Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Історія заселення Балканського півострова слов'янами. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія заселення Балканського півострова слов'янами. Реферат

Після перших випадкових і безсистемних наскоків на візантійські володіння на Балканах слов'янські племена поступово починають захоплювати й утримувати певні території

Невдовзі процес воєнної інфільтрації слов'ян, особливо до центральних і західних провінцій Візантії, набув нової якості. Так, у 550-551 рр., згідно з тогочасними візантійськими хроніками, вони вперше залишилися зимувати на захопленій території.

Іоанн Ефеський, наприклад, повідомляв про розселення слов'ян і початок освоєння ними земель у Фракії, Фессалії тощо. Внаслідок вторгнення 580 р. слов'яни захопили чимало міст, укріплень і територій, де оселювалися "вільно, безбоязно, як на своїх власних". Невдовзі нові переселенці "розбагатіли, володіючи зброєю, золотом, сріблом та великими табунами коней... ".

Згодом цілеспрямована масова міграція перетворюється на головний спосіб колонізації слов'янами багатьох візантійських провінцій на Балканах. Як правило, їй передували досить масштабні воєнні кампанії з метою захоплення укріплених міст і знищення залог, що призводило зрештою до ліквідації наявної на цих територіях системи управління. Так, у 584 р. згадуються спроби освоєння слов'янами захоплених ними земель поблизу Фессалонік і намагання оволодіти цим містом, другим за значенням у Візантії.

У 586 р. зафіксовано чергову невдалу облогу Фессалонік, але вже аваро-слов'янськими силами. На територію Візантії слов'янські племена вторгалися на різних ділянках дунайського кордону, проте найчастіше це відбувалося неподалік від місця впадіння Моравії в Дунай. Саме через це "вікно" до імперії проривались слов'яни з Паннонії. Після захоплення аварами фортеці Сингидун воно значно "розширилося". Інші слов'янські племена спочатку поступово "накопичувались" у Дакії, а потім переправлялися через Дунай у районі Залізних Воріт і в гирлі Тимоку.

У колонізації балканських провінцій Візантії, що розгорнулася на початку VI ст., брали участь і представники віддалених регіонів, заселених слов'янами. Це підтверджують як знайдені там багаті скарби, так і тотожність частини типонімів і гідронімів з географічними назвами, поширеними на великих просторах Центральної та Східної Європи.

У другій половині VI ст. (особливо за правління імператора Анастасія) зростає кількість нових слов'янських переселенців, які, перетинаючи Дунай, рухались на південь у двох напрямах: на Солунь (Салоніки), до Егейського моря, та в Істрію і Далмацію, до Адріатичного моря. Внаслідок цієї міграції вже в середині VII ст. слов'яни становили більшість населення Фракії та Іллірії.

Тим часом багато слов'янських племен і далі перебували під протекторатом Аварського каганату. Авари, згідно з угодою, укладеною за правління імператора Фоки, виступали як гаранти територіальної цілісності імперії та її захисники від нападів слов'ян. Але насправді, отримуючи частину здобичі та залишаючись фактичними господарями дунайських кордонів Візантії, аварські кагани були заінтересовані в продовженні їхніх воєнних акцій. До того ж саме завдяки підтримці слов'янських племен авари розраховували зміцнити свої позиції на Балканах і розширити сферу свого впливу аж до егейського та адріатичного узбережжя.

Зростання загрози з боку Персії і необхідність нейтралізувати "підступних" аварів спонукали імператора Іраклія підписати союзницьку угоду з булгарськими племенами кутригурів. Однак уже після перших сутичок з аварами булгари визнали себе васалами каганату, хоча ця залежність і не була тривалою. Булгарський хан Курт (584-642) взявся розбудовувати власну державу. Результатом зміцнення відносин з Візантією стало прийняття Куртом християнства у 616 р. Невдовзі імператор надав йому ранг патриція.

