшого використовували на роботах у шахтах та на промислових підприємствах північних і східних районів Франції. У цих місцях значний прошарок населення становили іммігранти-по-ляки, а також колишні мешканці західних регіонів України та Білорусії. Не випадково понад 5 тис. наших співвітчизників - учасників французького руху Опору - складали втікачі саме з цих районів.

Учасник тих подій киянин Петро Лещенко згадує: у липні 1942 р., за підозрою у зв'язках з партизанами, його вивезли до Франції, де він потрапив до трудового табору Лане. Французькі шахтарі через поляків-іммігрантів відразу ж встановили зв'язок з прибулими туди робітниками-слов'янами. Спочатку їх готували до переходу на нелегальне становище, а коли вони вже могли спілкуватися французькою, направляли до сільської місцевості у різні райони країни. Так Петро Лещенко опинився у селі Букмінзон, мер якого був учасником Опору і забезпечив його та ще 25 вихідців з колишніх радянських республік документами, житлом і роботою. Вони стали бойовою підпільною групою, яка висадила в повітря два мости поблизу Фрева і здійснила інші сміливі операції.

Активно допомагали землякам й іммігранти з України, які наприкінці 1943 р. створили організацію "Український народний фронт". Українці закликали "бити ворога у Франції, мстити за свою батьківщину, за кров братів і сестер, за весь народ..." Одним із лідерів цієї організації був уродженець Хотинського району Чернівецької області Йосип Кліщ. Відразу ж після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР він включився в рух Опору. Вже в липні 1941 р. Йосип Кліщ проник у Майданський концтабір під Парижем і, мужньо долаючи злигодні табірного життя, створив там підпільну групу, яка згодом очолила повстання в'язнів і стала основою чотирьох партизанських загонів. Поблизу Ліона успішно діяв український патріот Микола Терешко, в районі міста Вільфранш - Іван Шептицький, біля Тулузи - брати Михайло та Леонід Хандочини, у Центральній Франції - Петро Дячук.

Основна маса робочих таборів зосереджувалася у північних (25) і східних (14) департаментах Франції. У цих районах і розгорнулися найактивніші дії.

Так, у таборі Бомон (департамент Нор) у жовтні 1942 р. було створено підпільну групу під керівництвом лейтенанта В. В. Порика, уродженця Вінниччини. Незабаром тут уже функціонувало 11 таких груп. Улітку 1943 р., ретельно конспіруючись, бомонці сформували табірний партизанський загін. Бійці цього добровільного утворення через заздалегідь пророблені й замасковані проходи в огорожі з колючого дроту ночами пробиралися назовні і здійснювали диверсійні операції. Ними було знищено понад 300 окупантів, організовано аварії 11 залізничних ешелонів.

Сам В. Порик відзначався винятковою мужністю. Якось його з двома товаришами оточили вороги. Після запеклої тригодинної сутички, в якій загинули Василеві друзі, а охоронний підрозділ втратив 11 чоловік, гітлерівці схопили Порика. Однак, змучений катуваннями, він знайшов у собі сили подужати охоронця й утекти. Повернувшись, він продовжував очолювати загін, але в липні 1944 р. знову потрапив до рук гітлерівців. Його було піддано жорстоким тортурам і страчено. Франція проголосила його своїм національним героєм.

Збройні групи та загони виникли й в інших концентраційних і трудових таборах департаментів Hop і Па-де-Кале, в Лотарингії, в районах Меза, Руана, Боруя, у Валансьєнні, Бетюні, Аррасі, Сен-Полі, Фрева, Дуллансі. Внаслідок саботажу та диверсій, у лютому 1944 р. на 44 шахтах, де працювали невільники зі сходу, видобуток вугілля знизився на 25-30%. Скориставшись з ослаблення охорони через мобілізацію німців та їх поплічників для поповнення втрат вермахту на фронтах, підпільні табірні комітети організували масові втечі наших співвітчизників до французьких партизанських загонів. Лише зі згаданого табору Бомон на початок червня 1944 р. втекло понад 100 в'язнів, здебільшого громадян України.

