Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Середньовіччя в Європі: дипломатія. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Середньовіччя в Європі: дипломатія. Реферат

Посол у варварів був особою вельми шанованою. "Салічна правда" захищала життя дипломата вергельдом у 1800 солідів, тобто втроє вищим, аніж життя королівського дружинника

На світанку Середньовіччя найдосконалішою вважалася дипломатична служба Візантії, де краще збереглися давні римські традиції. Саме вона найбільше вплинула на дипломатію італійських держав і західноєвропейських монархій. Візантійські дипломати збирали корисну для державної політики інформацію про сусідні племена, про впливових людей, намагалися - заманливими обіцянками чи брутальним підкупом - зробити їх союзниками Візантії, а якщо це не вдавалося, то бодай пересварити їх між собою. Візантійські впливи посилювали також місіонери.

Іноземні посли перебували у Візантії під пильним наглядом. Надовго їх у Константинополі не затримували, щоб вони не встигли зібрати шпигунську інформацію та навербувати агентів. Ліутіранд, посол короля Італії Беренгарія та німецького імператора Оттона І, у X ст. на власному досвіді переконався, що візантійці "могли приголомшити іноземних послів пишнотою прийому, але вміли також і принизити їх, отруїти їхнє перебування в Константинополі" (Є. О. Космінський).

Іноземні посли у Візантії мали пред'явити вірчі грамоти, вказати мету свого посольства (якщо не справжню, то бодай вигадану), принести подарунки (найчастіше василевсу дарували мощі святих). Імператор, щоб зберегти гідність, щедро віддаровував гостей. Остаточну відповідь двору посли отримували під час останньої аудієнції.

Візантійські посли таємно інтригували при чужих дворах, однак у рамках інструкцій, одержаних від свого уряду. Скріплені їхніми підписами міжнародні договори вважалися чинними лише після їх ратифікації імператором. Західноєвропейські монархи запозичили у візантійців дипломатичний етикет. Через брак освічених людей вони, на відміну від візантійців, використовували на дипломатичній службі не лише світських, а й духовних осіб (єпископів, абатів). Дипломатичні відносини зі Сходом вони підтримували переважно через основних торгових посередників - євреїв.

За доби політичної роздробленості Західної Європи кожен сеньйор міг на свій розсуд укладати мирні договори й союзи. Міжнародні відносини ускладнювалися й тим, що чимало великих феодалів володіли землями відразу в кількох державах і були, таким чином, васалами кількох монархів. Кордони між великими державами стиралися, державами стали сеньйорії. Державу, немов вотчину, ділили, заповідали, віддавали як посаг. "За допомогою шлюбів утворювалися нові держави... часто випадкові й недовговічні" (Є. О. Космінський). Повсюдно встановлювалося право приватної війни, а відтак і приватної дипломатії. Сеньйори підтримували дипломатичні зв'язки між собою, зі своїм й іноземними монархами. Самостійну політику вершили й міста, які оголошували війну своєму сеньйорові, одне одному, укладали союзи.

У період високого Середньовіччя дипломатичне життя особливо активізувалося - значною мірою завдяки Хрестовим походам. Його пожвавленню сприяли також зіткнення Західної Європи з мусульманським світом і Візантією, втягування Заходу і Сходу в іноді неймовірні союзи й коаліції, поява на Сході держав хрестоносців. Саме тоді з'явилися нові форми дипломатичних відносин (наприклад консульська служба).

Утворення національних держав у Європі ставило нові завдання перед дипломатією й зробило її більш реалістичною та гнучкою. Найефективнішу дипломатію демонстрували Апостольська Столиця, Франція, італійські міста-держави.

Папська дипломатія, яка спиралася на авторитет католицької церкви, задавала тон у політичному житії християнського Заходу впродовж усього Середньовіччя. Із середини V ст. пани тримали при константинопольському дворі своїх резидентів - апокрисіаріїв (дослідники вважають їх першими постійними дипломатичними представниками при іноземних дворах). Апокрисіарії не лише залагоджували церковні справи, а й виконували окремі спеціальні доручення політичного характеру. Серед самих пап траплялися талановиті дипломати.