Улітку 626 р., скориставшись успіхом Персії, війська якої досягли берегів Боспорської протоки, авари спробували захопити Константинополь. Невдала облога столиці й нищівна поразка аварських військ призвели до ослаблення влади аварів над залежними племенами. Це стало початком загального процесу занепаду могутнього колись каганату.

Невтішні для аварів результати воєнної кампанії поглибили суперечності зі слов'янами. Майже відразу значно ослабла залежність від каганату слов'янських племен, які жили на південь від Дунаю до Сави, а незабаром авари зовсім втратили владу над ними. В самому Аварському каганаті повстали слов'янські, булгарські та інші племена. Поступово авари втрачають провідну роль, яку вони досить тривалий час відігравали у Південна-Східній та Центральній Європі, а слов'яни стають найнебезпечнішими сусідами Візантії.

Скориставшись занепадом Аварського каганату розпочали боротьбу за свою незалежність слов'янські племена чеських і моравських земель. Повстання очолив франкський купець Само. Повстанці швидко ліквідували владу намісників і розгромили франкське військо, споряджене королем Дагобером на допомогу аварам. Слов'янська держава Само, створена повсталими, проіснувала понад три десятиріччя.

З початком занепаду Аварського каганату звільнились від його панування й булгарські племена. Хан Курт проголосив незалежність кутригурів, після чого вони замирилися зі своїми етнічними родичами утигурами. Згодом виник союз між булгарами, тюркомовними опогурами та фіномовними мадярами - таким чином, у Північному Причорномор'ї утворилася "Велика Булгарія ".

Водночас слов'янські племена почали активно освоювати володіння Візантії на Балканах. У праці "Про управління імперією" Константин Багрянородний вказував, що в VII ст. від Аварського каганату відпали передусім "кроати " (хорвати) в Далмації і слов'яни в Македонії.

У 630-640 рр. Візантія зосередила увагу на відверненні загрози, що виходила від персів і арабів. За цієї ситуації в імперії просто не вистачало сил, щоб зупинити вторгнення слов'янських орд, які наводнювали Фракію, Македонію, Далмацію та інші землі.

Більшість постійних поселень на Балканах слов'яни заснували вже на рубежі VII ст. До 602 р. лише один регіон візантійських володінь залишався закритим для них - територія між Дунаєм і Балканським хребтом. Саме він незабаром перетворився на арену нескінченних воєнних сутичок між візантійцями, аварами та слов'янами. Візантійські стратеги розглядали цю територію як своєрідний форпост боротьби проти слов'янських вторгнень.

Однак найчисленніша слов'янська міграція розгорнулася після остаточного зруйнування візантійських прикордонних укріплень на Дунаї (початок VII ст.). Саме в цей період слов'яни заселяють Мезію та Малу Скіфію. Нападники-переселенці переходили на правий берег Дунаю вже цілими "словініями" - своєрідними військово-територіальними об'єднаннями союзів племен, які відразу захоплювали великі терени.

На початку VII ст. слов'яни заселили також Македонію, Епір і Північну Грецію, здійснюючи постійні набіги на узбережжя й острови Егейського та Іонічного морів. У 615-620 рр. виник великий союз слов'янських племен, очолюваний вождем Хоцоном.

Тоді ж у прикаспійських степах з'явилися нові кочовики - тюрко-хазари. Швидко поширюючи свій вплив і підкоривши різноманітні племена у північнокавказьких, приазовських та причорноморських степах, завойовники утворили власну державу - Хазарський каганат - зі столицею в Ітілі. Візантія досить швидко усвідомила, що хазари можуть прислужитися у боротьбі з Персією, і встановила з ними союзницькі відносини. Воднораз експансіонізм хазарів, що постійно зростав, зробив становище булгарських племен - недавніх господарів північно-чорноморських степів - критичним. І якщо за правління Курта "Великій Булгарії" ще вистачало сил для змагань з каганатом, то після смерті хана розпочався процес розпаду держави на окремі орди, з чого відразу ж скористалися хазари, розпочавши витіснення булгар з підвладних їм територій.

