Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Польща у XVIII ст.: економічний і політичний занепад. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Польща у XVIII ст.: економічний і політичний занепад. Реферат

Війни під час правління Сигізмунда ІІІ і Яна Казимира значно погіршили становище Речі Посполитої. Різко скоротилася чисельність населення країни: з більш як 10 млн. на початку століття до менш ніж 6 млн. після "шведського потопу"

Найбільших втрат зазнали густонаселені й економічно розвинуті регіони королівства (Велика Польща, Королівська Пруссія, Мазовія), спустошені шведами й трансільванцями. Тут занепали міста і села, збідніли міщани й селяни, дрібномаєтна й безземельна шляхта. Через постійні неврожаї зменшення прибутків відчули й великі землевласники. Не вистачало худоби, коней, реманенту, робочих рук. Величезні земельні простори не оброблялися. Значно скоротилася зовнішня і внутрішня торгівля.

Зубожіла шляхта часто мусила найматися до магнатів - служила в їхніх володіннях і війську, орендувала землі. Поступово між ними зав'язувались стосунки, що базувалися на особистій залежності перших від других. Магнати користувалися послугами залежних від них шляхтичів на сеймиках, у трибуналі, в земських судах. Натомість вони підтримували їхні клопотання при вирішенні справ про призначення на різні посади, про оренду державних земель тощо.

З часом у Речі Посполитій сформувалася система влади, побудована не на основі державної адміністрації, а на особистій залежності шляхтича від магната. Це явище спостерігалося передусім у регіонах Речі Посполитої, де існували величезні земельні володіння - латифундії, зокрема в Литві та в Україні, їхні власники - роди Потоцьких, Сапег, Оссолінських, Любомирських, Конецпольських та ін., разом зі старими магнатськими родами, в першій половині XVIII ст. стали визначальним чинником політичного життя країни, а шляхетська республіка поступово перетворилася на магнатську олігархію.

Оскільки регулярне стягнення податків на утримання найманих військ призводило до спустошення державної скарбниці, розрахунки з солдатами проводили скарбничі комісії сеймиків. Це давало змогу їм великою мірою впливати на формування збройних сил. Підвищення ролі сеймиків за умов, коли шляхта часто залежала від магнатів, посилення магнатських партій, складнощі зі скликанням вального сейму у воєнний час і наростання хаотичності в його роботі - все це підривало значення парламенту.

З 1652 р. в роботі польського парламенту запроваджено практику "Liberum veto". Достатньою підставою для зриву сейму і скасування раніше ухвалених постанов могла бути незгода з постановами парламенту навіть одного з його депутатів. З цієї причини депутати сеймів досить часто, нічого не вирішивши, роз'їжджались. Інколи збиралися конфедераційні сейми, куди шляхта, якщо вона не погоджувалася з діями короля, приїздила озброєною. Постанови на них приймалися простою більшістю голосів.

Війни помітно ослабили країну й поставили питання про необхідність реформи державного управління, її ініціатором виступила частина королівського оточення, а також окремі політичне далекоглядні сенатсько-шляхетські кола. Реформа передбачала посилити королівську владу шляхом обрання наступника престолу ще за життя короля, ухвалення постанов на сеймах більшістю голосів, запровадження твердих податків і загального мита тощо. Однак рокош великого коронного маршала Є. Любомирського, який очолив противників запропонованої системи виборів, змусив реформаторів відмовитися від задуманих змін.

Проте на виборах наступника Яна Казимира магнатська олігархія зазнала поразки. Обурена самовладдям магнатських партій, пихатістю й продажністю сенаторів, середня та дрібна шляхта обрала монарха на власний розсуд. У дикому галасі та безладді, якими вирізнявся елекційний сейм 1669 р., королем проголосили Михайла Корибута Вишневецького (1669-1673). Хворобливий і безвольний новий король тільки поглибив кризу влади. Його правління характеризувалося суперництвом і боротьбою між магнатсько-сенаторськими таборами за вплив, державні посади й місця в сенаті. Кожен із таборів намагався перетягнути на свій бік шляхту на сеймиках. Лише війна з Туреччиною змусила противників діяти спільно.

