Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Габсбурзька Монархія та серби (XVI-XVIII ст.). Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Габсбурзька Монархія та серби (XVI-XVIII ст.). Реферат

Після закінчення австрійсько-турецької війни для сербів під Габсбургами розпочинається складний період пристосування до нового середовища, сповнений страждань, поневірянь, важкої й тривалої боротьби за збереження національної ідентичності та віри

Угорська сторона не визнавала законності пільг, що їх серби одержали від імператора, оскільки ці пільги прямо зачіпали інтереси мадярської верхівки. Всіляко перешкоджали здійсненню наданих сербам прав органи місцевого самоврядування Хорватії. Дедалі більшого розмаху набував антагонізм економічного й побутового характеру між сербами, угорцями та хорватами. Останні раптом відчули конкуренцію прибульців практично в усіх сферах життя.

Цей антагонізм посилювався й ускладнювався міжконфесійним протистоянням "старого" і "нового" населення: католицька пропаганда в середовищі православних сербів проводилася й до переселення 1690 р., але тепер вона була значно агресивнішою.

Крім іншого, сербам у Австрії було дозволено створити самостійну церковну організацію на чолі з митрополитом, якого мали обирати на своїх зібраннях - "саборах" - делеговані представники різних суспільних верств. Якщо врахувати значення церкви в житті сербського етносу, то наявність такої структури фактично означала й дозвіл на певну політичну діяльність, що також викликало різке невдоволення серед угорців і хорватів.

У боротьбі за реалізацію своїх прав і пільг "австрійські" серби спиралися тільки на підтримку певних державних і політичних кіл у Відні, які надавали таку підтримку, виходячи виключно з власних уявлень та інтересів. Сербів активно підтримували в австрійській столиці, як правило, лише тоді, коли треба було чинити опір туркам або ж коли загострювалися австрійсько-угорські відносини. Наприклад, під час угорського повстання на чолі з Ф. Ракоці 1703-1704 рр., коли виникла реальна небезпека переходу сербів на бік повстанців, Відень ладен був обіцяти їм усе що завгодно. Після деяких вагань серби виступили проти мадярів і зробили вирішальний внесок у перемогу австрійців над Ракоці. За це імператор трьома спеціальними "дипломами" (24 лютого, 7 серпня та 29 вересня 1706 р.) підтвердив усі пільги, надані сербам у попередній час.

Важливою подією в житті сербів під владою Габсбургів стало створення в 1702-1703 рр. Потисько-Помориського кордону ("границі") - специфічного за формою і статусом національного військового поселення, яке мало забезпечувати захист державного кордону Австрії від можливих нападів османів. Для сербів, які й стали захисниками кордону ("граничарами"), це означало певне полегшення, оскільки військові поселення вздовж кордону підпорядковувалися не місцевій угорській адміністрації, а Верховній військовій раді у Відні.

Наприкінці XVII- в першій третині XVIII ст. зміцнюються зв'язки сербів з Росією, які відтепер поступово поширюються не лише на релігійно-духовну, а й на державно-політичну сферу. З цього часу Росія знову бере участь у європейському житті як одна з великих держав. Від епохи Петра І вона все тісніше й тісніше пов'язана у своєму історичному розвитку з долею слов'янського світу й насамперед - із сербами та чорногорцями.

Після перших особистих контактів Петра І із сербськими представниками (1698) Росія свідомо спрямовує свої дипломатичні зусилля на залучення сербів до спільної боротьби проти султана. Це відбувається під двома головними гаслами: православна солідарність і слов'янська єдність.

У 1710 р. в Москві з'явилися перші посланці від сербів з Австрії, котрі прохали царя Петра подбати про "землю сербську", пригноблену чужинцями. У березні 1711 р. до Чорногорії, Герцеговини, Македонії і Албанії вирушили російські емісари з царськими грамотами, в яких містилися заклики до повстання проти османів (одним із емісарів був Михайло Милорадович, представник відомого сербського роду з Герцеговини, згодом він вступив на російську службу й переїхав до Росії). Заклики потрапили на добре підготовлений ґрунт й цього разу, і протягом усього XVIII ст. серби та чорногорці неодноразово виступали зі зброєю в руках, підтримуючи воєнні операції російської і австрійської армій у їхній боротьбі проти Оттоманської імперії.

