Osvita.ua Вища освіта Реферати Всесвітня історія Національно-визвольний рух в Польщі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Національно-визвольний рух в Польщі. Реферат

Після придушення повстання тисячі польських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. І Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дрібна шляхта, ремісники і селяни

На відміну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою.

Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політиків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Королівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб - офіцерів і солдатів, а також політичних діячів - обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і визначну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчуття яких у польському питанні вони сподівалися - в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігрантів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались оселяти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занадто великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емігрантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Емігрантів об'єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки повстання й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соціальних перетворень. У результаті суперечок виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, заможні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо вже старого князя А. Чарторийського та його паризької резиденції під назвою "Готель Лямбер". Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 р., котра б гарантувала рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність відновляться тільки в разі війни західних країн з Росією і поразки царату в ній. До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники водночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділення їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський історик і політичний діяч Йоахім Лелевель (1786-1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республіки. Шлях до незалежності, на його думку, пролягав через повстання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його прихильники підтримували зв'язок з революційними організаціями інших країн, і тому французька поліція розпустила комітет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився в Брюсселі й надалі активної участі в політичній діяльності не брав.

Найчисленнішим і найкраще організованим табором Великої еміграції було Польське демократичне товариство, що виникло в Париж у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла відповідальність шляхта, що не розв'язала селянського питання.

Майбутня Польща мала стати демократичною республікою, її незалежність товариство сподівалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушійною силою якого виступило б селянство. Товариство обіцяло передати селянам у власність без викупу їхні земельні наділи. Щодо кордонів майбутньої Польщі, то вимоги Польського демократичного товариства нічим не відрізнялись від вимог консерваторів. Товариство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. членів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських організацій займала революційно-демократична організація "Люд польський", що виникла в Англії в 1835 р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. Погляди ідеологів цього угруповання вирізняли дві найважливіші особливості: визнання нерозривного зв'язку змагань за національну незалежність із соціальною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної власності. Соціальна програма "Люду польського" є найрадикальнішою в польському визвольному русі того часу, але вплив самої організації був досить обмежений.

Всі політичні угруповання емігрантів приділяли велику увагу постійним зв'язкам зі співвітчизниками в усіх частинах Польщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним концепціям. На батьківщину виряджалися емісари, створювалися надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листівок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсюдженні власних видань на польських теренах найбільших успіхів досягло Польське демократичне товариство.

Після поразки Листопадового повстання царська влада почала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими військами в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад.

Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився "Органічний статут". "Статут" передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Було ліквідовано сейм, Державну раду й вищі судові установи Королівства, польську армію.

З 1834 р. в країні запроваджено воєнний стан, що давало змогу місцевій владі заарештовувати кожного, хто викликав бодай найменшу підозру. Учасників повстання висилали до Сибіру, кидали до в'язниць, забирали до російської армії, відправляючи служити в Сибір або на Кавказ. Маєтки засуджених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запроваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича, Ю. Словацького, І. Лелевеля та інших видатних польських діячів науки і культури. Закрито університети у Варшаві й Вільно, Кременецький ліцей.

На територію Королівства поширилися загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно навертати у православ'я. Дрібну шляхту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830-1831 рр. викликало хвилю репресій і на території Польщі, що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми анти-польськими поглядами. Утисків зазнали не тільки повстанці, в яких реквізували маєтки, а й уся людність Великої Польщі. В установах і школах замість польської мови вводилася німецька. На князівство поширилася прусська система мір і ваги. У поляків скуповували землі, на яких оселялись німецькі колоністи. Таку саму політику стосовно польського населення проводила й Австрія.

Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі польського народу до змагань за національну незалежність. Від середини 30-х років пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й учасники експедиції Залівського повторювали лозунги повстанців 1830-1831 рр.

Протягом 30-40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві - "Співдружність польського народу" (1835-1838), Келецько-Люблінська організація (1840-1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р. тощо. У Великій Польщі, Сілезії і на Помор 7 патріоти створили "Союз плебеїв " під проводом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла організація "Селянський союз".

Хоча в 1843-1844 рр. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільними зусиллями розпочали підготовку загально-польського повстання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство.

Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польських землях. Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби збройного виступу в Королівстві Польському обмежили повстання територією Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22 лютого 1846 р. Незабаром австрійські війська покинули місто. Повстанці сформували Національний уряд, який проголосив маніфест. У ньому містився заклик до населення брати участь у повстанні, давалися обіцянки ліквідувати станову нерівність і передати селянам землю без викупу.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літературний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822-1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила1'з Кракова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріотів, у тому числі й Е. Дембовський.

Незабаром повстання пішло на спад. Під час його остаточного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передавалася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Краківського.

Майже одночасно із Краківським повстанням розпочалися стихійні анти-поміщицькі виступи селян у Західній Галичині. Повстанці громили маєтки магнатів, захоплювали їхні землі. В цілому під час цього виступу було знищено понад 450 маєтків, загинуло близько 1 тис. осіб. Австрійська влада вміло скористалася з анти-поміщицьких настроїв селянських мас, спрямувавши їх проти повстанських загонів шляхти, що подекуди створювалися в Галичині, а також проти Краківської республіки. Таким чином, селяни, самі того не усвідомлюючи, сприяли поразці повстання, а жертви з обох сторін на тривалий час затримали налагодження взаємодії між селянами і землевласниками. Протягом короткого часу австрійський уряд шляхом незначних поступок ліквідував селянський рух у Галичині.

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях викликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848-1849 рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 р., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообіцяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбулись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах.

Однак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського населення Галичини. Як наслідок - українсько-польські суперечності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, дізнавшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт розкріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекреслила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі польські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяльність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познанському великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися надання широких повноважень Великому князівству: відновлення польської мови в школах і установах, а також формування польського військового корпусу.

Складна політична ситуація - тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією - примусили прусський уряд погодитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею зазнала змін і позиція прусського уряду.

Прусські власті запропонували поділити Велику Польщу на дві частини - польську і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії.

Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх повстання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям.

З придушенням революційних виступів 1848 - 1849 рр. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

Література

  1. История Польши: В 3 т. Москва, 1955. Т. 2.
  2. Костюшко Й. Й. Крестьянская реформа 1864г. в Царстве Польском. Москва, 1962.
  3. Краткая история Польши. Москва, 1993.
  4. Марахов Г. Й. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. Киев, 1967.
  5. Миско М. В. Польское восстание 1863 г. Москва, 1962.
  6. Обущенкова Л. А. Королевство Польское в 1815-1830 гг. Экономическое и социальное развитие. Москва, 1979.
  7. Польша на путях развития и утверждения капитализма, конец XVIII - 60-е гг. XIX в. Москва, 1984.
  8. Ревуненков В. Г. Польское восстание 1863 г. и европейская дипломатия. Ленинград, 1967.
  9. Смирнов А. Ф. Восстание 1863 г. в Литве и Белоруссии. Москва, 1963. Фальковт С. М. Идейно-политическая борьба в польском освободительном движении 50-60-х годов XIX в. Москва, 1966.
  10. Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1989. Т. 2.


27.08.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!