Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Зброя і військове спорядження в середньовічній Європі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Зброя і військове спорядження в середньовічній Європі. Реферат

На озброєнні тодішніх піхотинців були довгий сине чи бодай загострений кілок (його встромляли в землю перед ворожою лавою, щоб стримати натиск кінноти), алебарда, меч. Заможніші піхотинці захищали своє тіло залізним шишаком, нашийником, щитом, малою кольчугою, убогі ж покладалися в бою лише на боже милосердя

Під час облоги ворожих укріплень використовувалися громіздкі пристрої та споруди. Одні з них допомагали штурмовим загонам піднятися па захисну стіну міста чи фортеці, інші, балісти, жбурляли в захисників 100 – 150 кілограмові камені, запалювальні снаряди, трупи тварин і людей (щоб викликати спалах епідемії). За допомогою метальної машини також відстрілювали ворожих командирів (французького барона, Симона де Монфора, як свідчать джерела, відправили до праотців тулузькі жінки за допомогою каменюки, випущеної балістою). Для штурму укріплень використовувалися також пересувні щити, решітки, перекидні містки, розбірні драбини тощо.

В період пізнього Середньовіччя метальні машини поступово витіснила вогнепальна зброя, передусім артилерія. Повільність цього процесу пояснювалася малою ефективністю перших гармат (їх далекобійність була низькою та й влучністю вони не вирізнялися).

Переворот в артилерійській справі відбувся лише в середині XV ст., після вдосконалення виробництва пороху, коли кам'яні ядра поступилися місцем металевим. У середині XIV ст. артилерію мали всі армії країн Заходу. Спершу гармати встановлювали на козли чи спеціальну станину, а з середини XV ст. - на лафет із цапфами. У XIV-XV ст. відливали велетенські гармати вагою в десятки тонн, однак уже на зламі XV- XVI ст. від цієї гігантоманії відмовилися на користь стандартизованих гармат - скорострільних і легших. Водночас з'явилася також легка вогнепальна зброя - ручні кулевріни, аркебузи.

Гармати були переважно облоговими, в польових боях вони використовувалися лише зрідка. Та й під час облоги користі від них було небагато. Рідко коли вдавалося оволодіти містом чи фортецею за допомогою артобстрілу, тому їх здебільшого брали не штурмом, а тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної облоги завжди не вистачало, то вдавалися до випробуваного методу: шукали серед захисників зрадника, який би за винагороду відкрив міські ворота.

З появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист тіла. На зміну металевим пластинкам (вони прикривали лише окремі ділянки тіла) й відносно легкій кольчузі у другій половині XIV ст. майже все тіло (кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий обладунок" - металевий панцир. Він був таким важким, що іноді рицаря доводилось підсаджувати на бойового коня (також закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту. Щоб перемогти вершника в обладунку, досить було вибити його з сідла: на землі він не міг вільно пересуватися і ставав немічним.

Основною ударною силою війська в XIV-XV ст. залишалася важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кавалерія: кінні лучники й арбалетники.

Воєнні кампанії

Варварські королівства спиралися на давні військові традиції, завдяки яким погано вишколеним і не краще озброєним варварським племенам удалося повалити Римського колоса. Військові загони варварів застосовували примітивну тактику, не мали тилового забезпечення. Проте вони мали інші військові переваги, то відіграли вирішальну роль у боях з римськими військами. Якщо в Римській імперії солдати становили близько 4% від загальної кількості населення, то у варварів вояками були всі дорослі чоловіки, тобто 20-25% населення. Від степовиків вони запозичили мистецтво верхової їзди.

Войовничість варварських королівств була різною. Проте загалом усі вони орієнтувалися на війну. В них навіть мирні сторони суспільного життя "легко набували воєнного забарвлення" (Ф. Контрмін ІІ). За словами французького медієвіста Ж. Дюбі, "цивілізація, породжена великими переселеннями, була цивілізацією війни та агресії",

На світанку Середньовіччя стерлися відмінності між війною публічною і приватною, між вендетою (кривавою помстою) і війною, яку розпочинав монарх для посилення своєї влади й держави. У варварських королівствах відбувалося етнічне й культурне злиття переможців і переможених.