Взимку 1943-1944 p. у загонах макі і франтирерів діяло вже кілька підрозділів східних робітників. Так, крім загону В. В. Порика, в районі вугільних шахт і будівництва оборонних споруд "атлантичного валу" регулярні бойові операції та диверсії здійснювали збройні формування І. Coлодковського, Й. Калиниченка, М. Гурова, І. Китаєва, О. Никитенка, І. Рябова, О. Ткаченка. В Нормандії з серпня 1943 р. один з перших партизанських загонів очолив офіцер Червоної армії С. Л. Ганночка. Цей добровольчий підрозділ провів серію резонансних акцій, зокрема підірвав міст під час проходження залізничного ешелону.

Активну партизанську боротьбу вели наші співвітчизники - учасники французького Опору й у східних та південно-східних департаментах - Мец, Мерт і Мозель, Кот-д-Ор, Вогези, Бельфор, Нижній Рейн, Верхній Рейн. Довкіл Нансі, наприклад, діяли загони "Ковпак" (командир Ф. Богачов), "Ленінград" (командир Іван Голівець), "Котовський", "Каховка", "Донбас", "Полтава", "Севастополь", також керовані нашими земляками.

У ряді департаментів українці очолювали групи і роти французьких патріотів або змішані загони.

До роти, що билася у департаменті Кот-д-Ор під командуванням Івана Скрипая, входило 50 наших співвітчизників і 120 іспанців. 5 вересня 1944 р. вона провела свою першу бойову операцію, розгромивши ворожу транспортну колону. Через два дні рота знищила невеликий гарнізон у місті Сент-Сан, 8 вересня зав'язала бій за місто Шатійон і до 10 вересня очистила його від окупантів.

У департаментах Мозель і Нижній Рейн, поблизу французько-німецького кордону, розрізнені бойові групи весною 1944 р. злилися в одну організацію "Перше об'єднання червоних партизанів" (ПОЧП). У вересні воно налічувало 100 бійців, в основному росіян і українців. Спочатку ПОЧП очолював старший лейтенант І. Фіщенко із Ставрополя, а після його виходу з групою підпільників до Ельзасу - В. Шило.

Влітку 1944 р. у Центральній та Південно-Західній Франції (департаменти Дордонь, Коррез, Жіронда, Шаранта, Ло, Альє та ін.) також діяли численні партизанські групи, до яких входило чимало громадян України, що вирвалися з розташованих у Швейцарії таборів для інтернованих після поразки республіканців в Іспанії. Найбільша оперативно-диверсійна група під командуванням В. Олексієнка, яка налічувала 2 тис. бійців, разом з французькими борцями Опору визволяла міста Періге, Брів, Ангулем, Бордо і Лімож. На острові Олерон (західне узбережжя Франції) низку диверсій здійснила група, якою командував В. Антоненко.

У 1942 р. гітлерівці вивезли з Франції до сусідньої Бельгії близько 20 тис. радянських військовополонених. Між ними і бельгійськими патріотами швидко встановились порозуміння та підтримка. Одного разу бельгійські робітники захопили ешелон з тільки-но прибулою українською молоддю, визволивши 80 наших юнаків. У вересні 1942 р. за ініціативою українського іммігранта Івана Ольшанського бельгійці організували втечу і сховали від окупантів полонених офіцерів Григорія Лизогуба і Євгена Доценка. Обидва згодом воювали у бельгійській партизанській армії у районі Льєжа.

У квітні 1944 р. неподалік Брюсселя було сформовано партизанську бригаду, яка в травні вже налічувала 300 вояків. Район дій бригади в провінції Лімбург-Маас охоплював Антверпен, а також населені пункти Бохолт, Діст, Хасселт, Шкулен, Брей та інші. Під час вересневого повстання 1-а рота бригади під командуванням Ю. Никитенка з боєм захопила Бохолтський міст на каналі Альберта і разом з підрозділами бельгійських партизанів, що приспіли на допомогу, утримувала його до підходу військ союзників, забезпечивши їм безперешкодну переправу через канал.

У районі Арденн активну участь у повстанні місцевого населення брали загони Г. Кожедубова, О. Гвоздирьова і Г. Сапронова. Партизанський полк Г. Велогоненка, що налічував наприкінці бойових дій у Бельгії 1 500 чоловік, у серпні 1944 р. розпочав визволення долини Уст-Амблева, куди союзні війська вступили лише через 6 діб.

В Італії, Югославії і Греції рух Опору набув характеру справжньої партизанської війни. У цьому істотна роль належала й вихідцям з України.

