Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Словенці та хорвати в умовах абсолютизму та реакції у 16-18 століттях. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Словенці та хорвати в умовах абсолютизму та реакції у 16-18 століттях. Реферат

На початку XVII ст. істотного поліпшення становища хорватів і словенців не сталося. Зростав соціальний та національний гніт

Тривав процес утрати історичних територій: у 1627р., після створення за рішенням австрійського уряду Воєнної Границі (Країни), до якої увійшли прикордонні з Османською імперією райони від Адріатичного моря до Дунаю (Країна дістала статус самостійної провінції під австрійською зверхністю), площа Хорватії виявилася майже в шість разів меншою за площу сучасної Республіки Хорватії. До того ж ослабли зв'язки між окремими хорватськими областями: в Далмації господарювала Венеція, у Славонії - мадяри.

У цей час поволі формується нова глобальна ідея, навколо якої згодом об'єднається значна частина не лише хорватської людності, а й інших південнослов'янських народів, - ідея слов'янської єдності. Цю ідею живили пам'ять про славетну минувшину слов'ян і віра в не менш славетне майбутнє. Одним із перших її обґрунтував чернець-бенедиктинець Мавро Орбіт у книзі "Царство слов'ян" (1601), а довів до стану цілісної концепції та програми дій єзуїт Юрай Крижанич (1618-1683), автор праці "Політика, або розмова про правління". У ній він запропонував конкретні заходи щодо вдосконалення державного устрою Росії, котру Крижанич уважав провідною силою у справі визволення всіх слов'янських народів.

До XVI ст. вся територія між річками Савою і Дравою називалася Славонією. До неї належали власне Славонія, Хорватія та Далмація. Кожна з областей поділялася на адміністративні одиниці - жупанії, або комітати. Формальним верховним правителем хорватських земель вважався австрійський імператор, але реально управління зосереджувалося в руках наступника престолу ("молодого короля"), молодшого брата імператора. Для ведення практичних справ безпосередньо на місцях Відень призначав бана (згодом - двох банів: у Загребі та Кніні), котрий і являв собою реальну владу, фактично будучи господарем довіреної йому території.

Чи не найголовнішою функцією бана було збирання податків і мита. Значна частина зібраних коштів відправлялася до Відня, але й те, що залишалося в його розпорядженні, становило солідну суму. Управління жупаніями з XIII ст. передається в руки окремих феодальних родів на умовах спадковості, внаслідок чого з'являються династії графів Модрузьких, Крбавських, Брибирських та ін.

У XVII ст. на провідні ролі висуваються сім'ї Зринських та Франкопанів. Правнук героя оборони Сигета Ніколи Зринського - Петар - разом зі своїм шурином Франом Крсто Франкопаном здійснили спробу в 1671 р. організувати змову хорватської знаті проти Габсбургів, Вони прагнули відокремити Хорватію від Австрійської монархії, уряд якої, на думку змовників, не оцінив відповідним чином заслуги хорватів у захисті кордонів від нападів османів. Змовникам відверто співчували мадяри. Керівники змови встановили контакти з основним конкурентом Австрії у Європі - французьким королем Людовиком XVI, а також наполегливо шукали шляхів досягнення компромісу з турками.

Ідеї Петара Зринського та Франа Крсто Франкопана підтримали більшість хорватських дворян, незадоволених своїм другорядним становищем порівняно з німцями та мадярами. Це давало заколотникам певні шанси на успіх, проте змову було викрито, а її керівників австрійські власті прилюдно стратили у Відні.

Політика централізму й абсолютизму посилювалася. Деморалізоване й роз'єднане хорватське дворянство, яке втратило після смерті своїх лідерів надію на визволення з-під влади Габсбургів, мусило піти на зближення з мадярами й відмовитись від національне свідомої політики. Цей крок, щоправда, також не дав вагомих результатів: використовуючи хорватів як природних союзників у протистоянні з Віднем, угорці наполегливо й послідовно намагалися мадяризувати їх і навіть гадки не мали забезпечувати право на вільний національний розвиток.

Після того, як унаслідок поразки османів у битві під Віднем у 1683 р. ситуація на австрійсько-турецькому кордоні стала спокійнішою, австрійський уряд здійснив низку кроків, спрямованих, на обмеження хорватської автономії. Зменшено повноваження бана; хорватське військо підпорядковано Військовій раді у Відні; до мінімуму зведено функції хорватського законодавчого (на місцевому рівні) органу - Сабору.

У 1715 р. в Хорватії запроваджено спеціальний орган управління - "септемвірат", що перебрав на себе роль вищої інстанції. У 1754 р. введено цензуру, а жупанії безпосередньо підпорядковано імператорській канцелярії. У 1767 р. "септемвірат" перетворено на "намісницьку раду", яка виконувала роль своєрідного хорватського уряду з певними автономними правами, але через кілька років раду було ліквідовано, а замість неї створено "угорську намісницьку раду". Це призвело до цілковитого адміністративного підпорядкування хорватських територій (крім Воєнної Границі) угорцям.

Анти-хорватський характер реформ Марії Терези яскраво виявився у переданні міста Рієка та кількох навколишніх районів (Рієцького, Бакарського та Винодольського) у володіння угорців із запровадженням образливої для хорватів назви "Угорське примор'я". Ідея, що спонукала імператрицю до такого кроку, полягала в задоволенні прагнень угорців здобути вихід до Адріатичного узбережжя, але разом з тим безумовно зачіпала національні інтереси хорватів, ще більше шматуючи їхню історичну територію.