За таких умов окремі болгарські племена мусили шукати різні варіанти виходу зі скрутної ситуації. Частина булгар у приазовських степах підкорилася хазарам. Інша булгарська орда подалася на північ і згодом досягла району середньої течії Волги. Деякі з булгарських племен рушили на захід і, осівши в Паннонії, визнали зверхність аварів. Ще одна орда булгар під проводом хана Аспаруха (здебільшого утигури), відходячи на захід, у 650 р. досягла Дунаю. Вона захопила острови в дельті ріки, а незабаром і всю Добруджу.

Саме в цей час об'єднані сили булгар і аварів, за вказівкою Константинополя, остаточно ліквідували антський племінний союз. Спочатку територія, заселена антами, підпала під владу "Великої Булгарії", але після підкорення Північного Причорномор'я хазарами вона опинилась у сфері впливу Хазарського каганату.

Матеріали досліджень дають підстави стверджувати, що розселення слов'янських племен у східному й північно-східному напрямах значною мірою пов'язане з особливостями експансіоністської політики хазар. Так, причина їхньої "ліберальності" стосовно слов'ян полягала в тому, що Хазарський каганат був своєрідною торговельною державою, для життєдіяльності якої важливе значення мав контроль над основними торговельними шляхами, що пролягали через Східну Європу. Саме це мав на увазі літописець Київської Русі, повідомляючи про підкорення хазарами полян, сіверян, радимичів, в'ятичів та ін. Цю точку зору підтверджує й той факт, що хазари прагнули повністю контролювати Волзький і Дніпровський торговельні шляхи.

Антські племена цього району, визнавши владу булгарського хана Аспаруха, брали активну участь у набігах на візантійські володіння. Саме під час "співробітництва " в освоєнні задунайських територій розпочалося етнічне змішування булгар з анто-слов'янами. Цей процес згодом доповнила асиміляція завойовниками місцевих фракійців, унаслідок чого виникло етнічне утворення, яке незабаром дістало назву болгари. У цій назві відбилося тюркське походження правлячого клану. Ввібравши культуру місцевих жителів, новий етнос увійшов до групи південнослов'янських народів як за мовою, так і за іншими цивілізаційними ознаками.

На початку VI ст. в районах Ніша та Средеця мешкало майже виключно слов'янське населення, а в 20-30-хроках авари втратили владу над Далмацією, яку захопили слов'янські племена. В цей період виникли й сформувалися понад два десятки "словіній "на Балканах, кожна з яких мала власне найменування.

Вже з середини VII ст. слов'янський етнос на Балканах перетворюється на чільний демографічний фактор. Місцеве грецьке та романізоване населення, чисельність якого залишалася ще досить значною, здебільшого проживало на узбережжі та в окремих внутрішніх районах Фракії, Середньої Греції і Пелопоннесу, а також у горах - Пінде, Родопах і Динарському нагір'ї. Частина міст на Чорноморському та Далматинському узбережжях, імовірно, ціною регулярної сплати данини слов'янам, зберегла автономію і підтримувала зв'язки з Константинополем. Таким чином, якщо на північ від Фракії та Македонії слов'яни майже повністю асимілювали місцеве населення вже у X-XI ст., то у Південній Фракії, Середній Греції та Пелопоннесі демографічна картина в цілому була прямо протилежною.

З кінця VI до 70-х років VII ст. слов'яни Македонії, Епіру, Фессалії, об'єднавшись у союз, неодноразово намагались захопити Фессалоніки. Але для цього їм не вистачало як воєнного досвіду й засобів для облоги, так і згуртованості та єдності. У свою чергу Візантія, зупинивши наступ слов'ян, розпочала планомірне їх витіснення із захоплених територій. З цією метою навіть було створено нові військово-адміністративні провінції (феми). Так, у 685 р. виникла фема Фракія, потім фема Еллада тощо.