У 1672 р. турки перетнули Дністер, захопили могутню фортецю на польсько-турецькому кордоні - Кам'янець-Подільський, а незабаром, усе Поділля, обложили Львів. Зазнавши поразки й за відсутності потужних збройних сил на Поділлі, Річ Посполита у жовтні 1672 р. підписала в Бучачі дуже невигідний для себе мирний договір.

За Бучацьким миром Порта отримала Подільське, Брацлавське й частину Київського воєводств. Варшава зобов'язувалася щорічно сплачувати султанові по 22 тис. червоних злотих. Умови договору ганьбили країну. Під проводом гетьмана Яна Собеського зібралася конфедерація, учасники якої зажадали зміщення з престолу Михайла Вишневецького. Прибічники короля або просто вороги Собеського були готові до можливих збройних сутичок. Громадянська війна не розпочалася тільки з причини турецької небезпеки. Сейм не ратифікував Бучацького договору, але затвердив великий податок. На зібрані кошти вдалося сформувати 50-тисячну армію. 11 листопада 1673 р., в битві під Хотином, Собеський розгромив османське військо.

Блискуча перемога надихнула поляків. Вона також забезпечила Яну Собеському обрання на спустілий після смерті Михайла трон. Але, діставши королівський титул і прийнявши на себе відповідальність за долю країни, Ян ІІІ Собеський (1674-1696) усвідомив, що сил для подальшої війни з Портою Речі Посполитій не вистачить. Тому він вирішив змінити напрям і в союзі з Францією або Швецією напасти на Бранденбург, щоб повернути Прусське герцогство, а потім у такий же спосіб відбити в Габсбургів Сілезію. Проти цих планів короля виступили магнатські партії прогабсбурзької орієнтації. Вони вимагали продовження війни з султаном будь-якою ціною. У випадку опору з боку короля вони навіть були готові до заколоту з метою скинення його з престолу. Ян III мусив піти на поступки й у зовнішній політиці Речі Посполитої в останній чверті XVII ст. запанував войовничий антитурецький курс.

Для боротьби з Османською імперією в травні 1683 р. Польща уклала угоду з Габсбургами. Невдовзі османи обложили австрійську столицю, і польський король на чолі 30-тисячної армії негайно вирушив їй на допомогу. Під його командування перейшли австрійські полки й допоміжний корпус з німецьких князівств. Армія Собеського, що налічувала до 70 тис. вояків, 12 вересня 1683 р. дала генеральний бій туркам і здобула блискучу перемогу. Долю славетної битви вирішило праве, польське, крило союзного війська.

Розгром османів під Віднем кардинально змінив ситуацію у Південно-Східній Європі. Хоча Порта й надалі залишалася грізним противником, її експансії було покладено край. Підбадьорені успіхом, Австрія, Річ Посполита, Венеція і папство у 1684 р. об'єднались для подальшої боротьби з османами у Священну лігу, до якої через два роки увійшла й Росія.

Проте на внутрішнє становище Речі Посполитої Віденська битва істотно не вплинула. Після 1683 р. зриви сеймів тільки почастішали, країна потопала в анархії, втрачаючи самостійний голос у європейській політиці. Ще більший розбрат спричинила смерть Собеського. На елекційному сеймі 1697 р. новим польським королем під ім'ям Августа ІІ (1697-1733) обрали ставленика Відня і Москви, саксонського курфюрста Фрідріха Августа Веттіна.

У січні 1699 р., в результаті успішних воєнних дій Священної ліги, її учасники підписали мирні угоди з Портою. За Карловицьким миром Польща повернула собі Кам'янець-Подільський та землі, втрачені за Бучацьким договором. Кордон знову проходив по Дністру. Того ж року Август II, мріючи про ослаблення Швеції, домігся укладення між Саксонією і Росією Преображенського договору, спрямованого проти шведів. Незабаром через цей договір Річ Посполита була втягнута в руйнівну для неї Північну війну, хоча офіційно участі в ній не брала.