У Далмації в цей період повновладним господарем залишалася Венеція, яка, щоправда, так і не змогла поширити свою зверхність на Дубровник. Республіка Святого Марка контролювала ситуацію в підлеглих їй далматинських містах, призначаючи на посаду "графа" - верховного правителя міста - представника одного зі своїх знатних родів, а також регулюючи місцеве законодавство. Особлива увага традиційно приділялася економіці міст, яка фактично перебувала в руках венеційців.

На такому не дуже сприятливому загальному тлі хорвати почали повертати втрачені в різні періоди османської експансії землі. Згідно з умовами Карловацького мирного договору 1699 р. хорватські адміністративні кордони в межах Габсбурзької монархії розширювалися, сягнувши річки Уни та Південного Валебіту, а кордони Словенії охоплювали частину південно-східного Срему, доходячи до річки Сави. Після 1718 р. хорвати повернули південно-східний Срем та області поблизу гирла Сави. Усе це дало підстави говорити про новий період хорватської історії, в який країна вступила як "Хорватія, що відроджується".

Нейтралістська політика австрійського двору посилилася за правління імператора Йосифа II (1780-1790). Посада хорватського бана тривалий час залишалася вакантною, одноосібне управління областю здійснював спеціальний комісар, призначений з Відня. Основні посади в органах місцевої влади діставали етнічні німці. Німецька мова запроваджувалася як обов'язкова в школах та органах державного й місцевого управління всіх рівнів. Те, що в самій Австрії небезпідставно сприймалося як реформи в дусі просвітницького раціоналізму й навіть оформилося в самостійну реформаторську течію ("йозефінізм"), для хорватів мало вкрай небажані наслідки.

Паралельно з централізацією та понімеченням хорвати в цей період зіткнулися з новим спалахом мадяризації: угорський парламент ухвалив постанову про запровадження угорської мови в суспільному житті Хорватії. Консервативні кола хорватського дворянства намагалися чинити опір, обстоюючи своє право вживати як офіційну не угорську, а латинську мову. Це зайвий раз підтверджувало катастрофічний стан як хорватської мови, так і справи національного самовизначення в цілому, а також нездатність чільної соціальної верстви феодальної Хорватії захистити свій народ від чужонаціональної експансії.

Наприкінці XVIII ст. в Хорватії з'являються представники нової генерації, які виступають з модерними ідеями та програмами самозбереження нації. На противагу консервативному дворянству на політичну сцену виходить демократично налаштований середній клас, який в цей період у Хорватії перебував на стадії становлення.

Особливе місце серед цієї генерації посідав Ігнатій Мартинович (1755-1795), організатор і натхненник угорсько-хорватської якобинської змови, спрямованої на повалення феодального ладу в Угорщині та Хорватії. Серб за походженням, Мартинович народився у Будапешті, де здобув освіту й розпочав свою діяльність. Цікаво, що якийсь час Мартинович підтримував реформи віденського двору й навіть виконував обов'язки одного з радників імператора Леопольда II.

Ймовірно, саме завдяки порадам Мартиновича Леопольд поновив для хорватів окремі привілеї в галузі місцевого самоврядування, давши, наприклад, дозвіл на скликання Сабору, який до того тривалий час не збирався. Чергове посилення централізму відштовхнуло Мартиновича від Габсбургів. Він установив зв'язки з багатьма прогресивними європейськими політиками й філософами, ставши палким прихильником ідей Французької революції. Працюючи в Будапешті, Мартинович мав чимало прихильників й у Загребі, де головним представником змовників був Йосиф Краль. Хорватське якобинське товариство було потужним і розгалуженим.

У 1795 р. Мартиновича заарештовано й страчено в Будапешті. Краль, не чекаючи арешту й тортур, застрелився, чим урятував від репресій більшість членів своєї організації, яких знав він один.

Наприкінці XVIII ст. у словенців з'являються перші ознаки національної діяльності в культурній та суспільно-політичній сферах.

У місцях свого теперішнього проживання словенці (за давніми джерелами - вінди, венеди, краньці, хорутани) з'явилися на рубежі VI-VII ст., очевидно, шукаючи тут порятунку від агресивних аварів, котрі витіснили їх із Паннонії. Відомо, що в 595 р. словенці воювали з баварськими правителями. Незабаром вони мусили захищатися від нападів інших сусідів: протоіталійських племен, аварів і навіть Візантії.

У середині VII ст. словенські землі на певний час опинилися у складі держави Само, але після її розпаду словенців підкорили спочатку баварці, а згодом франки. Попервах Карл Великий залишив деякі управлінські функції в руках словенських князів, проте ці функції досить швидко перебрали на себе німецькі феодали. Таким чином, словенська людність потрапила в цілковиту залежність від чужонаціональних можновладців, а словенські території на тривалий час зовсім утратили ознаки автономного політичного організму. Всі вони увійшли до складу німецьких державних утворень, а пізніше - Австрії.

В умовах бездержавного існування фактично припинився розвиток національної культури. Словенці тривалий час перебувають під потужним впливом німецької та італійської культур, задовольняючи цим власні духовні потреби. Писемність та церковне життя розвивалися тільки латинською мовою.

Перші зразки словенської літератури рідною мовою з'явилися тільки в XVI ст. й пов'язані з діяльністю місцевих протестантів. Наступ контрреформації призупинив процес становлення духовної культури у словенців, відсунувши національне Відродження на кінець XVIII ст.

Література

  1. Австро-Венгрия. Опит многонационального государства. Москва, 1995.
  2. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
  3. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
  4. Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европы в эпоху Просвещения. Москва, 1988.
  5. На путях к Югославии: за и против. Москва, 1997.
  6. Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
  7. Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т. 2.
  8. Чрня З. История хорватской культуры. Загреб, 1965.


08.09.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!