Ані Меровінги, ані, тим паче, Каролінги не обходилися без воєн. Найбільше воювали Піпін II Геристадьський, Карл Мартел, Піпін ІІІ Короткий та Карл Великий. В періоди їхнього правління роки мирного перепочинку траплялися так рідко, що спеціально відзначалися в анналах.

У період високого Середньовіччя військовий Молох не полишав Західну Європу. Тривали Хрестові походи, ареною воєн стали Північна й Центральна Італія (їх намагалися загарбати німецькі імператори). Та все ж кількість воєн дещо зменшилася порівняно з добою раннього Середньовіччя. Припинилися спустошливі набіги вікінгів і угрів, більшість західноєвропейських монархів уже не організовували щорічні воєнні походи. Королі й князі дещо вгамували воєнний запал своїх підлеглих. Усе це посприяло демографічному та господарському піднесенню європейських країн. Лише наприкінці ХІІІ ст. воєнний маховик знову почав розкручуватись (відновився воєнний конфлікт між французами і англійцями, англійська корона воювала проти шотландців тощо).

Воювали за тих часів без особливих хитромудрощів. "Армія шикувалася в одну лінію, рицарі безладно кидалися в бій, кожен вибирав собі гідного супротивника. Бій являв собою сукупність поєдинків, і воєначальник брав у ньому участь як звичайний воїн" (Р. Ван Оверстретон). Війна була "низкою облог, численних сутичок і спустошень, які коли-не-коли переривали великі й часто кровопролитні бої... Завершені кампанії були винятком, а перервані - правилом" (Ф. Контамін). На війні основну увагу приділяли облозі міст. Замки штурмували зрідка, бо здобуття їх це обіцяло таких очевидних вигод, як захоплення міст, адже "саме міські центри, а не замки, були в XII-XIII ст. справжніми господарями території" (Ф. Контамін). Облога міста нерідко тривала місяці, а то й роки.

Воювати ефективніше не давали змоги нікудишній вишкіл вояків і примітивність зброї та військового спорядження. Військова підготовка в Середні віки здійснювалася не в спеціальних навчальних закладах, а безпосередньо на полі бою, на практиці. Щоправда, наприкінці XIV ст. Франція здійснила досить вдалу спробу підвищити рівень військової підготовки завдяки організації масових спортивних змагань зі стрільби з лука та арбалета, однак успішність цього заходу налякала Карла VI. Король збагнув, що загальний військовий вишкіл може посприяти соціальному вибухові, й рішуче припинив небезпечний експеримент.

У ХІV-ХV ст. військова активність Західної Європи зросла. Феодальна знать, як і раніше, прагнула розширити свої володіння та реалізувати честолюбні задуми. Принци і дворянські діти, як і раніше, виховувалися в дусі рицарської моралі, мріяли про воєнні подвиги. Для багатьох авантюристів, збіднілих дворян, не кажучи вже про розорених селян, війна стала годувальницею. "Поєднання двох чинників - економічного й психологічного - вилилося в незмінну готовність воювати" (Г. Кенігсбергер).

Якщо в період високого Середньовіччя віддушиною для войовничих елементів суспільства були Хрестові походи, то в XIV-XV ст. ареною затяжних воєнних конфліктів стала Західна Європа - християни з дорогою душею винищували християн. Найбільшими європейськими війнами були Столітня війна між Англією і Францією (1337-1453), гуситські війни (1419-1434), збройні конфлікти між Тевтонським орденом і його сусідами, експансія турків-османів, війна Червоної і Білої троянд в Англії (1455-1485).

