Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Латинська Америка у середині 20 століття. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Латинська Америка у середині 20 століття. Реферат

Внутрішньополітична боротьба в латиноамериканських країнах напередодні й під час Другої світової війни. Створення Організації Американських Держав. Демократичні революції у Гватемалі й Болівії

Внутрішньополітична боротьба в латиноамериканських країнах напередодні й під час Другої світової війни

З середини 30-х рр. XX ст. Л. А. стала об'єктом посиленої уваги і підривної діяльності держав "Осі", котрі, готуючись до світової війни, закупали в регіоні сільськогосподарські продукти і стратегічну сировину, в першу чергу нафту, кольорові метали, селітру.

Німецький капітал активізувався в економіці Аргентини, Бразилії, Парагваю, Перу, Чилі, здійснюючи зростаючий вплив на політику правлячих кіл цих країн. Користуючись наявністю там значної кількості німецьких іммігрантів, Берлін насаджував у регіоні фашистські організації й сприяв поширенню нацистської ідеології. Військова верхівка "Третього рейху" до того ж розглядала Бразилію та Аргентину, чия армія була озброєна і навчена за німецьким зразком, у якості важливого плацдарму для поширення свого впливу на всю Л. А. Тенденції до фашизації політичного життя окреслилися в Домініканській Республіці та Нікарагуа.

Але в Л. А. на той час ще не було місцевого монополістичного капіталу, тому й не могло сформуватися власного фашизму. Чимало представників латиноамериканських еліт, які надихались прикладом Німеччини та Італії, намагалися запозичити їхню ідеологію та терористичні методи, проте не були за своєю природою власне фашистськими. На спротив фашистській загрозі піднялися широкі кола громадськості.

В Аргентині радикали, соціалісти та кілька дрібних демократичних партій, що перемогли в березні 1936 р. на виборах до палати депутатів Конгресу, створили єдиний парламентський блок під назвою "Народний фронт". І хоча він через півроку внаслідок нерішучості керівництва розпався, влада заборонила діяльність Національної фашистської партії і т. зв. Трудового фронту, що діяли серед аргентинців німецького походження.

Але найбільших успіхів рух "Народного фронту" добився в Чилі, де у відповідь на урядову розправу над страйкуючими залізничниками було створено блок соціалістів, радикалів, комуністів і профспілок. На президентських виборах 25 жовтня 1938 р. його кандидат Педро Агірре Серда здобув упевнену перемогу і сформував уряд "Народного фронту". Він значно розширив демократичні свободи і права трудящих, підвищив зарплату, знизив ціни на продукти харчування, удосконалив систему соціального забезпечення, частину пустошів передав безземельним селянам. Але у зв'язку з початком Другої світової війни та розбіжностями всередині урядового блоку "Народний фронт" у січні 1941 р. розпався.

Під час Другої світової війни абсолютна більшість латиноамериканських держав оголосили війну Німеччині та Японії, особливо після 7 грудня 1941 р. Але за винятком Мексики, що відрядила ескадрилью ВПС на Філіппіни в складі військ США, та Бразилії, котра направила 50-тисячний експедиційний корпус в Італію, безпосередньої участі у бойових діях вони не брали. Аргентина, що заявила у вересні 1939 р. про свій нейтралітет, протягом усієї війни вела через франкістську Іспанію активну торгівлю з гітлерівською Німеччиною.

Лише у січні 1944 р. вона розірвала дипломатичні відносини з Берліном і Токіо, а в березні наступного року оголосила їм війну. Чилі також порвала офіційні стосунки з Німеччиною, Італією та Японією лише в січні 1943 р. і проголосила війну Берліну в лютому, а Токіо - у квітні 1945 р.

Корінний перелом у ході Другої світової війни опосередковано призвів до повалення диктаторських режимів у 1944 р. у Сальвадорі, Еквадорі та Гватемалі. У Гватемалі розвиток подій швидко набув характеру національно-демократичної революції: 11 березня 1945 р. там була прийнята демократична конституція, що передбачала розвиток національної економіки, ліквідацію латифундій, обмеження діяльності іноземних монополій. Президент Болівії підполковник Гуальберто Вільяроель, індіанець за походженням, що прийшов до влади в результаті ліво-націоналістичного перевороту в грудні 1943 р., сприяв організації профспілки працівників гірничої промисловості й здійснив рішучі кроки, спрямовані на поліпшення становища селян-індіанців.

Пошуки шляхів модернізації суспільства і зручного місця в системі міжнародних відносин для Аргентини привели до військового перевороту в червні 1943 р., організованого Групою об'єднаних офіцерів під гаслом "За велику Аргентину". Досить швидко головну роль у військовому уряді країни став відігравати полковник Хуан Домінго Перон (1895-1974 рр.), який у лютому 1946 р. був обраний президентом і наступного року заснував Пероністську партію.

Гаслами пероністського руху були: економічна незалежність нації, політичний суверенітет, соціальна справедливість (іспанською "справедливість" - justisia, тому пероністський рух ще називався хустісіалістським). В економічній політиці перонізм передбачав державне регулювання за рецептами британського економіста Джона Кейнса (підтримання ефективного попиту і повної зайнятості), в соціальній політиці - державний патерналізм в ім'я класового миру, у зовнішній політиці - використання американо-радянського протистояння і суперечностей між провідними капіталістичними державами.

Спираючись на підтримку об'єднаних у профспілки індустріальних робітників та міських середніх верств, уряд Перона в умовах сприятливої економічної кон'юнктури значно підвищив заробітну плату, розширив трудове законодавство (конституція 1949 р. навіть декларувала право на працю), встановив державний контроль над зовнішньою торгівлею, націоналізував Центральний банк, викупив в іноземних власників телефонну і залізничну мережу. Влада Перона будувалася за класичною тоталітарною схемою: "вождь нації" - керівні кадри - організовані маси".