Перший етап Північної війни виявився для країни невдалим. Август II на чолі саксонських військ напав з території Речі Посполитої на Лівонію, що належала шведам, але зазнав поразки. Шведи захопили Варшаву й Краків і позбавили Августа II польської корони. У1704 р. елекційний сейм, що проходив під патронатом шведського короля Карла XII, обрав на престол познанського воєводу Станіслава Лещинського (1704-1709). Лещинський підписав зі Швецією угоду, за якою Річ Посполита потрапляла у залежність від Карла XII й відмовлялася від Курляндії.

Переважна частина шляхти не визнала нового короля й залишалася вірною Августові як законному монарху, утворивши на його захист Сандомирську конфедерацію.

У 1704 р. її представники уклали союзницький договір з Росією, і Річ Посполита вступила у війну. Численні саксонські, шведські та російські війська проходили через польські й литовські землі, відбирали в населення продовольство, коней і все, чого потребували армії, що воювали, стягали контрибуції, розоряли володіння політичних противників. Ця, друга після "потопу", хвиля руйнувань поставила людність Речі Посполитої на межу зубожіння, її становище було набагато гіршим, аніж жителів усіх сусідніх країн.

Унаслідок стрімкого наступу Карла XII на Дрезден восени 1706 р. Саксонія вийшла з війни. Саксонський курфюрст прийняв принизливі умови Альтранштадтського миру, розірвав союз із Росією й відмовився від польського трону на користь Лещинського. Проте Сандомирська конфедерація продовжувала боротьбу. Після розгрому армії Карла XII під Полтавою у червні 1709 р. в Речі Посполитій знову все змінилося. Август II поспішно відновив союз із Петербургом і, за підтримки російського царя Петра І, його вдруге визнали королем.

Відчувши після полтавської перемоги свою міць, російський цар Петро І почав все відвертіше втручатися до польських справ, нагадуючи Августу II про те, кому він зобов'язаний троном, і заважаючи його абсолютистським домаганням. Росія заохочувала шляхетську анти-королівську опозицію, дії якої у 1715 р. набули форми нової, Тарногродської конфедерації. Конфедерати виступили проти саксонських військ, що перебували в Речі Посполитій. Щоб уникнути кровопролиття і чергової громадянської війни, обидві сторони погодилися на посередництво Петра І і введення російських військ на територію країни. Розпочалися переговори.

Умови угоди між Августом II і його підданими, а також між Річчю Посполитою і Саксонією, затвердив сейм, який увійшов в історію під назвою "Німого". Він тривав тільки один день, 1 лютого 1717 р. Крім маршала Тарногродської конфедерації, котрий відкрив засідання, і депутата, який оголосив законопроект, на ньому нікому не надали слова. "Німий сейм" символізував трагічну для польського народу ситуацію, в якій опинилася Річ Посполита.

Сейм ухвалив, що надалі в країні перебуватимуть не більше як 1200 саксонських гвардійців і шість саксонських чиновників; королю заборонялося самочинно розпочинати війну, а також заарештовувати без вироку суду незгодних з його діями шляхтичів. Воднораз зменшувався вплив сеймиків на наймане військо. Успіхом Августа II могло стати затвердження постійного податку на утримання війська, але чисельність цього війська різко обмежувалася (всього 24 тис. солдатів). У цілому постанови "Німого сейму" не задовольнили ані конфедератів, ані короля й були вигідними лише для Росії.

Про занепад міжнародного престижу Польщі свідчить недопущення її делегації на переговори 1720-1721 рр., що відбулися після закінчення Північної війни. Без Польщі вирішувалася доля Щецина, захопленого у шведів Бранденбурзько-Прусською державою, та Лівонії, яку, за Преображенським договором, Петро І обіцяв Августу II, а тепер залишав собі.