Як і раніше, в XIV-XV ст. воєнні конфлікти між двома великими державами були рідкістю. Війну здебільшого вели "дрібні загони під командуванням капітанів чи, точніше, проводирів банд" (М. Дефурно). Французький історик-романтик Ж. Мішле писав, що у Франції після бою під Пуатьє "шляхи перетворилися на скупчення розбійницьких гнізд, села - па поля битви. Війна велася повсюдно, й годі було зрозуміти, де ворог, а де друг".

Зросла роль піхотинців, які не потребували коней і задовольнялися простою зброєю, а тому обходились державній казні значно дешевше, аніж вершники-рицарі. На полі бою піхота билася злагоджено і не поступалася рицарям, успішно протидіяла атакам кіннотників. Особливо славились озброєні алебардами швейцарські піхотинці, яких охоче наймали на службу іноземні держави. Зростав авторитет і німецьких ландскнехтів, "нестримних і диких" (Ф. Контамін), великих майстрів воєнного грабунку. Роль рицарів з появою вогнепальної зброї, навпаки, зменшувалась. Змінився характер рицарських турнірів, які вже не імітували справжню битву, а "скоріше стали ритуалізованим спектаклем.., демонстрацією дедалі жорсткіших етикетних норм" (Ф. Контамін).

Полум'я війни тривалий час не згасало й після її офіційного завершення. Оскільки регулярної армії теж не існувало, король після того, як війна закінчувалася, відпускав лише допоміжні війська, а загони пожадливих найманців тимчасом й надалі реалізовували горезвісний принцип "війна годує війну". Французькі "шкуродери", італійські кондотьєри, німецькі ландскнехти, албанські стратіоти та інші доводили до розпачу середньовічний люд своїм розбишацтвом та грабунками.

У бою заповітною мрією кожного воїна було "впіймати велику дичину" - захопити в полон вельможну особу, щоб дістати за неї багатий викуп. Таке "полювання" підривало військову дисципліну. Існував неписаний кодекс честі, який вимагав ставитися до полоненого відповідно до його соціального рангу і не правити за нього непомірний викуп; полонений, зі свого боку, мав чесно внести викупну суму. Траплялося, що зібрати необхідні кошти не вдавалося. В такому разі бранець проводив залишок свого життя у полоні. Іноді полонений доводив до розорення свого власника, змушеного в марному чеканні на викуп роками годувати й поїти його.

Висновок. Хоча війни в Середні віки здебільшого були нетривалими й характеризувалися порівняно незначною кількістю учасників, усе ж їхні економічні наслідки часто були катастрофічними. Із захоплених територій вивозили, все, що можна було вивезти. Від посівів, будівель залишалися самі згарища. Англійський король Генріх V (1413-1422) заявляв, що "війна без вогню - все одно, їло ковбаса без гірчиці". Воєнна розруха значною мірою була наслідком поширення найманства й участі у воєнних діях усіляких волоцюг та авантюристів. До того ж, війна нерідко ставала народною, народна стихія ж була безмежно далекою від рицарських умовностей.

Утім окремі народи чи соціальні групи зуміли "приручити" війну - наживалися на ній.

Війна певною мірою посприяла технічному прогресові, особливо у сфері виробництва зброї, металургії, обробки металів, військової "інженерії", транспорту, картографії тощо.

Література

  1. Басавская Н. Столетняя война: Леопард против лили. Москва, 202.
  2. Дефурно М. Повседневная жизнь времен Жанны д’Арк/Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2002.
  3. История дипломатии: В 5 т. Узд. 2-е. Москва, 1959. Т. 1.
  4. Контамин Ф. Война в Средние века/Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2001.
  5. Мюссе Л. Варварское нашествие на Европу. Вторая волна / Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2001.
  6. Носов К. С. Рыцарские турниры. Санкт-Петербург, 2002.
  7. Парруа Э. Столетняя война / Пер. с фр. Санкт-Петербург, 2002.


12.10.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!