Однак планам візантійців щодо цілковитого вигнання слов'ян з Балканського півострова не судилося здійснитись. Зустрівши рішучий опір у Македонії, Епірі, Середній Греції, Пелопоннесі та в інших областях, Візантія протягом майже двох століть намагалася підпорядкувати волелюбну слов'янську людність. Навіть після прийняття християнства більшістю слов'янських осередків на Балканах деякі з них ще на початку X ст. зберігали автономію й не визнавали зверхності Константинополя.

Окремі етнічно-територіальні "словінії" у VIII-IX ст. по суті перетворилися на специфічні протидержавні об'єднання, остаточна консолідація яких у політичне сталі та самостійні структури не відбулася лише через певні, переважно зовнішні фактори. Як правило, ці "словінії" здебільшого мали назву найсильніших слов'янських племен, що займали панівні позиції в даному регіоні: в Епірі - Вайюнітія, в Македонії - Драгувітія, Сагуданія, Берзитія, у Фессалії - Велзітія тощо.

У середині VIII ст. розпочинається бурхлива експансія скандинавських вікінгів у Європу. Вони були відважними мореплавцями й піратами, які нишпорили по морях на сході та заході в пошуках пригод і здобичі. Просування вікінгів на південь Східної Європи (аж до Північного Причорномор'я) вплинуло на долю не тільки східних антів, а й хазарів, мадярів і візантійців.

Важливим чинником етнополітичної історії цього періоду також виступала булгаро-антська держава на Балканах. Поширюючи свій вплив на південь, булгарські хани пильно стежили за ситуацією на півночі країни, що згодом призвело до їхнього зіткнення з мадярами в районі Бугу та Нижнього Подніпров'я.

Після вторгнення булгар до Південної Фракії (716 р.) Візантія уклала з ними договір, згідно з яким між обома країнами встановлювався новий кордон: від Бургаської затоки Чорного моря до річки Мариця, при цьому Адріанополь залишався у грецьких володіннях. Мир забезпечив стабільність північних кордонів імперії на тривалий час.

Булгари поступово відмовлялися від кочового способу життя - більшість знаті перетворюється на власників великих земельних угідь. Імовірно, що окремі анто-слов'ямські вожді також належали до нової аристократії, проте слов'яни залишалися в основній своїй масі селянами й працювали на землевласників.

Наприкінці VIII ст. зазнала змін ситуація на Середньому Дунаї, що продовжував контролюватися Аварським каганатом. У 791 р. король франків Карл Великий завдав поразки аварам і на сході досяг річки Драва. У 796р. його син Піпін Короткий розгромив аварів на річці Тиса, захопивши в полон їхнього хана та велику здобич. Для захисту свого королівства від можливих наскоків аварів франки заснували прикордонну область, що згодом дістала назву Австрія.

Прийняття у 800 р. Карлом Великим імператорського титулу стало подією міжнародного значення. На заході виникло нове державно-політичне утворення, на базі якого наприкінці X ст. постала Священна Римська імперія германської нації. Перемоги Карла над аварами мали для певної частини західних та південних слов'ян далекосяжні наслідки. Так, булгарські племена Паннонії, скориставшись ослабленням аварів, визволилися з-під їхньої зверхності й поновили стосунки зі своїми балканськими родичами.

У 803 р. аварам завдали ударів Карл Великий - із заходу, і булгарський хан Крум - зі сходу. Війна завершилася остаточним знищенням Аварського каганату, а його володіння поділили між собою франки і булгари. Останні загарбали землі по обох берегах Дунаю вгору за течією, аж до гирла Тиси. Лівий берег вище Тиси відійшов до франків, тоді як слов'янські племена на правому березі, аж до гирла Драви, визнали владу хана Крума.

