Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Причини та наслідки об'єднання Зети з Рашкою. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Причини та наслідки об'єднання Зети з Рашкою. Реферат

Від середини XII ст. Дукля, що відтоді дедалі частіше фігурує в історичних джерелах під назвою Зета, остаточно втрачає як власну державність, так і провідну роль в об'єднанні сербських країв

Відбувається перерозподіл сил і серед впливових сусідів Зети й Рашки: на одне з помітних місць у регіональних політичних процесах висувається Угорщина, яка поступово стає основним конкурентом Візантії в боротьбі за домінування на Балканах.

Угорщина починає якнайактивніше впливати й на перебіг подій у сербських землях, намагаючись привернути на свій бік найбільших сербських можновладців. Унаслідок візантійсько-угорського протистояння чвари в Зеті й Рашці відновились з іще більшою гостротою: Урош II, який у своїй політиці, ймовірно, спирався на підтримку угорців, поступився короною своєму молодшому братові Белошу, якого, у свою чергу, досить швидко змінив ще один представник тієї ж родини - Деса.

Наявні відомості про Десу та його діяльність дають підстави вважати його енергійним, розумним правителем, впливовим не лише у власній країні, а й за її межами. Намагаючись відшукати нових зовнішніх партнерів, Деса розпочав переговори з німцями, а також видав свою дочку заміж за сина венеційського дожа.

Перебіг династичної боротьби в Рашці безпосередньо впливав на ситуацію в Зеті. Особливо яскраво це виявилося саме за правління Деси. З допомогою зорієнтованих на Рашку зетських феодалів Деса запровадив свою владу на більшій частині Зети, витіснивши князя Зети Радослава у приморські райони (за Радославом залишалася вузька смуга узбережжя між містами Котор і Скадар).

Від цього моменту Зета остаточно перетворилася на периферію Рашки. Проте в питаннях віросповідання та церковної ієрархії вона залишалася в зоні впливу Римської папської курії (більшість населення тут становили католики; відомо, що на початку XII ст. в багатьох районах Зети взагалі не було православних священиків, навіть Стефана Неманю охрестили спочатку за західним обрядом). Цивільне управління Зетою здійснював намісник - представник правлячої династії області Рашка під зверхністю Візантії, церковне - архібіскуп, який очолював архібіскупію в місті Бар.

Стефан Неманя, який став великим жупаном Рашки, скориставшись сприятливими зовнішньополітичними обставинами, здійснив низку воєнних походів, з метою збільшення своїх володінь. Зета опинилася серед територій, на які Неманя відразу заявив свої права. Візантія в цей час розв'язувала інші проблеми (протистояння з Венецією тощо) і не могла допомогти своєму васалові, князю Радославу. Неманя досить легко приєднав до Рашки більшу частину зетських земель, а також Неретву. В місті Котор Неманя вирішив збудувати один зі своїх палаців.

Це сталося на початку 80-х років XII ст., а наприкінці того ж десятиліття Неманя зробив ще один важливий крок на шляху остаточного приєднання Зети до Рашки. Восени 1190 р. візантійський імператор Ісаак здобув переконливу перемогу над військом Немані. Правитель Рашки змушений був шукати притулку в горах. Проте, укладаючи мирний договір із сербами, Візантія навіть не порушувала питання про відновлення свого суверенітету над приморськими районами Зети. Більшість територій, захоплених Неманею протягом попереднього часу, в тому числі вся Зета, залишилися в складі новостворюваної Сербської держави.

Після того, як Стефан Неманя зрікся престолу на користь свого середнього сина Стефана (1195 р.), Зету разом з Требіне, Хвасно й Топлицею було передано в управління його старшому синові Вукану. Спираючись на зетських прихильників самостійності, а також на католицьке духовенство, невдоволене тим, що Неманя проголосив офіційною релігією у своїй державі православ'я, Вукан, як старший в родині, спробував відстояти свої права на батьківський трон.

Для того, щоб збільшити шанси на перемогу в боротьбі з братом, якого активно й послідовно підтримувала Візантія, Вукан звернувся за підтримкою до папи Римського, прохаючи посилити вплив католицької церкви у Зеті та інших областях, йому підвладних. Папа вирядив до нього двох повноважних представників (легатів), проте зобов'язав їх співпрацювати як із Вуканом, так і зі Стефаном. Вукан таки на короткий час заволодів батьківським троном (1202), але втриматися на ньому не зміг: улітку 1203 р. Стефан, за допомогою болгар, повернув собі престол. Вукан відступив до Зети, чекаючи на дальший розвиток подій.

Коли молодший син Стефана Немані - Растко, більше знаний під своїм чернечим ім'ям - Сава, в 1208 р. привіз до Сербії мощі батька, що їх перепоховали в монастирі Студениця, Вукан прибув на церемонію перепоховання й над труною батька остаточно помирився зі Стефаном. Улітку того ж року Вукан, імовірно, помер, бо вже 3 липня 1208 р. в одному з документів як правитель Дуклі згадується його старший син Джордже. Джордже повернув собі титул короля (від якого дуклянські державці відмовилися за часів Радослава), визнав зверхність Венеції, але фактично проводив цілком самостійну політику.

