Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Всесвітня історія: Арабський халіфат. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Всесвітня історія: Арабський халіфат. Реферат

Утворення Арабського Халіфату. Суспільний лад Халіфату. Ісламська держава

Історія держави і права зарубіжних країн належить до тих суспільних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають пряме відношення як до науки історія так і до науки про державу і право.

В зв’язку з конкретно-історичним підходом до державно-правових явищ і процесів, що притаманні тому чи іншому суспільству на певному етапі його розвитку, історія держави і права оперує великою кількістю фактів, конкретних подій політичного життя, діяльності держав, урядів, класів, партій і т. д. Але в той же час, історія держави і права не просто набір знань про минуле держави і права.

Наука історії держави і права зарубіжних країн має власну історію. Еволюція східного середньовічного суспільства пройшла особливий шлях, що відрізняє його від розвитку феодального Заходу. Панування соціально-економічних і соціально-політичних традиційних структур визначало надзвичайно уповільнений характер цієї еволюції. Отже, поняття феодалізму, що застосовується в навчальній літературі до цього суспільства є в значній мірі умовним. Рабство на Сході ніколи не відігравало значної ролі в суспільному виробництві, але воно продовжувало існувати в середні віки, а деякі соціальні інститути європейського феодалізму були притаманні і давньому і середньовічному Сходу.

Уявлення про Середньовіччя сформувалися в буржуазній історіографії разом з поняттям нова історія в епоху революційних змін ХVII - XVIII ст. При цьому, нова історія Західної Європи протиставлялась її минулому, яке в свою чергу, сприймалось як зміна двох попередніх періодів: античної давнини і середньовіччя. Ця трьох етапна схема набула завершеної форми, коли антична давнина пов’язуватись з рабовласництвом, а феодалізм – з середньовіччям і розглядався в буржуазній історіографії як особливий соціально-політичний лад, політична організація середньовічного суспільства з притаманною централізацією і системою васальних відносин.

Жорстку соціально-економічну детермінованість поняття феодалізму набуло в марксистській літературі, у вченні про формацію як особливому способі виробництва.

При формаційних підходах в якості основних виділяються виробничі відносини, а кожне конкретне суспільство розглядається як система, в які всі інші суспільні зв’язки вважаються виробничими надбудовами над ними. Це й визначило моністично-матеріалістичний погляд формаційної періодизації історичного процесу, в якому на зміну рабовласництву приходить феодалізм, потім капіталізм і, нарешті, комунізм.

Повна неможливість вкласти в цю схему історію багатьох суспільств призвела самого К. Маркса в його ранніх творах до вчення про особливий "азіатський спосіб виробництва", спори щодо якого велися в нашій науковій літературі до недавнього часу. До беззастережного визнання соціально-економічної і соціально - політичної специфіки і давнього, і середньовічного східних суспільств із їхнім уповільненим характером розвитку, глибоким на суспільний розвиток традицій, релігійної ідеології й ін. Феномен цих суспільств свідчить про багатоваріантність самої суспільної еволюції.

Оскільки в Європі середньовіччя є синонімом феодалізму, то й досить умовними треба вважати і застосування поняття середньовіччя до східних суспільств у силу крайніх труднощів визначення його нижніх і верхніх хронологічних границь. Тим часом у чисто методичному плані необхідність визначеної періодизації настільки тривалого періоду в історії Сходу пов’язується з комплексом історичних факторів, з якісними змінами в політичній структурі, зі створенням централізованих імперій, із завершенням формування найбільших цивілізованих центрів, світових релігій і їхнім могутнім впливом на периферійні зони й ін.

Виділяючи найбільш загальні риси подібності соціально-економічної еволюції середньовічних країн Сходу, слід зазначити, що жодна з цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися капіталістичні відносини. Тут у порівнянні з основними середньовічними європейськими країнами різко відставав розвиток промисловості, товарно-грошових, ринкових відносин.

Уповільнений характер розвитку визначив стійку багатоукладність східних середньовічних суспільств, тривале співіснування патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів.