Загибель Аварського каганату справила велике враження на весь тогочасний слов'янський світ. У Київській Русі навіть існувало прислів'я: "Вони згинули, як обри (авари)". Водночас хан Крум після такої перемоги сприймався балканськими слов'янами як наступник могутнього колись каганату. Його володіння поширилися відтепер далеко на північ. Течія Тиси набула статусу неофіційного кордону між франкською і булгарською державами. Від верхів'їв Тиси кордон Булгарії повертав на схід, а в Східних Карпатах доходив до верхів'їв річки Прут. Далі проходив униз за течією Пруту на південь, до Леово, де знову повертав на схід і перетинав Бессарабію, сягаючи Дністра. У Бессарабії кордон був укріплений рівчаком та земляним валом. Уздовж течії Нижнього Дністра він продовжувався до Чорного моря, досягаючи гирла Дніпра. Слід зазначити, що землі Молдавії та Південної Бессарабії, які ввійшли до складу булгарської держави, протягом багатьох століть населяли переважно слов'яни (анти). У Південній Бессарабії, імовірно, розташовувався булгарський гарнізон, завданням якого було стежити за пересуванням мадярів і слов'ян у районі Дунаю.

Крім зміцнення кордонів на північ від Дунаю, хан Крум приділяв багато уваги реорганізації армії та адміністративним реформам, метою яких було ослаблення булгарської аристократії - бойлів (бояр). Він вирішив підвищити статус слов'янських, старійшин (жупанів), надавши їм різноманітні пільги та повноваження. Слов'янська мова набула широкого вжитку серед оточення Крума. Армія збільшилась за рахунок входження до неї слов'янських загонів.

Після смерті Крума (814) булгари продовжували наступ на візантійські володіння. Так, хан Огортаз переніс свою ставку на південь, ближче до балканських гірських проходів, а також щоб стежити за розвитком подій у Південній Фракії. У 821 р. завершилося будівництво ханського палацу на річці Тука. Нова столиця дістала слов'янську назву - Преслав.

Загроза серйозних ускладнень у відносинах з франками привернула увагу булгарського проводу до кордонів на північному заході країни. Після падіння Аварського каганату слов'янські племена Сремського регіону між Савою і Дунаєм визнали владу булгарського хана, а слов'янські громади хорватів на захід від Срему підкорилися франкам.

У 818 р. сремські слов'янські племена звернулися до франкського короля Людовіка з проханням прийняти їх під свою зверхність, а у 819 р. хорватський князь Людевит повстав проти нього. Згодом слов'янська верхівка Срему приєдналася до Людевита з метою створити власну державу. Проте у 822 р. франки придушили повстання, а Срем, разом з іншими теренами хорватів, опинився під їхньою владою.

У 827 р. розпочалася франксько-булгарська війна. Війська булгар піднялися на кораблях угору Дунаєм та Дравою. Слов'яни ліквідували франкську адміністрацію і замінили її на булгарську. Лише 832 р. сторони уклали мирну угоду, згідно з якою булгари підтвердили свої права на Срем, до них відійшла також фортеця Сингидун.

Література

  1. Вернадский Т. В. Древняя Русь. Москва, 1996.
  2. Восточная Европа в древности и средневековье: язычество, христианство, церковь. Москва, 1995.
  3. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. Москва, 1989.
  4. Дринов М. С. Южные славяне и Византия в X в. Санкт-Петербург, 1875.
  5. Дринов М. С. Заселение Балканского полуострова славянами. Санкт-Петербург, 1883.
  6. Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. Москва, 1988.
  7. Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Москва, 1973.
  8. Королюк В. Д. Славяне и восточные Романцы в эпоху раннего средневековья. Москва, 1985.
  9. Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. Москва, 1982.
  10. Раннефеодальные государства и народности. Южные и западные славяне в VI-XII вв. Москва, 1991.
  11. Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва, 1993. Т. 2.
  12. Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
  13. Седов В. В. Восточные славяне в VІ-VІІІ в. Москва, 1982.
  14. Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.
  15. Славяне на Днепре и Дунае. Киев, 1993.
  16. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственний период. Киев, 1990.


30.08.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!