Так, неабиякий дипломатичний хист мав Григорій І Великий (590-604), який ''уміло використовував впливи жінок-католичок на своїх чоловіків-язичників чи єретиків" (Є. О. Косминський). Він скромно називав себе "рабом рабів Божих", що практикують папи в офіційних документах і дотепер. Проте підмурівок папської дипломатії заклав за доби високого Середньовіччя Григорій VII. Він відряджав до королівських дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці - легатів, які могли зміщувати єпископів, проголошувати анафему королям тощо. Утім, діяльність цих посланців папа контролював.

Блискучим дипломатом був також Інокентій III, який став справжнім політичним арбітром цілої католицької Європи. Він використав боротьбу за імператорський трон наприкінці XII - на початку XIII ст. для зміцнення папських впливів у Священній Римській імперії, змагання між Капетінгами і Плантагенетами - для перетворення Англії у васала папської курії.

Папи використовували в політичних цілях укладання і розриви шлюбів між коронованими особами, право римської курії вирішувати всі судові справи католицької церкви (це право трактувалося дуже широко й давало змогу церкві втручатися у внутрішні справи католицьких держав). Світська влада, щоб захистити свої інтереси в папській курії, направляла туди прокураторів - своїх посланців, їм доводилося надовго затримуватися при папському дворі, що робило їх фактично постійними дипломатичними представниками.

Французькі королі, особливо Людовік IX Святий, Філіп IV Красивий та Людовік XI, у міжнародній політиці більше покладалися не на військову силу, а на дипломатію. Людовік IХ успішно вирішував політичні проблеми шляхом взаємних поступок. Зокрема, він порозумівся з королем Генріхом III Англійським (1216-1272), і коли французькі барони дорікали йому за надмірну поступливість, він відповів їм: "Мені здається, що я добре використовую те, що дав йому (Генріху III), адже раніше він не був моїм васалом, а тепер став ним". За правління Людовіка IX Франція здійснила спробу встановити дипломатичні зв'язки з могутніми монгольськими ханами. При цьому французькі посли зуміли вивідати важливі для Заходу військові таємниці монголів.

За правління Філіпа IV було закладено підвалини всієї подальшої французької дипломатії. Якщо його попередники обмежувались спорадичним направленням нетривалих дипломатичних місій, то він споряджав посольства досить часто, а головне - започаткував регулярне дипломатичне листування з іноземними посольствами. Філіпп IV прагнув надавати своїм територіальним загарбанням видимість законності. Задля цього він часто організовував судові процеси, започаткував традиції королівської канцелярії, оточив себе юристами й нотаріусами, без участі яких не вів жодних міжнародних переговорів.

Однак найбільші здобутки на дипломатичній ниві мав Людовік XI (1461 - 1483), якого нерідко називають "батьком сучасної дипломатії". Цей неперевершений дипломат обрав основним знаряддям досягнення своїх політичних цілей дипломатичні хитрощі й інтриги. Від своїх дипломатів він вимагав уміння одурити досвідчених іноземних майстрів обману: "Вони вам брешуть? Гаразд! Брешіть їм більше". Король прислухався до порад свого італійського союзника у боротьбі з коаліцією феодальної знаті: "Роз'єднуйте своїх ворогів, тимчасово задовольніть вимоги кожного з них, а потім розбийте їх поодинці й не дайте їм знову об'єднатися".

Правління Людовіка XI, об'єднувача Франції, дуже вплинуло на розвиток західноєвропейської дипломатії, докорінно змінило її методи і форми. На зміну тимчасовим дипломатичним відносинам прийшли постійні представництва при дворах. Невдовзі жодна європейська держава вже не могла обійтися без дипломатичної служби. Услід за Людовіком XI інші європейські монархи зробили дипломатичні відносини монополією держави. Дипломатів зобов'язували також шпигувати і вербувати агентів.

Проте, на думку багатьох дослідників, справжньою батьківщиною сучасної дипломатії була Італія. Активному розвиткові дипломатії в Італії сприяли чвари між містами-державами, часті зміни урядів і політичних режимів, баланс політичних сил, загальна нехіть до політичного об'єднання країни, наявність на півострові папської держави з її обширними міжнародними зв'язками й відносинами, політична відособленість Південної Італії та Сицилії й іноземне володарювання в них. Дипломатична служба в Італії була поставлена так добре, що окремі італійські міста-держави (особливо Флоренції!) постачали дипломатів для Франції, Англії, Угорщини та інших держав Європи. До плеяди блискучих флорентійських дипломатів входили в XIV ст. Данте, Петрарка, Бокаччо, па початку XVI ст. - Макіавеллі, Гвічарді та ін.