За Пожаревацькою мирною угодою, підписанням якої завершилася австрійсько-турецька війна 1716-1718 рр., під зверхність Австрії потрапили сербські землі на південь від Сави та Дунаю. Однак надії християн цих теренів на поліпшення умов життя не виправдалися. Новий господар виявився навіть гіршим за попереднього, що відразу ж відчули на собі мешканці цих територій. До соціально-економічного та національного гноблення додалися проблеми, викликані агресивною релігійною пропагандою, спрямованою на витіснення православ'я католицтвом або на запровадження уніатства як перехідної форми до нього. Не випадково протягом 1718-1739 рр. безперервно тривало переселення сербів на землі, що залишалися під зверхністю Порти.

Коли Сава та Дунай знову стали кордоном між Османською і Габсбурзькою імперіями (за Белградським мирним договором 1739 р.), становище сербів було майже однаково важким як на лівому, так і на правому березі. Унаслідок дії низки чинників, як об'єктивного так і суб'єктивного характеру, цілком реальна загроза виникла для самого існування сербського народу.

Надії на порятунок і самозбереження жителі різних областей, заселених сербами, пов'язували з різними обставинами: дехто намагався максимально використовувати можливості легальної діяльності в межах наявного державно-політичного устрою, дехто шукав щастя в повстаннях, дехто зосереджував зусилля на боротьбі за об'єднання всіх співвітчизників під прапором тієї чи іншої ідеї, дехто прагнув підвищувати рівень освіченості та культури. З'явилися й прихильники нових переселень - саме таким шляхом пішла досить велика група сербів під проводом І. Хорвата, І. Шевича та Р. Прерадовича, яка вирушила до Росії, заснувавши на території сучасних Кіровоградської та Луганської областей України спеціальні військові поселення Нову Сербію та Слов'яно-Сербію (1751-1764).

Кінець століття ознаменувався для "австрійських" сербів створенням у 1787 р. самостійних збройних загонів сербських добровольців - "фрайкорів" - і якнайактивнішою участю у війні Австрії проти Туреччини 1788-1791 рр., під час якої особливо відзначився командир одного з фрайкорів Коча Анджелкович. "Турецькі" серби, котрі також брали участь у війні на боці австрійців, а після підписання чергової мирної угоди в 1791 р. знову опинилися сам на сам із помстою турків, зуміли скористатися процесом внутрішнього реформування Порти й здобули початкову форму автономії в межах Белградського пашалика (1793).

Проведення в Белградському пашалику реформ, спрямованих на поліпшення умов життя християнської людності, передбачалося мирним договором 1791 р. Ще один із пунктів цього договору передбачав амністію всім сербам, котрі воювали проти турків. Амністію дійсно проголошували фірмани султана 1793-1794 рр., які також надавали жителям пашалика певні майнові привілеї. Крім іншого, фірмани забороняли проживати в Белградському пашалику яничарам і дахіям, від яких серби небезпідставно чекали найбільших неприємностей.

Унаслідок започаткованих реформ становище сербів потроху поліпшується. Розмір харачу було зменшено, відроджувалися ремісництво й торгівля, значно зменшилася кількість розбійних нападів. Дехто з офіцерів фрайкору навіть отримав пенсії від австрійського уряду. Було дозволено також будівництво церков і запроваджено певні елементи місцевого самоврядування. Здавалося, що на сербські землі нарешті прийшли мир і злагода. Проте це тривало недовго.

Готуючись до війни з Францією, Порта поквапилася помиритись із внутрішніми противниками й дозволила повернутися до Белграда яничарам і дахіям, які відразу розгорнули анти-сербський терор.

Література

  1. Австро-Венгрия. Опыт многонационального государства. Москва, 1995.
  2. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
  3. История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1979.
  4. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
  5. Лещиповская М. Сербская культура XVIII века. Москва, 1994.
  6. Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
  7. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. Т. 58. Ст. "Сербия", "Сербская литература", "Сербская народная поэзия", "Сербская церковь", "Сербский язык", "Серби". Европа и Срби. Београд, 1996.


30.08.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!