В 1944 р. у партизанських формуваннях Італії перебувало понад 80 тис. бійців. Улітку їхні бойові дії охоплювали не тільки гірсько-лісисті місцевості, але й наблизилися до великих населених пунктів. Було визволено десятки міст П'ємонту, Лігурії, Тоскани. Восени в Емілії-Романьї спалахнуло народне повстання, у Північній і Центральній Італії було визволено 15 районів, і, відступаючи під натиском військ західних союзників, фашисти змушені були пробиватися через суцільний партизанський фронт.

На цей час в італійських партизанських формуваннях (їх тут, зокрема у Північній і Центральній Італії, називали гарібальдійськими на честь народного героя XIX ст. Джузеппе Гарібальді) билися понад 2 тис. вихідців з Радянського Союзу, серед яких було багато українців. У складі гарібальдійських з'єднань найчисельнішим був ударний батальйон, що мав назву "російський". Командував ним В. Переладов, а заступником командира був кіровоградець М. Чорноус.

У червні 1944 р. батальйон брав участь у визволенні населених пунктів Монтефіоріно, Вілла Міноццо, Черетолло, Тоско, Червалоло, Палагано. В області Емілія-Романья виникла ціла партизанська зона - "республіка Монтефіоріно".

У провінціях Реджо-дель-Емілія і Модена набув слави взвод диверсантів-мінерів "Кане Адзуро" під командуванням капітана І. Рака, де відзначився уродженець Кіровоградщини М. М. Семиряжко. Посмертно був нагороджений гарібальдійською медаллю М. Савченко з Поділля. На півночі діяв батальйон "капітана Данила", очолюваний лейтенантом Д. Авдєєвим і комісаром В. Бобком. У цьому батальйоні билися з фашистами командир роти А. Мельничук з Поділля, партизани І. Петрусенко, С. Юрченко з Київщини.

49 наших співгромадян воювали в гарібальдійських загонах Ломбардії. В районі Рима діяв інтернаціональний підрозділ "тененте Міколе" (лейтенанта М. Касяна). У загоні вінничанина А. Гречка пліч-о-пліч стояли на полі бою його земляки І. Мороз та О. Бондаренко. На схилах долини Джавено наклав головою, будучи волонтером ударної партизанської дивізії, син українського народу Ю. Дудник.

У січні 1945 р. із окремих партизанських груп області Фріулі було сформовано батальйон на чолі з харків'янином В. І. Литовком. Його земляк Ф. Пономаренко став комісаром гарібальдійської бригади "Паоло", яка діяла поблизу Болоньї. В районі Генуї разом з уславленим героєм італійського Опору Ф. А. Полєтаєвим воювали Степан Васильєв з-під Києва, Іван Петухов з Луганська, Володимир Поліщук з Кіровограда, Григорій Путилін з Краснодона. В області Тоскана взводом партизанської бригади командував полтавець Григорій Тригуб. Там же поліг в бою комісар загону іншої італійської бригади киянин Іван Єгоров.

Протягом останнього місяця війни в збройну антифашистську боротьбу включилися ще близько 3 тис. східних робітників. Так, зокрема, сталось у Венеції, де вихідці з Миколаївщини В. Дегтяренко, В. Барковський, Г. Андросов, П. Поетика та шахтар-донеччанин П. Мудраков у квітні 1945 р. приєдналися до повсталого населення цього міста. Всього ж в італійському Опорі взяло участь понад 5 тис. громадян СРСР.

У горах Югославії протягом усієї другої світової війни не припинявся збройний опір нацистським агресорам.

Перші згадки про участь наших співвітчизників у визвольній боротьбі на югославських землях припадають на кінець 1942 р. Це були втікачі з концтаборів і трудових команд. Основний контингент останніх складали юнаки та дівчата. Третім джерелом поповнення партизанських лав були втікачі з транзитних ешелонів, що проходили територією Югославії.

У грудні 1942 р. хорватські партизани допомогли втекти з полону п'ятьом радянським офіцерам - М. Ростикову, Д. Гвоздику, В. Лепьошкіну, С. Кухнаренкові, І. Бандурі. Разом з югославськими побратимами вони влаштовували диверсії на залізницях, напади на німецькі гарнізони в районі дороги Загреб - Белград, билися проти окупантів у Далмації, Боснії та в інших місцях, брали участь у визволенні десятків сіл і містечок.