Не відставала на схилку Середньовіччя від Флоренції в організації дипломатичної служби й Венеція, яка запозичила методи дипломатії у Візантії, значно удосконаливши їх. Вона тримала штат секретних агентів і шпигунів, причому використовувала для секретних місій тих, хто міг пробратися туди, куди для інших двері були зачинені, - ченців, лікарів, жінок. Ії агенти підкуповували для збору секретної інформації місцевих жителів, навіть здійснювали таємні вбивства.

Хоч як це дивно, уряд Венеції, створивши досконалу посольську службу, оплачував працю своїх дипломатів не особливо щедро, отож охочих зробити дипломатичну кар'єру в цій державі було небагато. У XV ст. послів тримали за кордоном упродовж лише двох-трьох років, щоб там їх не встигли підкупити.

Для потреб дипломатичного листування венеціанці розробили примітивний шифр, який час від часу міняли. Дипломатичні акти у Венеції дбайливо зберігали, їх заносили в особливі книги - "Книгу договорів", "Пам'ятну книгу подій" та ін. У XIV ст. писемну фіксацію договорів венеціанці для зручності систематизували.

Наприкінці Середніх віків у Західній Європі вже проводились міжнародні конгреси, їх попередниками були церковні собори, на яких розглядали також світські справи, приймали ухвали міжнародного характеру. Зокрема, на церковних соборах (Вселенських, помісних) проголошували Божий мир і Боже перемир'я, встановлювали правові обмеження для євреїв і мусульман, пільги хрестоносцям та їхнім сім'ям, забороняли військову допомогу ворогам християнства, розробляли заходи щодо боротьби з піратством, розглядали кандидатури па імператорський трон, питання про детронізацію окремих імператорів, плани об'єднання католицької і православної церков, ішлося також про організацію опору монгольській навалі тощо.

Соборні рішення здебільшого ухвалювались під сильним тиском світської влади. Особливо важливу роль в історії міжнародних відносин відіграли Вселенські собори XV ст. - Пізанський (1409), Констанцький (1414-1418), Базельський (1431 - 1449) та Ферраро-Флорентійський (1438-1439), учасниками яких були, окрім верхівки духовенства, представники окремих університетів, магістри богослов'я і доктори права, посли католицьких держав.

Пізанський собор шукав шляхів ліквідації Великої схизми (розколу церкви в 1378-1417 рр.), Констанцький - намагався примирити Францію і Англію, які вели Столітню війну, уладнати суперечку між Річчю Посполитою і Тевтонським орденом, Базельський - налагодити стосунки між Литвою і Польщею, припинити Столітню війну та гуситський рух, відвернути турецьку загрозу, Ферраро-

Флорентійський - відродити унію між католицькою і православною церквами.

Поряд із церковними соборами в XV ст. скликалися й світські конгреси - для розв'язання складних міжнародних проблем. На один із таких конгресів, Арраський (1435), зібралися папські легати, посол Базельського собору, посли імператора, окремих європейських держав, герцога Бургундського, герцога Міланського. Столітню війну конгрес, звичайно, не припинив, однак посприяв укладенню сепаратного миру між Францією і Бургундією.

Висновок. У Середні віки зародилася наука міжнародного права. Спершу завдяки глосаторам до міжнародних відносин застосовували норми цивільного права, оскільки па той час ще не існувало чіткої грані між правом приватним і публічним. Однак уже у глосаторів простежувалися зародки вчень стосовно окремих інститутів міжнародного права. У працях "пізніх глосаторів" уже йшлося про суверенітет окремих держав і норми міжнародного права визначилися досить виразно. Все ж міжнародне право стало окремою наукою пізніше, в XVII ст.

Література

  1. Басавская Н. Столетняя война: Леопард против лили. Москва, 202.
  2. Дефурно М. Повседневная жизнь времен Жанны д’Арк/Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2002.
  3. История дипломатии: В 5 т. Узд. 2-е. Москва, 1959. Т. 1.
  4. Контамин Ф. Война в Средние века/Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2001.
  5. Мюссе Л. Варварское нашествие на Европу. Вторая волна / Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2001.
  6. Носов К. С. Рыцарские турниры. Санкт-Петербург, 2002.
  7. Парруа Э. Столетняя война / Пер. с фр. Санкт-Петербург, 2002.


12.10.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!