Сова (Растко) заснував самостійну Сербську православну церкву, під юрисдикцію якої потрапила й Зета. У 1219 р. він одержав дозвіл на це від імператора та патріарха Нікеї, однієї з країн, що виникли після розпаду Візантії (1204). Сава здійснив низку заходів, спрямованих на посилення ролі й місця православ'я в житті держави й народу, особливо в областях, де переважали католики або між конфесіями існував певний паритет. Це стосувалося й Зети: тут було створено окреме єпископство у місті Превлака. На той час, коли формування нації ще тільки розпочиналося, а спільне етнічне походження не усвідомлювалося як інтегративний фактор, саме належність до однієї релігії - православ'я - стала основою для зближення та об'єднання Зети й Рашки. Боснія і в цьому відношенні пішла своїм власним шляхом. У ній, як відомо, поширилося богомильство.

За правління синів Стефана Першо-вінчаного (Неманича) Зета за традицією перебувала під владою того з них, хто програв боротьбу за рашківський престол. Так, після 1242 р. нею правив Владислав, який визнавав зверхність короля Уроша. У документі, датованому 10 травня 1309 р., Мілутин, який у той час правив Сербією, офіційно називав себе "королем Сербії, Хуму, Дуклі та Албанії". Водночас намісником Дуклі-Зети був син короля від одного з його численних шлюбів - Стефан. Стефана згодом змінив інший син Мілутина - Константин, владарювання якого, щоправда, не тривало довго, хоча він і встиг проголосити себе королем і розпочати карбування власної монети.

Коли сербський престол посів Стефан, намісником у Зеті став його син Душан. Стефана небезпідставно називають найтрагічнішою постаттю династії Неманичів, оскільки він протягом усього життя брав участь в усобицях як із власним батьком, так і з братом та сином. Збройні змагання Стефана з Душаном не обминули й Зету: Стефан рушив з військом на Душана і дійшов аж до Скадара, зруйнувавши по дорозі чимало з того, що належало Душанові. Зетські феодали, невдоволені правлінням Стефана, особливо ті з них, що були свідками славної минувшини, відверто виступили на боці Душана, змусивши його очолити повстання проти центральної влади.

Душанові пощастило перемогти. У 1331 р. його проголосили королем Сербії, до складу якої відтепер входила й Зета. Дехто із зетських феодалів знову виявив невдоволення; в Зеті вибухнуло повстання, яке очолив воєвода Благоє (весна 1332 р.). Проте воно швидко скінчилося мирним шляхом, після переговорів заінтересованих сторін, посередником у яких виступив Дубровник.

Численні можновладці Зети знову заявили про себе на загальнодержавному рівні, коли розпочався розпад Душанового царства. Зета однією з перших серед сербських територій проголосила незалежність (перед нею це саме зробили правителі земель на півдні та півночі царства, приєднаних свого часу Душаном).

Найпотужнішою й однією з найавторитетніших у Зеті в цей час вважалася родина Балшичів, яка перебрала на себе політичну ініціативу. Брати Балшичі - Страцимир, Джурдже, Балша - з січня 1361 р. вступали у воєнні сутички практично з усіма своїми сусідами, прагнучи розширити власні володіння. Вони приєдналися до Дубровника у війні проти сербського царя, щоб здобути Котор; напали на місто Улцинь; розпочали війну з новим державцем Албанії (1364). Зупинити Балшичів і повернути Зету до складу Сербського царства не було кому, оскільки в самій Сербії тривали чвари між місцевими правителями. Все це призвело до жахливої поразки сербського війська на Мариці в 1371 р. та битви на Косовому полі в 1389 р., що скінчилася для сербів катастрофою.

Внутрішні негаразди в Сербії та змагання сербських князів і жупанів проти османів спочатку пішли на користь Балшичам. Після загибелі в битві на Мариці Вукашина вони захопили Призрен і його околиці - колишні маєтності небіжчика. Поразка в міжусобній боротьбі жупана Ніколи Алтомановича в 1373 р. дала їм змогу приєднати до власних земель південні райони Требине, Конавле та Драчевицю. Нові терени Балшичі здобували й мирним шляхом; так, Балша Балшич одержав албанські області Балону та Берату як шлюбний посаг.

Ситуація змінюється для Балшичів на гірше у 1377 р., коли вони посварилися (через територіальні суперечки) з боснійським баном, а згодом - королем, Твртком. Ще більшу небезпеку становили напади османських загонів; відбиваючи один із них, загинув поблизу Балони у вересні 1385 р. Балша Балшич.

Ситуація особливо загострилася після Косовської битви. Джурдже Страцимирович Балшич, шукаючи союзників для опору османам, звернувся в 1391 р. навіть до папи Римського Боніфація IX. Він запропонував папі стати своїм наступником, якщо він помре, не залишивши сина, але відповіді не отримав.

У 1392 р. Джурдже полонили турки й повернули свободу тільки після того, як він передав султанові Скадар і Дріваст, а також пристань Святого Срджа, визнавши себе турецьким васалом.

Література

  1. Дринов М. Южные славяне и Византия в Хвеке. Москва, 1876.
  2. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963.
  3. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
  4. Макушев В. Задунайские и Адриатические славяне. Санкт-Петербург, 1867.
  5. Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
  6. Ровинский П. Черногория в ее прошлом и настоящем. Санкт-Петербург, 1888.


30.08.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!