З серпня 1943 р. на визволеній частині Словенії та на стиках кордонів Австрії, Італії та Югославії активно формувалися "російські" взводи, роти, батальйони, а пізніше й бригади. Ось типова історія одного з таких добровольчих формувань. Першооснову його склали втікачі з невільницьких ешелонів. На території Словенії вони згуртувалися в партизанську "російську" роту, яка стала підрозділом 2-го батальйону 2-ї Сотської бригади Народно-визвольної армії Словенії (НВАС). Командиром цієї роти призначили А. Г. Дяченка, який був мотористом-підводником на флоті, а на початку війни став начальником автоколони на західному кордоні. Потрапивши у полон, утік до партизанського загону, що діяв в Україні. Був поранений і знову опинився в полоні. Після примусового вивезення до Італії він з групою товаришів утік з табору і дістався до югославських партизанів.

За десять місяців у роті та в сусідніх загонах було вже близько 290 радянських громадян. З них сформували "російський" батальйон 18-ї бригади НВАС. Складався він із трьох стрілецьких рот, мінометної команди і санітарної дружини. Обов'язки санітарок виконували недавні невільниці робочих таборів Марія Коротунь, Антоніна Гончарова, Ганна Лазько, Олександра Бінько. Восени 1944 р. батальйон розрісся до 400 воїнів. Під час тяжких боїв на плато Трновскі Гозд чисельність цієї частини, незважаючи на втрати, не тільки не зменшилася, а й зросла за рахунок припливу втікачів з місць примусового утримання до 2 тис. бійців. У запеклих сутичках з окупантами особливо відзначилися командири рот В. Раїсов, І. Каюмов, Т. Козловський, А. Тумаков та інші.

Тоді ж наказом головного штабу НВАС "російський" батальйон 18-ї бригади було перетворено в 1-у радянську ударну бригаду Югославської Армії. Нове з'єднання відразу ж заступило шлях військам вермахту, що намагалися розчистити свої комунікації в напрямі італійської ділянки фронту. В ході напружених дводенних боїв партизани оволоділи важливими позиціями на висоті Синій Верх. Та під час передислокації формувань карателям удалося тимчасово повернути Синій Верх і створити серйозну загрозу югославським частинам у Вілавській долині. Рішучою атакою партизани під командуванням А. Дяченка та І. Рибальченка вибили противника з висоти. Загрозу розташованим у долині партизанам було ліквідовано.

Разом з частинами та підрозділами 9-го корпусу Народно-визвольної армії Югославії (НВАЮ) бригада вийшла в район Сантвілського нагір'я і зосередилася за 3 км від Опчини - залізничної станції Трієста. Тут у жорстоких боях полягло 176 воїнів цього з'єднання. 8 тис. кілометрів пройшла бригада словенським надмор'ям, взявши участь у 180 боях. 250 партизанів - громадян Росії і України - було відзначено іноземними та вітчизняними нагородами, а командира А. Г. Дяченка - югославськими орденами "За хоробрість" (двічі), "Братерство і єдність", "Партизанська зірка" І ступеня.

Історик Владо Стругар наводить почерпнуті з державного архіву Югославії факти бойових дій ще трьох "російських" батальйонів у складі 18-ї Безовицької, 1-ї Македонсько-Косовської і 7-ї Воєводинської бригад.

Коли 2 липня 1944 р. у Воєводині організовувалася 7-а партизанська бригада, в одному з трьох її батальйонів група наших земляків об'єдналася в окрему роту, за якою швидко закріпилася назва "російської". Через місяць на основі цієї роти було сформовано 4-й "російський" батальйон під командуванням капітана П. М. Оранського, корінного одесита, який під час героїчної оборони рідного міста в 1941 р. потрапив у полон. У 1942 р. опинився в таборі на будівництві моста через Саву в Белграді, звідки й утік. Згодом батальйон поповнився за рахунок... 120 охоронців, яких окупанти добирали для супроводження ешелонів.

Переважно громадянами радянських республік було укомплектовано 5-й батальйон 6-ї дивізії 1-го корпусу НВАЮ. Він узяв активну участь у боях на території Боснійської Крайни навесні та влітку 1944 р. В архівних джерелах також згадується "російська" рота, що входила до складу 4-ї Чорногорської бригади.