Вагомий вплив на весь хід історичного розвитку країн Сходу здійснило поширення державної власності на землю, що сполучалася з іншою формою власності – общинною. Державна власність у її вузькому розумінні включала лише велике землеволодіння монарха і державної скарбниці. У широкому ж змісті вона не зводилася до власності монарха, а охоплювала і земельні дарування і присвоєння ренти-податку з визначеної території.

Але в середньовічних суспільствах Сходу держава всіляко державну власність на землю з властивої їй традиційною системою експлуатації подібних селян, стримувала розвиток приватної власності, перешкоджала створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.

Сполучення різних форм земельної власності, особлива контрольно-регулююча роль держави в економіці знаходили вираження, насамперед в особливій структурі пануючого класу, в усіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в західній середньовічній Європі сформований клас приватних земельних власників, що експлуатують працю залежних селян, спирався на феодальну державу, що об'єктивно виражала його волю, то пануючий клас у країнах Сходу - це сама держава в особі саново-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що жив за рахунок ренти-податку головним чином з формально-вільних хліборобів-селян.

Для середньовічних суспільств Сходу характерний і менший ступінь залежності безпосередніх виробників-селян, відносно більший обсяг їхніх прав, зв'язаних з розпорядженням своєю земельною ділянкою. Відсутність панського господарства і панщини призвела до того, що тут селяни не були прикріплені, а зв'язані податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарата, чиновництва. Ця залежність, що виражалася в становій неповноцінності "простолюдина", скріплювалася правами, релігією, общинними порядками.

Специфічне місце займало й східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу праці в країнах Сходу знаходив вираження в тім, що місто тут не стало організуючою і направляючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку, тому що прибавочний продукт, що концентрується в руках окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включився у виробництво. Реміснича продукція йшла не на ринок, а на задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі і військових кіл. Купецький же капітал виконував при цьому функції своєрідного агенту між ними і ремісниками-виробниками.

Східна сільська громада, що являла собою замкнутий господарський світ зі спадкоємним, незалежним від ринку поділом ремесла і землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом і селом, а разом з тим і формування стану городян, купецтва міського типу.

Це у свою чергу визначило і порядки, що існували в східному місті. Ремісник знаходився під твердим контролем бюрократичного державного апарату, був скований правовими, релігійними розпорядженнями, становими, кастовими обмеженнями. У східному середньовічному місті не існувало особливого міського права. Правовий статус міського жителя не відрізнявся від сільського.

На відміну від європейського східне місто не стало ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливає на зміну форм держави. Не стало воно й опорою центральної влади у боротьбі з роздробленістю, як це мало місце в Європі.

Специфічні риси соціально-політичного розвитку країн Сходу визначалися тією обставиною, що тут не склалися державні форми, властиві феодальній Західній Європі. Тут не було сеньйоральної монархії як своєрідного союзу феодалів сеньйорів, що володіють суверенними правами в межах територій своїх доменів. Ця форма могла скластися в суспільстві, де процес утворення класів носив завершений характер. Не могла скластися і станово-представницька монархія в суспільстві, у якому місто було позбавлено будь-якої було самостійності, де не сформувався стан городян зі своїми становими цілями й інтересами.

Розповсюдженою формою східної середньовічної держави стала спадкова монархія, в якій були відсутні інституційні форми обмеження влади правителя. Разом з тим, ці державні форми не були ідентичні. Різним був і рівень централізації в цих державах, ступінь застосування військово-деспотичних засобів і методів здійснення державної влади. Більш того, вони мінялися і на окремих етапах розвитку конкретних східних середньовічних держав.

Безперечну специфіку соціально-політичній структурі східного суспільства додавала пануюча релігійна ідеологія, саме відношення членів суспільства до релігії і влади.

При цьому до релігії вони відносилися як до вчення, що могло бути використане лише на благо влади.

Утворення Халіфату

У VІІ столітті в арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів, почався розпад родоплемінного ладу. Підсилилася майнова, а потім і соціальна диференціація. Шейх (глава племен) і сайди (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оазисів. У їхню власність переходить велика кількість худоби. З'являються раби. Право займати суспільні посади стає спадковим привілеєм найбільш багатих родин.

Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшов в Хіджазі (район узбережжя Червоного моря). Тут навколо оазисів концентрувалися напівосілі племена, що займалися не тільки скотарством, але і землеробством. У цьому районі були торгово-ремісничі міста: Мекка, Ясриб, через які пролягав великий караванні шлях з півдня на північ. У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, вони, проте, не порвали родинних зв'язків з визначеними племенами і їхньою знаттю. У цих районах знаходилася велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв'язки, узи і традиції взаємодопомоги, що зв'язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей була міжплемінна ворожнеча, яка все підсилювалася. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням людей і худоби.

Так в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) суспільство. І, як це мало місце в інших народів, ідеологія суспільного руху, що об'єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми.

Виникнення нової релігії - Ісламу - пов'язано з ім'ям Мухаммеда (приблизно 570-632 р.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їх повинен бути Пророк - "намісник Бога на землі". Єдиною умовою вступу в цю спільноту було визнання нової релігії і жорстке дотримання її норм.

Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, тому що давно зневірилися у могутності племінних божків, які не захистили їх від нещасть і руйнувань.

Народний характер первісного руху відлякував багатих, але це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, вони почали розуміти, що нова релігія не загрожує їх корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних і торгових верхівок увійшли до складу правлячої еліти мусульман.

До цього часу (20-30 р. VІІ століття) було довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові загони вели боротьбу за об'єднання країни під прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.

Нова держава вирішувала одну з найважливіших задач, що стояла перед країною - подолання племінного сепаратизму. До середини VІІ століття об'єднання Аравії було в основному довершено.

Суспільний лад Халіфату

Смерть Мухаммеда поставила питання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цього часу його найближчі родичі і сподвижники (родоплемінна і купецька знать) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища і стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників Пророка").

Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні території, включаючи Ближній і Середній Схід, Північну Африку і деякі інші райони. Одним з найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не чинили опір прибульцям, тому що до цього знаходилися під ярмом інших держав, що їх нещадно експлуатували. Вони не були зацікавлені в захисті старих панів і їхніх порядків.

Як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава - Арабський Халіфат. У його склад ввійшла й Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби одержали взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), вони опинилися під впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було формування феодалізму.

Одночасно з утворенням Халіфату формувалося і його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, які носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки і виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного і судового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, з питань, не відбитим у Корані і сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя. Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було швидко довершене.

Арабський феодалізм поряд з головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Ступінь розвитку феодалізму в окремих областях Халіфату не була однаковою. Вона знаходилася в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то в більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.

Ісламська держава

Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни.

Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) - знаходилася в руках халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він повинен був рахуватися з найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.

Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):

  • Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням і озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розміри оплати і земельних пожалувань за службу.
  • Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових і інших надходжень у скарбницю.
  • Диван-ал-Барид - керування доріг і пошти, будівництво доріг, колодязів і т. д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало і таємне спостереження за діяльністю і політичним настроєм місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.

Вищі чини відомств призначалися халіфом і були безпосередньо перед ним відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи визирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування і тим самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.

У кінці 8 століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знать, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цього часу еміри одержали можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують на свою користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням часу.

Література

1. Алексеев С. С. Теория права - М.: Изд-во БЕК, 1994. - 224с.

2. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие /Под ред. К. И. Батыра - М.: Манускрипт, 1993. - 374с.

3. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учеб. пособие /Под ред. проф. З. М. Черниловского - М., 1994. - 413с.

4. Общая теория права: Учеб. пособ. для юридич. вузов /Под ред. А. С. Пиголкина - М.: Манускрипт, 1994. - 396с.

5. Федоров К. Г., Лисневский Э. В. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. для вузов. 4.1. - Ростов на/Д.: Изд-во Рост, ун-та, 1994. -272с.

6. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства// Маркс К., Энгельс Ф., Соч. Т21-С. 135-155.


30.09.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!