Створення Організації Американських Держав

Загальний стан політичних справ у Л. А. після завершення Другої світової війни, що характеризувався наростанням націоналістичних і ліворадикальних тенденцій (так, за участю чи підтримки комуністів діяли уряди в Еквадорі, Чилі, Гватемалі та Коста-Риці), помітно турбував Вашингтон.

У травні 1946 р. президент США Гаррі Трумен направив у конгрес послання "Міжамериканське військове співробітництво", в якому під гаслом гарантування "безпеки Західної півкулі" пропонувалося прийняти план "стандартизації озброєння і організації навчання в Західній півкулі під єдиним керівництвом США".

Та оскільки мілітаристська спрямованість цього плану викликала негативну реакцію в Л. А., конгрес відкинув пропозицію Білого дому і, в свою чергу, висунув поміркованішу ідею спільної оборони західної півкулі від зовнішньої загрози - світового комунізму.

У серпні 1947 р. з ініціативи держдепартаменту в Ріо-де-Жанейро була скликана Міжамериканська конференція з підтримання миру і безпеки на континенті, що завершилася підписанням 2 вересня Договору "Про оборону Західної півкулі" - прообразу Брюссельського і Північноатлантичного пактів. У Договорі наголошувалося, що зовнішній напад на будь-яку з американських держав розглядається як напад на всі американські країни з випливаючими звідси зобов'язаннями надання взаємної допомоги у відбитті агресії.

Східна межа "зони безпеки" була визначена Атлантикою приблизно в 1000 миль від берегів Америки, західна - на відстані у 1200 миль від тихоокеанського виходу Панамського каналу. Водночас механізм реалізації угоди (від відкликання глав диппредставництв до застосування Збройних Сил) міг бути задіяний і у випадку внутрішньоконтинентального конфлікту (принцип "внутрішньої агресії"), коли той буде загрожувати недоторканості, територіальній цілісності чи незалежності будь-якого учасника пакту.

За пактом Ріо-де-Жанейро надійшла черга оформлення 30 квітня 1948 р. на IX міжамериканській конференції в Боготі Організації американських держав, що змінила аморфний Панамериканський союз.

Але ОАД так і не перетворилася у військово-політичний блок на зразок НАТО. На заваді цьому стали географічна віддаленість регіону від точок гострого протистояння США і СРСР та сильний спротив домінуванню Вашингтона з боку багатьох місцевих еліт і широких народних мас, у результаті котрого при значній економічній залежності від США латиноамериканські держави зберігали відносну політичну незалежність від свого північного "доброго сусіда".

Демократичні революції у Гватемалі й Болівії

У цілому ж 50-і рр. XX ст. в історії Л. А. були позначені химерним переплетінням двох полярних тенденцій суспільного розвитку: до встановлення олігархічних диктатур і демократизації політичних систем.

Протягом 1948-1955 рр. військові перевороти і громадянські війни, що супроводжувалися кривавою різаниною та попранням конституційних прав і свобод, відбулися в Коста-Риці, Перу, Венесуелі, Колумбії, на Кубі, в Аргентині. Коли ліво-націоналістичний гватемальський уряд полковника Хакобо Арбенса (1913-1971 рр.) конфіскував у місцевих латифундистів та американської "Юнайтед фрут компані" 604 тис. га землі й розподілив їх серед безземельних селян-індіанців, ЦРУ організувало в червні 1954 р. бомбардування столиці країни та вторгнення на її територію диверсійно-терористичних груп з сусідніх Гондурасу і Сальвадору.

На скаргу гватемальського уряду Рада Безпеки ООН закликала припинити кровопролиття і запропонувала членам ООН утриматися від втручання у конфлікт. Проте США проігнорували цю резолюцію, а реакційна частина військової верхівки Гватемали здійснила державний переворот і повернула націоналізовану власність "Юнайтед фрут".

Але з іншого боку, в 1951 р. на президентських виборах у Болівії переміг лідер Націоналістичного революційного руху Пас Естенсоро, що запропонував програму глибоких соціально-економічних перетворень. Та реакційні сили, здійснивши державний переворот, завадили йому приступити до виконання президентських обов'язків. Тоді 9 квітня 1952 р. у Ла-Пасі почалося збройне повстання проти військової хунти, яке було підтримане шахтарями і студентами. Після перемоги повстання була здійснена низка важливих загальнодемократичних реформ: узаконена діяльність робітничо-селянської міліції, запроваджена обов'язкова початкова освіта, націоналізовані олов'яні рудники і запроваджений робітничий контроль. 2 серпня 1953 р. був оприлюднений закон про аграрну реформу, що мав ліквідувати латифундії й повернути індіанським громадам незаконно відняті в них землі.

В другій половині 50-х рр. здавалося, що епоха диктаторських режимів у Л. А. минає, - в 1956 р. під тиском народних виступів змушений був залишити політичну арену перуанський диктатор генерал Одрія, наступного року впав режим Рохаса Пинільї в Колумбії, на початку 1958 р. загальнонаціональний страйк у Венесуелі, що переріс у народне повстання, покінчив із диктатурою Переса Хіменеса, через рік така ж доля спіткала режим Фульхенсіо Батісти на Кубі.

Але підстави для збереження соціальної напруги в суспільстві залишалися майже в усіх країнах регіону, ресурси для здійснення імпортозаміняючої індустріалізації виявилися вичерпаними, страхітлива дилема право-радикальні - ліворадикальні диктаторські режими, як і раніше, тяжіла над Л. А.


09.09.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!