У складі 2-ї дивізії НВАЮ у визволенні Белграда брав участь харківський студент С. Карпов. Наші співвітчизники обіймали низку командних посад у Югославській Армії і партизанських загонах. Зокрема, кадровий офіцер Олександр Гаврильченко став командиром гірсько-артилерійського дивізіону 1-ї дивізії, а Володимир Смирнов - підполковником, начальником технічного відділу Верховного штабу НВАЮ.

За підрахунками, у складі НВАЮ билися проти ворога до 35 військових одиниць (у тому числі одна бригада і 11 батальйонів), особовий склад яких формувався цілком з радянських громадян. Невеликі групи їх (по два - десять чоловік) воювали у складі 160 частин НВАЮ. Загальна чисельність партизанів - вихідців з радянських республік - у цій слов'янській країні перевищувала 6 тис. чоловік. Понад 630 з них полягло в боях проти окупантів на югославській землі.

Література

1. Всесвітня історія. - К.: Магістр, 1997. - 96с.

2. Ладиченко Тетяна В'ячеславівна Всесвітня історія. - К.: А. С. К., 2005. - 320с.

3. Потульницький Володимир Арнольдович Україна і всесвітня історія. - К.: Либідь, 2002. - 480с.

4. Гончар Б. М., Козицький М. Ю., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Всесвітня історія. - К.: Знання, 2002. - 565с.

5. Всесвітня історія.:Новітні часи:1914-1945. - К.: Генеза, 1999. - 230с.

6. Бірюльов Ілля Михайлович Всесвітня історія: Нові часи. - К.: Генеза, 1999. - 200с.

7. Давлєтов Олександр Рашидович Всесвітня історія ХХ століття: Нариси.. - Зап: Просвіта, 2000. - 138с.

8. Кіндер Герман, Хільгеман Вернер Всесвітня історія: dtv-Atlas. - К.: Знання-Прес, 2001. - 632с.

9. Бірюльов Ілля Михайлович Всесвітня історія: Новий час (XVI-кінець XVIII століття). - К.: Генеза, 2004. - 272с.

10. Рожик, М. І. Ерстенюк, М. С. Пасічник, О. М. Сухий Всесвітня історія: Новітні часи: 1914-1945. - К.: Генеза, 2000. - 230с.

11. Білоножко С. В., Бірюльов І. М., Давлєтов О. Р., Космина В. Г., Нестеренко Л. О., Турченко Ф. Г. Всесвітня історія. Нові часи. - К.: Генеза, 2000. - 240с.

12. Полянський, Павло Броніславович Всесвітня історія: 1914-1939: Підручн. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. - К.: Генеза, 2002. - 288с.

13. Алексєєв Юрій Миколайович, Вертегел Андрій Григорович, Казаков Олександр Олексійович Всесвітня історія. - К.: Каравела, 2006. - 240с.

14. Бураков Юрій Васильович, Кипаренко Г. М., Мовчан С. П. Всесвітня історія: Новітні часи. 1945-1998. - К.: Генеза, 1999. - 400с.

15. Давлєтов, Олександр Рашидович Всесвітня історія ХХ століття: нариси: Посібник для школярів, абітурієнтів, студентів. - Запоріжжя: Просвіта, 2001. - 140с. - 3.50.

16. Крип'якевич І. (Крип'якевич, Іван) Всесвітня історія: У трьох книгах. Кн. 3. Найновіші часи. - К.: Либідь, 1995. - 288с. - 5.00.

17. Крип'якевич І. (Крип'якевич, Іван) Всесвітня історія: У трьох книгах. Кн. 1. Стародавні часи. - К.: Либідь, 1995. - 464с. - 5.00.

18. Історія України. Всесвітня історія. Людина і суспільство. Основи філософії. 10-11 класи. - К.: Педагогічна преса, 2005. - 127с.

19. Крип'якевич І. (Крип'якевич, Іван) Всесвітня історія: У трьох книгах. Кн. 2. Середньовіччя і нові часи. - К.: Либідь, 1995. - 424с. - 5.00.

20. Всесвітня історія. Новітні часи (1945-1996): Пробний підручник для 11 класу/ Ю. В. Бураков, Г. М. Кипаренко, С. П. Мовчан, Ю. М. Мороз. - К.: Генеза, 1996. - 319с. - 5.90.


12.10.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!