Колись велика держава, яка нерідко визначала політичний клімат у Центральній і Східній Європі, країна з величезною територією і значними ресурсами, Річ Посполита в першій половині XVIII ст. опинилася на рівні третьорядної держави, позицію якої в міжнародних питаннях можна було цілком ігнорувати. Шукаючи причини цього занепаду, безумовно, варто пам'ятати про наслідки багатолітніх воєн, які вона вела протягом усього XVII - початку XVIII ст., хоча повоєнна руїна випадала на долю багатьох країн. Певно, значною мірою погіршення ситуації в країні зумовило панування фільварково-панщинної системи господарства з її тяжкими для села і міста, для всієї польської людності, соціальними наслідками. Якщо в XVI ст. з ланів збирали в 5-6 разів більше, ніж засівали, то тепер, через два століття, раділи врожаю сам-три.  Падіння продуктивності праці тривало одночасно з посиленням експлуатації.

Але головну причину того, що трапилося з Польщею, слід убачати в характері державного ладу країни з його слабкою центральною адміністрацією, зривами роботи сеймів, рокошами та іншими атрибутами "золотої шляхетської вольності". Цей державний лад різко контрастував з режимами абсолютистських монархій, що набирали сили й рухались до зеніту своєї могутності. Невдовзі ці держави розпочали поділ польських володінь.

Сусідні держави були заінтересовані в слабкості Речі Посполитої. Тому їхні повновладні правителі, котрі не терпіли свавілля у своїх країнах, охоче виступали захисниками й гарантами шляхетських вольностей у Польщі. Так, у 1720 р. Росія і Пруссія зобов'язалися підтримувати чинні в Речі Посполитій порядки й не допустити запровадження спадкової королівської влади. До цих зобов'язань приєдналися Швеція в 1724 р. й Австрія в 1726 р.

У 1732 р. Росія, Пруссія й Австрія підписали трактат "трьох чорних орлів", у якому вони ухвалили обрати на польсько-литовський престол після смерті Августа II людину, котра задовольняла б усіх.

Після смерті Августа II на королівський трон претендували екс-король С. Лещинський, якого підтримував Париж, і син Августа II, португальський принц, якому протегували Петербург, Відень і Берлін. У вересні 1733 р. королем обрали Лещинського, але у Відні та Петербурзі з цим рішенням не погодились. Менш ніж. через місяць елекційний сейм під тиском із-зовні передав престол Августу III Саксонському (1733-1763). Шлях до коронації йому "проклав" російський 30-тисячний корпус.

Після нетривалої війни за "Польську спадщину", яку в 1733-1734 рр. вела Франція проти Росії та Австрії і яку вона програла, Лещинський зрікся польської корони. Королем Речі Посполитої, за бажанням усіх її сусідів, залишився Август III. Він виявився абсолютним нікчемою. За його правління провідну роль у країні відігравали перші міністри, які майже відкрито торгували державними посадами, роздавали за хабарі коронне майно, розкрадали державну скарбницю. Лише два сейми ухвалили нові закони. Всі інші фактично були зірвані.

На цьому тлі тривало загострення національних і соціальних суперечностей. Хвиля народних повстань прокотилася Правобережною Україною ("гайдамаччина"), Литвою, Білоруссю, Малопольщею. Відчувалося, що країна перебуває на порозі великого потрясіння.

Література

1. Заборовский Л. В. Россия, Речь Посполитая и Швеїгая в середине XVII в.: Из истории международных отношений в Восточной и Юго-Восточной Европе. Москва, 1981.

2. История Европы. В 8 т. Москва, 1994. Т. 4. История Польши: В 3 т. Москва, 1955. Т. 2.

3. Кареев Н. Й. Падение Польши в исторической литературе. Санкт-Петербург, 1888.

4. Краткая история Польши. Москва, 1993.

5. Любавский М. К. История западных славян. Москва, 1917.

6. Островер Л. Й. Тадеуш Костюшко. Москва, 1961.

7. Україна і Польща в період феодалізму: 36. наук, праць. Київ, 1991.


30.08.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!